У кожного переселенця своя історія, але спільна біда

Мільйони українців змушені покидати свої домівки через масштабну російську агресію в Україні. Хтось із них втратив житло, хтось був змушений виїхати через небезпеку. Харків, Київ, Херсон, Миколаїв, Одеса… Ворог, не соромлячись, запускає ракети в житлові масиви. Межівщина, як і інші міста та громади, продовжує приймати вимушених переселенців та евакуйованих із тимчасово окупованих територій південного сходу. У кожного з них страшна історія втрат рідних, знайомих та того життя, яке було до російського вторгнення.

Днями до Райпільської бібліотеки завітали дві жінки. Одна з них проживає в селі вже майже шість років, а інша – другий тиждень. Взяли книжку, кілька газет. На формулярі у графі «місце проживання» бібліотекар записала – тимчасово. Бо вони і є тимчасовими переселенцями, які нині масово тікають від війни на більш безпечні території.

З Ніною Захарівною знайомі були вже давно, бо приїхала жінка до Райполя ще в 2016 році, коли її рідне селище Опитне, що на Донеччині, потерпало від обстрілів та бомбардувань. Тоді з продуктами цивільним допомагали військові – хліб давали, картоплю. Розповідає, що два роки жила в підвалі, як розпочалася війна. А коли стало несила терпіти, виїхала на Дніпропетровщину.

–  Два роки жила в підвалі. Застудила і руки, і ноги. Вже не могла там залишатися. Зразу збиралася перебиратися в Авдіївку, туди половина мешканців Опитного виїхала від обстрілів. Якось вибух пошкодив замок у дверях. За ті два роки, поки квартира була порожньою (відносно, адже я туди навідувалася), місцеві мародери повиносили звідти все, що можна. Навіть пластиковий посуд. Та нехай, аби здоров’я, а решта було й ще буде.

Нині від Опитного нічого не залишилося. Таку звістку привезла Ніні Захарівні її подруга Валентина Василівна. Вона теж змушена була тікати з рідної Авдіївки.

–  Ніна Захарівна – сестра моєї куми, котра хрестила мого сина, – каже пані Валентина. – Вона від першої війни біженець, а я від другої. Наші населені пункти розташовані поряд з Донецьком, зовсім близько був аеропорт. От нам і перепадало.

Розповідає, що і в 2014, і в 15-му, і в 17-му роках теж обстрілювали, руйнували будинки, але було не так страшно. А зараз – це просто жах. Тоді Валентина Василівна ще працювала, за фахом вона медсестра. Хоча в той час уже не було нормальних умов для роботи. Вона працювала з лікарем-стоматологом, то проблемно було навіть обробити інструменти. Носила додому, прожарювала в газовій духовці. Поряд з лікарнею, де працювала жінка, знаходився військовий госпіталь. Військові лікарі при потребі допомагали цивільним. Був випадок, коли міська швидка не допомогла жінці (знайомій пані Валентини), якій стало зле на вулиці. Військові медики не проїхали повз, зупинилися і надали допомогу.

–  У нас там великий коксохімічний завод. Був, тепер його немає, – зітхає жінка. – А він же забезпечував життя цілому місту, це основне підприємство було. А зараз суцільна гуманітарна катастрофа – води немає, електрики немає, продуктів немає. Ніхто нічого не привозить.

Від початку вторгнення Валентина Василівна та її сім’я теж жили в підвалі. Але час від часу заходили в квартиру, хоч поїсти приготувати.

–  Страшно було, бо навіть якщо прилітало через кілька будинків, то мій аж здригався. У понеділок нас дуже сильно обстріляли. У підвал жінка прибігла з чотиримісячною дитиною, діватися їй нікуди. Тому у вівторок ми виїхали всією сім’єю, вісім чоловік. Зупинилися в селі недалеко від Селидового, там нам дали кімнату в будинку. Житло кілька років не опалювалося, спати ні на чому. Тому я й поїхала сюди, до Ніни. Мене прийняли.

Як добиралася від Селидового до Райполя – окрема історія. Грошей тільки на дорогу було. Доїхала до Покровська, а там нікого не знає. Комендантська година застане на вулиці – куди діватися? Не спала, не їла, та й помитися б не завадило.

Добре, там якась дівчина торгувала на вулиці посудом. Підійшла до неї, попросила викликати таксі, бо до приватних перевізників чомусь боялась сідати.

А дівчина-продавчиня пригостила голодну жінку яблуком і цукеркою (все, що в неї було). Таксист виявився теж родом з Авдіївки, за кілька днів до того вивіз з міста і свою матір. Дороги Валентина Василівна не знала, та якось доїхали. Хоч і не могли орієнтуватися за вказівниками.

Тепер жінка та її сім’я в безпеці. Дай Бог, щоб вони змогли колись повернутися до рідного дому. А от Ніна Захарівна з тимчасової переселенки перетворюється на постійну мешканку села. Бо повертатися нікуди, Опитне розбите вщент. А колись там була наукова овоче-баштанна станція, як розповіли жінки. Вирощували елітні сорти майже всіх овочів, а як гарно там було!

Обидві жінки впевнені, що той, хто не пережив страху від бомбардувань, хто не жив у підвалах задля збереження життя, той не завжди може зрозуміти їхні історії. На жаль, є цьому багато прикладів. Та сьогодні не про погане, а про хороше. Не про черстві душі, а про чуйних людей.

Через кілька днів по приїзді до Райполя Валентині Василівні зателефонувала невістка з-під Селидового і розповіла, що їм привезли багато продуктів – домашні соління, мед, сало, картоплю. І це не централізована допомога від держави чи місцевого самоврядування. Це місцеві мешканці підтримали велику сім’ю в біді.

Пані Валентина зітхає:

–  Здається, якби зараз сказали, що в Авдіївці тихо, мирно, перестали стріляти – наче пішки б туди пішла.

Так і буде. Припиняться обстріли та вибухи не лише в Авдіївці, а й у всій Україні. Повернуться додому люди. Шкода, що не всім є куди повертатися. Тож після Перемоги мусимо відбудувати країну і зробити ще кращою.

Спілкувалася Антоніна ТАРАСЕНКО