Батько й син захищають Україну. Історія Олександра та Євгена Селезньових з Межівської громади
Історії, коли Україну захищають цілі родини: брати, сестри, батько і донька чи навіть: мама і син – не поодинокі у Збройних Силах України.
Таких прикладів – сотні. Адже увесь український народ пліч-о-пліч став на захист своєї землі.
Як кажуть: батько – за сина, син – за батька А разом – за Україну!
Одна з таких родин – Селезньови із села з милозвучною назвою Райполе (райське поле) Межівської громади, що на Дніпропетровщині.
Із Олександром Селезньовим ми знайомі давно. Механізатор, комбайнер СФГ «Лада Агро» – він неодноразово ставав героєм наших репортажів під час посівної кампанії або жнив. Скромний, чесний, відвертий, завжди в гарному настрої.
Хліборобський стаж – майже 26 років…
А ось з його сином – Євгеном познайомились під час інтерв’ю. Обидва цими днями у короткій відпустці. Зустрілись батько й син вперше за півроку…
Так склалося, що першим подих війни 24 лютого 2022 року відчув… саме 18-річний Женя, який на той час проходив строкову службу в Національній гвардії України.
За місяць – у березні – на захист Батьківщини став і батько Олександр.
Про них розповідь «Межівського меридіана».
Син…
Саме 24 лютого 2022 року розпочався бойовий шлях 18-річного Євгена.
Спочатку була Харківщина, потім Бахмут, Запорізький напрямок, тепер Вугледар. Ще зовсім молодий захисник, за два з половиною роки, пройшов майже усю лінію фронту.
Він – водій БТР-а, возить людей «на нуль» та, повертаючись назад, забирає з поля бою поранених чи полеглих. Говорить, що транспортувати загиблих – найважче з усього.
Для 21- року Женя виглядає значно дорослішим. І це – не про зовнішній вигляд.
Очі… Це очі дорослого чоловіка, який знає ціну кожному слову, а тим паче вчинку…
Він подорослішав на війні. Впевнений, виважений, розсудливий.
– Так, я чесний із собою, військом, державою, – каже він. – Я буду боронити Україну – скільки треба. Але хотілося б і мирного життя, зі звичайними побутовими клопотами. Наприклад, попрацювати шахтарем. Не дарма ж я вчився…
…У листопаді 21-го Женя вирішив піти на строкову службу, на 4-му курсі гірничого технікуму.
– Думав, а куди діватись? – розповідає нацгвардієць. – Краще одразу відслужити, а потім вже все інше. Робота, сім’я…
За чотири місяці почалась війна…
Євген зустрів її на Харківщині, практично на кордоні з росією. Їх підрозділ стояв на Харківській кільцевій дорозі.
– Щоб не нагнітати, одразу скажу, що у строковиків був вибір. – розповідає він. – Ніхто нікого не примушував. Я визвався сам, – говорить Женя, – Добровольцем. Розумів, що потрібен, а головне – можу виконувати поставлені завдання.
Взагалі, службу Євген почав на посаді помічника гранатометника. Але коли керівництво дізналось, що він «на ти» з технікою – вручили йому, як він жартує , «ключі від башти» і сказали: «впораєшся»!
Потім був Бахмут. Справжнє пекло війни. Напередодні найважчих боїв за це місто 19-річний Женя підписав свій перший контракт.
Сьогодні він старший механік-водій вже уславленої бригади НГУ оперативного призначення «Спартан», його підрозділ на одному з найважчих напрямків – Вугледарському.
Батько…
Олександра мобілізували у березні 2022-го, потрапив до 92-ї бригади, яка носить ім’я кошового отамана Івана Сірка, у 22-й окремий батальйон.
Олександр Селезньов:
– Скажу чесно – перші дні війни у всіх була невизначеність, якась паніка. Але я знав, що буду воювати і єдине : прагнув потрапити поближче до сина. Захистити хотів, чи що… Питав у військкоматі: які бригади харківські?
Це зараз я розумію, що все міняється дуже швидко і це було якось наївно з мого боку.
Строкову службу свого часу він проходив механіком-водієм і все життя за кермом сільгосптехніки. Але… потрапив у піхоту, роту вогневої підтримки. Значить так судилося.
У квітні 2022-го Олександр був уже «на нулі». Як і хотів – на Харківщині, у районі північної Салтівки…
На той час, досвідчених бійців ще практично не було. Всі були однакові. Вчились разом. На своїх помилках. Писали історію війни власною кров’ю.
Підрозділ Олександра брав участь у Харківському контрнаступі.
– Орки просто не встигли закріпитись, – розповідає він. – Це було дуже швидко і … переможно. Бойовий дух тоді сильно піднявся.
Початок 2023-року Олександр Селезньов теж зустрів під Бахмутом: Іванівка, Кліщіївка, Андріївка. Майже рік брав участь у битві за фортецю Бахмут.
До речі, саме біля Бахмута вийшло так, що батько та син опинилися дуже близько один від одного – усього кілька кілометрів.
Женя розповідає: «Говоримо з татом телефоном, коли починається атака «Градів». Я їх чую наче поруч (прильоти), і в телефонній трубці… А батько кричить, що це… по них стріляють.
Однак зустрітися тоді не вийшло, адже то один, то другий заступали на позиції.
