Вони знають ціну словам: «Не опускати руки…» Історія підприємців з Авдіївки, які живуть і працюють у Межівській громаді

Від весни на Межівському ринку з’явилася невелика торгова точка, де можна придбати  насіння овочевих культур та квітів, добрива, садовий інвентар та хімічні препарати для боротьби з хворобами і шкідниками рослин.

А також отримати досить професійну консультацію від агронома.

Тут працює сімейна пара:  Ігор та Наталя. Вони  – з Авдіївки. Хоча ні. Як вони самі говорять: «Спочатку ми  – з Донецька, а вже потім з Авдіївки»…

Про їхню історію  читайте далі…

«Востаннє ми були вдома 2015 року… Після того, як у будинок влучив снаряд, він практично склався…»

Війна переслідує…

Долі мільйонів  українців зламала війна…  Вони залишили рідні домівки, але….

не опустили рук,  намагаються знайти себе на новому місці, працюють. Хоча на душі ой як нелегко…

Ігор та Наталя говорять що, як це не прикро, але їм не звикати : «Ми вже не вперше тікаємо від війни. Так би мовити, досвідчені переселенці (обоє гірко посміхаються)».

… І це щира правда. Для родини Кметь війна почалося ще 2014-го року. Їхня домівка – село Дослідне, що біля Донецького аеропорту,  за сумнозвісним районом Спартак. Тут проживала вся їх багатодітна родина –  4 дітей і вже онуки…

 «От першого разу ми переживали дуже сильно, здавалось, це кінець світу… Залишити все нажите за роки. Зараз ми до цього ставимось більш виважено, помірковано чи що».

Розповідають, що у липні 2014-го міцно «тримав» рідний дім і вони ще намагались якось «пересідти» перші обстріли, звикнути до людей зі зброєю, до блок-постів. Здавалось, що все це скоро мине, як дурний сон…

«Навіть збиралися жити  – у погребі.  Запаслися овочами, консервацією».

Такою собі,  ментальною  точкою неповернення став день, коли  родина  поверталася з ринку і потрапила під обстріл. Їх село Опитне тоді  було на лінії розмежування.

«Стріляли по нам. Ми це зрозуміли чітко.  І того ж дня було прийнято рішення: що треба виїздити. Насамперед заради безпеки  дітей –  тільки найстарша донька була повнолітня, а наймолодшому сину Володимиру лише 10 років…»

Наталя: «Востаннє ми були вдома 2015 року… Після того, як у будинок влучив снаряд, він практично склався…»

На підтвердження демонструють з телефону фото зруйнованої будівлі, де немає зовнішньої стіни, а у проваллі –  на вішалці  помітно жіночий халат, так і чекає на свою господиню.

Ігор, Наталя – разом: «Звичайно, це важко… Інколи зовсім «накриває», але беремо себе в руки».

«Звичайно, це важко… Інколи зовсім «накриває», але беремо себе в руки».

Родина вирішила перебратись у Авдіївку, де, власне і був бізнес на ринку.

– Чому я мав залишати цю землю? У мене був непоганий авторитет серед людей. Мені довіряли… На ринку був свій кіоск, де працював як агроном за спеціальністю.

До речі, у 2019-му  році європейськими донорами виділялися кошти для бізнесу. Ігор тоді виграв грант «Червоного Хреста» на облаштування магазину. Знову з’явилося бажання жити і працювати…

Шість, тільки уявіть, шість (!) разів родина змінювала житло. Практично, через місяць на новому місці вони знову чули фразу : «Ми повертаємось». Це означало, що їм треба шукати нове помешкання.

Доки нарешті, як він каже, махнули рукою і вирішили, що треба все ж ризикнути придбати своє житло.

У Ігоря давно була мрія – закласти виноградник. Починав ще в  Опитному. Але вже тут –  в Авдіївці з’явилися повноцінні півтора десятки кущів столового винограду.

А потім … Потім було 24 лютого…

Це дорогого коштує. Така підтримка. Друзі та і взагалі «людина» пізнаються в біді. 

Про війну і людей… хороших

Вранці подзвонив син Олександр, який вчився у Харкові: «Тату, мамо, нас обстрілюють, ракети …» Вони включили телевізор і не повірили своїм очам. Ігор згадує: «Не міг повірити: невже це відбувається?!  Це ж Гітлер… Справжній Гітлер».

