Позиція: Непоборне бажання і віра в майбутнє
В нас клятва єдина і воля єдина,
Єдиний в нас клич і порив…
«Б’ються: батько – за сина,
син – за батька,
а разом – за Україну»
(«Межівський меридіан»)
А скільки їх сьогодні, таких палаючих сердець у битві брата за бра- та, батька за дітей, дядька за племінника, за цілі родини, за свій край, за державу, за… Переймаються такими мотивами, способом своїх дій, мисленням і моральними цінностями учасники «Від серця до серця» («Межівський меридіан»). Раніше ніби ніхто й не задумувався по-справжньому над тим, що означає для кожного рідне село, рідна земля батьківщини, де ти народився, зростав і мужнів.
Протягом років незалежності здавалося, ніби ми втратили дух згуртованості проти спільних негараздів. Проте на початку ХХІ століття наша країна опинилася в іншому вимірі огняного воєнного часу, і народ України показав усьому демократичному і недемократичному світу жагу помсти і люті за понівечене і забране життя цією страхітливою машиною людиноненависницької війни, небаченої жорстокості, злоби і ненависті та невимовного горя.
То ж не може вчитель мовчазно стримувати гордість, повагу за патріотично високі орієнтири в цей тяжкий час учнів нашої Української школи (і не лише їх, а й односельців), які стали батьками уже своїх дітей. У різні роки вони, прощаючись, покидали рідну школу, під звуки вальсу на випускних вечорах розлучалися з учителями, класнимикерівниками, йдучи на зустріч сходу Нового Дня.
А сьогодні перед воюючими, цивільними дорослими і юними в уяві і наяву проходять потворні невільники влади і безжалісні тирани своїх рабів, які п’ють кров і життя не лише нашого, але і свого народу з тією ж самою жорстокістю і простодушністю.
Якщо хтось думає (а думають!), що війна сталася якось випадково та ще й з вини українців і України – ПОМИЛЯЄТЬСЯ! Історичне коріння цього зла досить глибоке. Я хочу зупинитися на його (далеко не повній) поверхності.
Досить гірко і боляче пригадувати те, що довелося пережити мені, дипломованому спеціалісту, в 40-60-ті роки та в роки уже демократичної незалежної України. За призначенням місця роботи в Українській школі довелося їхати до Петропавлівського райвно. Завідуючий (я й досі пам’ятаю його прізвище) у присутності двох інспекторів, ознайомившись з моїм дипломом, сказав:
– Галино Михайлівно, забудьте про свою українську мову. Пе- рекваліфіковуйтеся на російську. Нам потрібні російські вчителі, а не українські…
Перекваліфікувалася на всі 45 років роботи!
Потрібно було дістати ліки для онучки. Працівники аптеки тоді ще міста Красноармійська направили мене до аптеки міста Донецька.
Звернулася до продавця:
– Скажіть, будь ласка, де знаходиться та аптека?
Дивлячись на мене здивовано, він закричав:
– Та ви ж «бандерка»!
Злякано я теж чомусь закричала:
– Яка я вам «бандерка»! Я з сусідньої Дніпропетровської області!
Не на жарт злякавшись, я побігла, петляючи між людьми. Думала, що нам мене нападуть.
В інституті удосконалення професії вчителів у місті Дніпро нам, учителям, що розмовляли українською, доводилося терпіти настільки вульгарне приниження від учителів з Донецька, що я краще промовчу. Більшості з нас сільським жителям, прибулим до великих і малих провінційних міст, доводилося розмовляти російською, щоб позбутися статусу затурканого, некультурного, малограмотного «хохла». Не важко здогадатися, за чиєю вказівкою у 1958 році ЦК КПУ і Верховна Рада УРСР узаконила “недоцільність” викладання українською мовою у вишах України.
У пам’яті розповідь бабусі (по батькові), частину сім’ї якої вислали на Соловки, де їм співали:
«Скоро ягода поспеет, черная смородина.
Забывайте, украинцы, кака была родина»
А каральні «трійки»! А занесення українських сіл у т.з «чорні спи- ски»! В одному з таких сіл жив наш сват Ляшко Г.
Сумна і трагічна епоха депортацій, репресій, голодоморів, під жорна якої потрапили усі верстви населення України, від селянина до вченого. Епоха утиску, гоніння і знищення видатної української мистецької, політичної, наукової еліти. На жаль, ця епоха тривала довгий період від 40-х до 80-х років.
Тож зовсім не смішно запитати один одного, де ж ми чули українську мову – на фермах, на полях серед хліборобів, в українських школах і ще в деяких винятках. Оце і вся Україна!
Факти, про які написано, історично доведені, підтверджені і мають право на перевірку їх правдивості кожним.