На межі …
Серпень 2023-го. Контрнаступ українських військ на запорізькому напрямку. Під час штурму Новопрокопівки Євген вивозив десант. Згадує той день, буквально, секунда за секундою:
– БМП-шка ззаду мене підірвалась і я забрав їхніх хлопців до себе. Розвернувся, проїхав метрів 300 і…. також підірвався на протитанковій міні… Трішки прострація, як кажуть, «потєрявся»…
На щастя всі залишились живі… Мене контузило, лопнула барабанна перетинка, від вибуху кинуло так, що колінами вирвав руля, від удару об броню тріснув шолом.
Доки оговтались – піхота вже десантується, теж всі контужені, щось кричать. Але повторюсь – всі живі. І це – головне! Ми з навідником теж вибрались і зайняли позиції під підбитим ворожим «бетером». Потім потихеньку почали вибиратись групами. Від місця бою до евакуації пішки йшли майже 7 км.
– Мій БТР 4Е «Буцефал» – справжній звір, чудова машина. Це він врятував нам життя. – впевнено каже Євген. – Не хотів би поміняти цього «коня» на щось інше. Хоча їздив на всьому: БМП, МТЛБ, іноземних М 113.
Одразу після лікування хлопець знову повернувся на позиції до своїх побратимів, яких вже вважає сім’єю. Тим паче, що на фронті усе ще був його батько.
…29 січня 2024 року.
Олександр Селезньов отримав поранення, яке мало не коштувало йому життя.
Під час виходу на посилення позицій почався страшний обстріл. Його буквально посікло осколками – шия, рука, нога. Пробита трахея, з якої свистить кров…
Вже досвідчений воїн, він все розумів. Панікувати сенсу немає, треба дістатись до евакуації… Подумалось тоді: «Практично два роки «на нулі» і так просто здатись… Ні, це не про нього!»
Сьогодні без прикрас говорить: «Хто його знає: що то було?… Летіло все – артилерія, міномети, ВОГи… З чотирьох чоловік групи – один «200-й» (Олексій з Кривого Рогу, позивний Кіт), троє – трьохсотих. В тому числі і я…».
До речі, російський осколок (5-7 мм), який влучив у шию – так і залишився з ним. Він жартує, що «на згадку». Хірурги не наважилися витягати метал, бо він засів дуже близько до хребта.
– Нічого особливого. Спочатку боліло, але вже звик, – просто говорить Сашко. – За півтора місяці я вже знову був «на передку». Заживе….
Головне – щоб із сином було все в порядку…
Що відчуваю за нього? Переживання – звичайно. Але і гордість! Я дуже пишаюсь Женьою. Скільки б не був без зв’язку, коли є можливість – одразу йому телефоную.
Вдома…
Вони раді зустрічі і спілкуванню… Говорять про повноцінну родину, позитивні емоції, коли всі збираються разом.
Розповідають, що дзвонять/пишуть мамі, дружині – Любові, незалежно від того, о котрій годині вийшли з позицій.: «Навіть о третій ночі вийшов – кинь хоч СМС-ку. Обов’язково».
Меншому сину, брату Жені – Максиму 14 років. Він дуже пишається татом і старшим братом. Вони – їхні Захисники
Кінець війни…
Яким він буде … Селезньови говорять, що, звичайно, хочеться миру. Але ніхто не згоден на поразку і втрату територій…
Олександр:
– Скільки хлопців загинули за цю землю… Це не може бути просто так…
Євген же розповідає, що боляче сприйняв загибель земляків, своїх друзів: Андрія Мельника – героя-танкіста 93-ї бригади з Новопідгороднього, райполянина АндріяРачка – бійця 3-ї штурмової, Олександра Рачка – з Новопавлівки, нацгвардійця Жені Роженка з Колони-Межової.
– Я добре знав всіх цих хлопців… Заради їх пам’яті – ми повинні повернути своє….
Про що мріють Селезньови?
Сашко уявляє себе за кермом трактора чи комбайна…
– Їду по полю, – каже він, – земля парує і пахне навесні. Оце – воно. Те, про що мені думається в сирому окопі.
Женя згадує практику на шахті і каже, що хотів би попрацювати. І жартує: «Одружуватись – не хочу… А от в шахту – обов’язково».
Рідні, друзі, знайомі Селезньових підтвердять, що ані Сашко, ані Женя за увесь час війни жодного разу ні на що не скаржилися. Тим паче – не шкодують про своє рішення йти воювати.
Сьогодні Олександр – молодший сержант і вже – командир відділення. За хоробре виконання завдань нагороджений «Золотим Хрестом», «Хрестом хоробрих», медаллю «За службу українському народу».
Женя – механік-водій бронетранспортера, на гарному рахунку у керівництва. У свої 21 вже нагороджений медаллю «За оборону Бахмута», медаллю «Захисник Вітчизни».
Та як важко не було б, у сім’ї Селезньових розуміють, що хтось мусить воювати і захищати рідний дім.
Вдома ж без чоловіків теж вистачає клопоту, однак всі знають, що ані Олександр, ані Женя не зможуть просто кинути своїх побратимів на фронті.
Як батько, так і син тримають свого слова і продовжують вести війну з ворогом.
А вдома їх чекають здорових, живих і обов’язково з Перемогою!
Євген Хрипун, член НСЖУ.