Ситуація у Авдіївці почала погіршуватись кожного дня. Доки 8 березня не прилетіло у їх будинок. Гради… Вікна, буквально, вибухнули склом…

«І знову постав вибір… Треба було збиратись. Адже я навіть думки не допускав, що можна буде опинитись  в окупацїї. Але: куди?»

У технікумі вони вчились разом з  хлопцем Генадієм – з Межівського району, а як з’ясувалося, із  с. Зоряне.

– Сказати, що ми тісно спілкувалися останні роки – ні… Але контакти були і коли я звернувся по допомогу – без вагань почув: «Приїжджай…»

– Це дорогого коштує. Така підтримка. – продовжує Ігор. –  Нас прийняли дуже гостинно… Друзі та і взагалі «людина» пізнаються в біді. Ні більше, ні менше.

Нас поселили, навіть годували. Величезна вдячність як Геннадію, так і всім зорянцям, які намагалися нас підтримати. Це дуже щирі і чудові люди.

Отож, Ігорю та його родині допоміг однокурсник – Геннадій  Максимов. Він прохає згадати товариша якнайкращими словами. Геннадія Олександровича ми добре знаємо, як керівника одного з провідних господарств Межівщини – ТОВ «АФ «Схід Агро» у Слов’янській громаді. Тож передаємо вітання і подяку!

Для родини Кметь це був важкий час сприйняття реальності. Вони зрозуміли, що як раніше, вочевидь, вже не буде, а жити  якось треба продовжувати далі.

Тож само-собою  прийшло рішення: починати працювати.

– Поговорили, що треба якось виходити в люди. – говорить Ігор  –  І почали потихеньку  виїжджати на торгівлю в Межову. Із собою забрав з магазину трохи насіння та препаратів…

За місяць-два зрозуміли, що працювати – можна, але треба шукати місце поближче, тобто у Межовій. Розбалакались із кількома покупцями і… зовсім скоро їм вже  підібрали підходящі варіанти.

 – Окрема вдячність родині Пронько, які прийняли нас. Дуже допомогла завідуюча дитячим садочком, тут на Кам’янці –  Валентина Іванівна Деревенець, яка підказала: де, що і як? У вас дуже гарні люди, доброзичливі Завдяки їм ми вже, можна сказати, межівчани. (І знову ці чудові люди знаходять у собі сили посміхнутись…)

 

Про Україну…

– Коли у мене питали деякі земляки: «Чому ти за Україну? (а були й такі) , я завжди відповідав: Я народився в Україні! І Донбас – це Україна! Тільки так і ніяк інакше!  

Нормальних, адекватних людей у нас багато, хоча були і такі, як ми їх називали «ждуни», які чекали невідомо чого.. «руський мір», мабуть…

Але знаєте, з 24 лютого 2022 року навіть їхні ряди сильно поріділи. Ніхто не очікував, що росіяни настільки зійдуть з розуму… Навіть ті, хто сумнівався – зрозуміли, що росія просто хоче знищити населення на цих територіях… Такий собі, колективний путін…

Для мене ідея «возвращение в гавань»  – це як фільм «Назад  – у майбутнє». Що ми там забули? Це провалля, стагнація, морок і безвихідь.

 Ностальгія? Але це взагалі не зрозуміло …

І в чому, скажіть, я не правий?

Як людині  з досвідом, Ігорю навіть довелося заспокоювати навесні межівчан, які хотіли евакуюватися: «Усім говорив: рано ще виїжджати. Авторитетно заявляв (сміється). Я взагалі не бачив причині тих головних індикаторів, що треба вже щось вирішувати… Ніби психолог, повторював  покупцям, що все ще нормально…»

Я народився в Україні! І Донбас – це Україна! Тільки так і ніяк інакше!  

Сьогодні родина Кметь стоїть на обліку в територіальному центрі соціального обслуговування,  отримують гуманітарну допомогу. Можливо не так часто, як хотілося б, але їм телефонують, повідомляють.

На початок весни у Ігоря вже є замовлення, межівчани запрошують агронома обрізати дерева, виноград, смородину.

 – Розумієте, ми підприємці. Звикли покладатись на себе, на свій розум,  свої руки…

Наша сила в тому, що ми підтримуємо один одного. А ще – робота… Це трішки відволікає. Спілкування з людьми  – найкращі ліки!

Спілкувався Євген Травневий.

Цей матеріал створено в рамках проєкту «Сила місцевих медіа – для посилення згуртованості українців», що реалізується Громадською спілкою «Українська Асоціація Медіа Бізнесу» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».