Субота, 20 Липня, 2024
Життя громадиПро головне

Відкриті двері і відкриті серця: діти-переселенці в Межівській громаді

Ще в 2014 році з початком агресії росії проти України багато жителів Донецької та Луганської областей змушені були покидати домівки і шукати прихистку в інших регіонах нашої держави. Дорослі мусили шукати і житло, і роботу, щоб утримувати сім’ї. З рідних місць зривалися і діти. Їм теж необхідно було призвичаюватися до життя в нових умовах. А ще – до навчання у нових школах, вливатися в нові колективи однокласників, звикати до нових учителів. З лютого 2022-го кількість дітей-переселенців зросла в сотні разів. Багато учнів-вимушених переселенців через російську агресію долучилися до освітнього процесу в школах за місцем тимчасового перебування.

Межівська громада прийняла велику кількість людей, що потребували прихистку, у тому числі й школярів. Говорить начальник відділу освіти, молоді та спорту Вікторія Діденко:

  • Перед початком навчального року ми мали вирішити, скільки дітей з числа переселенців сядуть за парти. Коли побачили, скільки зареєстровано внутрішньо переміщених осіб по нашій громаді, то навіть трохи хвилювалися – де ж ми всіх розмістимо? Почали з того, що вчителі пройшли за зареєстрованими адресами, щоб уточнити кількість майбутніх учнів. Картина, яку побачили педагоги, в рази відрізнялася від даних управління соцзахисту. За багатьма вказаними адресами не проживали ВПО, лише були зареєстровані. Тому число учнів на початок занять було меншим, ніж ми очікували. Кожен з тих, хто виявив бажання, приступив до навчання у ліцеях і гімназіях  за тимчасовим місцем проживання. Вчителі і класні керівники тримають зв’язок із сім’ями стосовно наявності всього необхідного для навчання.

Консультант Центру професійного розвитку педагогічних працівників Наталія Сметана:

  • У навчальних закладах громади навчається 86 дітей-переселенців. Дошкільні заклади відвідує 22 дитини. Частина зареєстровані як ВПО, але навчаються за попереднім місцем проживання. Станом на 1 вересня таких дітей було193 чоловіка. Натомість 134 учня з Межівської громади виїхали в інші регіони України, відповідно змінивши навчальні заклади.

Наше завдання – допомогти внутрішньо переміщеним дітям адаптуватися в новому середовищі, налагодити процес навчання. Із сорока восьми планшетів, отриманих у рамках благодійної допомоги від Республіки Корея та німецького товариства міжнародного співробітництва GIZ, близько третини передані для тимчасового користування саме дітям-переселенцям. Щомісяця ми комунікуємо з директорами, чи відвідують ці діти  заняття, чи не змінили місце проживання. Робимо це з метою залучення їх до навчального процесу.

Однак адаптуватися учням-переселенцям у нових школах не так легко. Цей процес у кожної дитини проходить по-різному. І впливає на нього багато чинників: стрес від війни, відсутність живого спілкування через дистанційне навчання тощо. Одне те, що діти не вдома, заважає процесу нормальної адаптації. А втім…

Ми вирішили поговорити з керівниками закладів освіти Межівської громади, із самими школярами та їх батьками. Як жити і навчатися на новому місці? Вони прокоментували ситуацію.

Наталія Сідаш, директорка Веселівского ліцею:

  • У нашому ліцеї учні-переселенці з’явилися в 2014-му. Минулого року їх число зросло до шістнадцяти чоловік. Наразі залишилося чотирнадцять, бо двоє разом з батьками поїхали далі. У селі є діти з числа ВПО, які не перейшли до нашого закладу. Вони навчаються онлайн у своїх школах – у Покровську, Мирнограді. П’ятеро дітей перейшли в наш ліцей. Учні мають доступ до інтернету, працюють з телефонів.

 Віта Іванова, завідувачка Новогригорівської гімназії-філії Межівського ліцею №1:

  • У нашому закладі троє дітей-переселенців. Один шестикласник проживає у Новогригорівці, а двоє учнів наразі перебувають за кордоном, у Латвії, але навчаються в нас. На навчання вони потрапили, можна сказати, заочно. У селі проживають їхні родичі, тож через них дітки потрапили в гімназію. Усі троє виходять на уроки без пропусків, присилають виконані завдання. А дівчинка, яка навчається у початкових класах, відвідує ще й латвійську школу. Такі там вимоги – учні початкової ланки обов’язково мають відвідувати місцеву школу. Проблем із зв’язком у них немає, у нас частіше труднощі виникають. Тож, буває, що через відключення світла уроки проводимо і у вечірній час. Учителі зв’язуються з дітьми, попереджають. Так і працюємо. Крім уроків, спілкуємося з дітьми та їх батьками і в інший час. Діти активні і в позакласній роботі, беруть участь в онлайн заходах – читання віршів, вікторини.

Інна Калько, директорка Іванівської гімназії:

  • Сьогодні в гімназії навчається дванадцять внутрішньо переміщених дітей, з них одна дитина з 2014 року. Особливих труднощів в адаптації, на мій погляд, не було. Учні виходять на заняття регулярно. Якщо не можуть бути присутніми на онлайн уроках, то обов’язково попереджають класних керівників, працюють самостійно. Якихось проблем з цими дітьми немає. З батьками ми тримаємо зв’язок, вони, до речі, активно ідуть на співпрацю. Чи надовго затримаються ці учні в гімназії, сказати важко. Адже назвати нашу територію цілком безпечною не можна. Нам добре чути і навіть видно, що відбувається неподалік села. Тому, можливо, ці люди дуже убезпеченими і не почуваються.