Нарешті після 1991 року Україна вільна, незалежна, демократична. І що ми маємо? Майже кожні президентські вибори ставили нас перед фактом ніби якогось раціонального поділу України на три частини. Маємо і відкритий кордон, здається, 400 км…
Їдуть і йдуть пішки, кому заманеться і кому не ліньки. У якій європейській країні таке можливе?! Більшість українців над цим не задумувались, тим паче не вірили у виникнення воєнних конфліктів між українським і російським народом. Та ніби то й підґрунтя такого не було.
Результат відомий: 2014 рік – захоплення Криму, утворення так званих ДНР і ЛНР і проголошення їх тепер уже російською територією. Ось так швидко і комфортно». У цьому знову винні українці і Україна.
Далі – більше! І швидше! 24 лютого 2022 року ми стали украми, фашистами, нацистами, бандерами, яких треба не просто вбити, а повністю знищити. І тепер уже маємо не лише відкритий кордон 400 км, а значно трагічніший кордон понад 2000 км з півдня, півночі і сходу. Сьогодні ми відчуваємо залізно-вбивчий потиск руки «старшого брата».
Чи можна ж бути невпевненим у правдивості слів письменника, публіциста, вченого, професора, викладача КПКНУ ім.. Шевченка Петра Олексійовича Масляка, сказаних 23 червня 2020 року: «Україна сьогодні не є державою української нації…за таких обставин держава не може розвиватися, а деградуватиме й надалі…»? Відчувши і на собі таке національно агресивне приниження, прищеплення відчуття людини (лише за мовою і не тільки) низької меншовартості, особисто я не лише не впевнена, а й не вірю, що якісь домовленості, переговори про мир як умову «легенької» колонізації чи капітуляції України після 24 лютого 2022 року дали б змогу нам зажити, як у раю, купаючись «у шоколаді» «старшого брата».
Ось ми ж дозволили забрати Крим, утворити «ДНР» і «ЛНР», три- мати відкритими кордони. Якщо підійти до цього всього з розумом, то не треба мати п’ять дипломів, і навіть жодного, щоб зрозуміти мотиви і причини цієї ганебної війни між українським і російським народом. Та війна 24 лютого 2022 року змінила погляди і місце тих, хто був «за» і «проти», дала можливість народу зрозуміти, що не можна любити або ненавидіти лише наполовину. Війна об’єднала майже всіх українців іскрою жаги до нового життя, гідного людини. (Про це читайте у моїй статті «Сповідь з позиції сучасності» у «Межівському меридіані» за 9 березня 2023 року).
За нове життя нової України, заради свободи і Перемоги, щоб ми, українці, з нашою українською мовою залишилися у віках як нація, як держава, воюють наші учні Української школи і жителі наших сіл (Українка, Славне, Степове, Новолозуватівка, Веселе) різними способами – культурними, освітніми, політичними, збройними…
Слова шани і вдячності матерям і батькам за їх сльози гордості і радості, в надії зустріти своїх героїв живими, в теплих обіймах друзів, близьких, на радість усім односельцям. Слова невимовно глибокого душевно-сердечного співчуття тим батькам і матерям, які до кінця свого життя нестимуть у своїх серцях травму і біль тяжкої втрати сина чи доньки.
Другий, не менш важливий, фронт тримають медицина, освіта і т.д. Зокрема відзначаю донорів та освітян.
Шана і вдячність вам за той вогонь бажання допомогти воїнам України, не маючи права на втому: Короткий Сергій Васильович, який більше ста разів здавав кров; Довженко-Скочко Юлія Василівна – директор Центру первинної медико-санітарної допомоги; Карчмарчук Юлія Петрівна, директор Межівської ЦПБ; освітяни Лаврут Валентина Володимирівна, Макаренко-Коваленко Ольга Володимирівна, Харчук-Чіпко Ольга Сергіївна.
А це наші воїни-герої, які перебували і перебувають у пеклі цієї жахливої війни, ціною свого життя виборюючи Перемогу: Дудля Д.П, Діброва І.В., Короткий К.В. і його син Короткий О.К., Кирпиченко В.Є., Лисиця В. М., Нестеренко М.В., Півень І.І. і його син Півень Р.І., Солод С., Ситниченко М.М., Таран К.В, Фостенко Є.О., Хомуляк О., Хвостик О.В., Щекальов О.В., Ярміш С.П.
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Ліна Костенко.
На жаль, є серед них ті, що зникли безвісти, і ті, хто повернувся додому в домовині, і ті, хто лікує тяжкі рани фізично і духовно.
Наше покоління сьогодні – це те, що залишиться в живих, це те, що повернеться з війни, зумівши зберегти і пронести з собою через вогонь війни чистий, променистий вічний мир, непереборну, незаперечну віру і надію в щасливе майбутнє. Війна уже показала і покаже, що ми стали непримиримими до несправедливості, наша совість стала другим серцем і душею, тому що вона оплачена кров’ю і обпалена ненавистю до всього чорного, дикого, жорстокого, анти людяного.
Ця війна стане історією, але в нашій крові, у крові наступних поколінь пульсуватиме струмінь тих людей, які жили в цій історії і в цей час!