Діана Завгородня, учениця 10 класу Веселівського ліцею:

  • Чи важко було звикати на новому місці? Мабуть, я й досі не звикла. Ні до села, ні до нового колективу. На нашій вулиці у мене ровесників немає. Учителі гарні, і хоч навчання дистанційне, матеріал подають доступно і зрозуміло. Про майбутній вибір професії я ще не задумувалась, тому не можу сказати, яким предметам надаю перевагу.

Наталія Завгородня, мама Діани

  • Діана закінчила 9 клас, і перед нами все одно став вибір навчального закладу. Тому наш переїзд на більш безпечну територію співпав із зміною школи. На мій погляд, доньці складно адаптуватися до життя на новому місці. У неї в місті залишилися друзі, вона за ними сумує. Їй важко звикати до чогось нового, коли вже сформоване коло спілкування. У місті вона відвідує табір церкви християн віри євангельської. Там їй подобається.

Щодо навчання онлайн, то Діані воно незвичне. Вона завжди хотіла в школу, ще під час карантину. Але вдома теж навчається. Старається виконувати всі завдання, навіть коли не вийде на урок. Може, не все виходить, але вона старається.

З учителями контакти підтримуємо, спілкуємося і з директором. Усі питання вирішуються і при особистих зустрічах, і телефоном.

Олена Бондар, переселенка, с.Іванівка

  • Ми приїхали влітку з Покровська. Житло знайшлося. Маємо в родині двох школярок – доньку Олесю та внучку Вероніку, першокласницю. Переїзд діти сприйняли по-різному. Вероніка поїхала без проблем, для неї головне, що батьки поряд. А от Олесі їхати не хотілося. Навчання проходить дистанційно, тому спілкування з ровесниками обмежене. Молодша Вероніка швидше роззнайомилася з однолітками, вони гуляли разом на вулиці, коли було тепло. Олесі складніше, вона залишила друзів у місті, але спілкується з ними. А тут якось не складається.

З учителями ж спільну мову знайшли швидко, дівчинка справляється з завданнями, виконує задане. У грудні Олеся готувалася до участі в олімпіаді з географії та історії, але через відсутність світла не змогла вийти онлайн. Вчителька приходила навіть додому, приносила книжки. У телефонному режимі ми теж спілкуємося з педагогами, якщо виникає потреба. 

Дмитро Ковеза, 6 клас, Новогригорівська гімназія-філія

– З однокласниками я познайомився, подобаються мені. Але кращого друга поки що немає. Раніше телефоном спілкувався з однокласниками із Слов’янська, а зараз більше зайнятий уроками.  Із навчальних предметів подобається математика. Стараюся навчатися.

На запитання, чи хотілося б повернутися у свою попередню школу, хлопець відповів не зразу:

 – Навіть не знаю…Подобається і там, і тут. У Новогригорівці вже трохи звик.

Ірина Ковеза, мама Дмитра

  • У Новогригорівську гімназію мій син Дмитро прийшов з 1 вересня. Ми переїхали із Слов’янська. Розраховували на очне навчання, тому й подали документи у місцеву гімназію. І хоча так не сталося, все одно залишилися тут. Бо вчителі всі на місці, є підручники. Раптом зникне зв’язок, то в них завжди можна отримати консультацію. Та й дитині подобається тут. Хоча спочатку було важко. Син навіть плакав, казав, що не може звикнути. Але прийняли Дмитра в школі добре, зараз він вільно з усіма спілкується.

Якщо не зрозуміла тема, іде на консультацію, вчителі завжди допомагають, ніколи не відмовляють. Опитування на кожному уроці, бо діток мало, на всіх є час. Хлопчик став більш самостійним, сам робить уроки, сам телефонує вчителям, якщо є потреба. Подорослішав, відчув якусь упевненість у собі. Можливо, самі педагоги привернули його до себе.

На вулиці гуляє мало, бо дітей в селі небагато, ні з ким. Але спілкується з однокласниками, онлайн, переписується,  усіх знає. Ходив на новорічне свято, то бачились.

За відгуками вчителів, Дмитро адаптувався нормально, знайшов своє місце в колективі.

Мама з класним керівником при зустрічах обговорюють усі важливі питання. Улітку Ірина навідалася до своєї квартири у Слов’янську, щоб забрати деякі речі. Усе поспіхом, бо небезпечно. Першочергово вантажили все, що треба для навчання сину, зокрема комп’ютер.

Ще нам розповіли про одну дівчинку, яка почала навчатися в одному з ліцеїв громади, але потім разом з батьками поїхала далі. Але вона попросила залишити її навчатися в цьому закладі, відзначивши високий рівень викладання.

Ось такі історії. У всіх по-різному. Але одна деталь привертає увагу. Приймають дітей-переселенців у наших освітніх закладах, як своїх. Відкриті двері шкіл і відкриті серця педагогів. Можливо, тому у багатьох із цих дітей виникає бажання і далі продовжувати тут навчання.

Антоніна ТАРАСЕНКО