Російський FPV-дрон убив Петра Ляховича — голову Асоціації фермерів Межівщини, аграрія та волонтера.

11 Листопада, 2026 Євген Хрипун

11 листопада 2026 року…

Трагічна звістка сколихнула громаду. Російський FPV-дрон обірвав життя Петра Васильовича Ляховича — відомого на Межівщині аграрія, голови Асоціації фермерів Межівщини, волонтера, громадського діяча, людини, яку знали, поважали й цінували далеко за межами рідного села…

Людини, яка любила землю. Любила працювати. Любила свій сад.

І саме у своєму саду, якому віддала стільки років життя, він отримав смертельні поранення.

За попередньою інформацією про обставини трагедії, 11 листопада Петро Васильовчи разом земляками були в саду поблизу села Миколаївка .

Російський FPV-дрон атакував цивільних…

Сергій Шамрило 1962 р. н. загинув на місці.

Петро Ляхович дістав численні осколкові поранення кінцівок та проникаюче поранення черевної порожнини. Його доправили до лікарні у Шахтарському. Медики боролися за його життя, однак отримані травми виявилися несумісними з життям.

Петро Васильович помер…

І ще…і ще життя, забрані російською війною.

Ще одна непоправна втрата для Межівщини…

Людина, яка все життя йшла до своєї мрії

Петро Ляхович народився 10 липня 1957 року в селі Яланець на Вінниччині.

Земля і хліборобська праця були в його родині не просто професією, а способом життя. Мати, Валентина Тимофіївна, працювала ланковою овочевої бригади, батько, Василь Кирилович, був одним із найкращих комбайнерів колгоспу.

Петро з дитинства знав ціну хліборобській праці. Ще приблизно з чотирнадцяти років під час літніх канікул допомагав батькові на жнивах.

Після школи навчався у професійно-технічному училищі за спеціальністю тракториста-машиніста, відслужив в армії.

Життя, однак, не вело його прямою дорогою.

Був радіомайстром, ремонтував телевізори та радіоприймачі. Потім вирушив на Донбас — працювати у вугільній промисловості. П’ять років відпрацював електрослюсарем на шахті імені Стаханова у тодішньому Димитрові (нині Мирноград).

Саме там зустрів свою майбутню дружину Зою.

13 грудня 1980 року вони одружилися.

Згодом родина переїхала до Володимирівки Межівського району — на батьківщину дружини. Тут Петро Васильович повернувся до того, що було йому найближчим від самого дитинства, — до землі.

Працював механізатором у колгоспі «Правда», згодом став комбайнером. «Ниви», «Колоси», «Дони» — ці машини супроводжували його практично весь трудовий шлях.

Був серед передовиків господарства за намолотом, посідав призові місця у районних змаганнях.

У родині підростали син Олександр і донька Тетяна.

А попереду було ще одне велике починання — власна справа.

«Живоносне джерело»: сад, у який він вклав душу

Історія фермерського господарства «Живоносне джерело» — це історія наполегливості, віри та людської довіри.

Сам Петро Васильович називав появу саду Божим провидінням.

Під час однієї з поїздок на Вінниччину, купуючи яблука, він познайомився з Тетяною Бугою — керівницею місцевого господарства, яка запропонувала спробувати себе у садівництві.

Вона повірила малознайомій людині й фактично під чесне слово надала близько десяти тисяч саджанців для закладки перших п’ятнадцяти гектарів саду.

Це була не просто допомога. .. Це була довіра, яка змінила життя.

У 2010 році на Межівщині почалася історія нового промислового саду.

Петро Ляхович не просто посадив дерева. Він створював господарство власними руками. Частину саджанців вирощували у власному розсаднику, прищеплювали необхідні сорти, поступово розширювали площі.

З часом сад виріс майже до 40 гектарів. Близько 32 тисяч дерев! Понад двадцять сортів яблук, груші, абрикоси, персики, сливи, черешні.

Це був один із найкращих молодих садів Межівщини, фактично унікальний для краю.

Сад став не просто бізнесом. Він став справою життя.

«Любов до саду — на генетичному рівні», — говорив Петро Васильович.

Він знав кожен квартал, кожну породу, кожен сорт. Знав, коли дерево потребує обробки, коли його потрібно обрізати, як отримати якісний урожай.

Особливо пишався якістю своєї продукції.

«Треба знати, коли й чим обробити дерево. Щоб і врожай був, і дитина могла зірвати ягоду просто з дерева та їсти без страху», — пояснював він під час однієї з наших розмов.

Для нього це було принципово.

Він згадував, як у маленького родича була сильна алергія на черешню, але на ягоди з його саду реакції не було. І саме це вважав однією з найкращих оцінок своєї роботи.

Яблука з присмаком доброти

Петро Васильович ніколи не сприймав господарство виключно як спосіб заробітку.

Його яблука добре знали не лише на Межівщині, а й далеко за її межами.

Але не менш важливою була інша традиція — ділитися.

До Дня Святого Миколая та новорічних свят фрукти з «Живоносного джерела» отримували діти у дитячих садочках і школах Володимирівки, Демуриного, Богданівки та інших населених пунктів.

Петро Васильович допомагав освітнім закладам, підтримував дитячі ініціативи, брав участь у громадських заходах.

А ще його яблука знали українські військові.

Ще у часи проведення Операції об’єднаних сил він систематично передавав фрукти на передову через волонтерів.

Вважав це найменшим, що може зробити для людей, які захищають незалежність України.

Не гучні слова, не показова благодійність — просто робив те, що вважав правильним.

Він умів об’єднувати людей

Петро Ляхович був не лише фермером, а й активним громадським діячем.

Очолював Асоціацію фермерів Межівщини, представляв інтереси аграріїв, говорив про проблеми малого та середнього фермерства, виступав за справедливу державну підтримку сільського господарства.

У 2020 році, коли посуха завдала серйозних збитків аграріям Одещини, саме він долучився до організації допомоги колегам.

Межівські фермери зібрали та відправили постраждалим господарствам 50 тонн зерна.

Це була справжня солідарність хліборобів.

Він також був депутатом Межівської селищної ради, брав участь у житті громади, підтримував соціальні та благодійні проєкти.

Його добре знали як людину, до якої можна звернутися по допомогу.

І як людину, яка сама не чекала, поки попросять.

24 лютого 2022-го. Коли потрібно було захищати рідну землю

Повномасштабне російське вторгнення Петро Васильович зустрів не словами, а діями.

Вже 24 лютого 2022 року почав збирати людей, готових захищати Межівщину.

Наступного дня звернувся до військового комісара з пропозицією створити добровольчий загін.

26 лютого одинадцять добровольців вирушили до Синельникового. Того ж дня формувався підрозділ, який згодом став ротою територіальної оборони.

Петро Ляхович був призначений заступником командира роти з тилового забезпечення.

У червні 2022 року за станом здоров’я його звільнили зі служби. Згодом підрозділ увійшов до складу Збройних сил України.

Але відійти від допомоги військовим він уже не міг.

Продовжував підтримувати побратимів, організовував забезпечення, допомагав із ремонтом автомобілів, запчастинами, генераторами, пальним та іншими необхідними речами.

Залучав фермерів, знайомих, односельців.

Підтримував військових на Запорізькому та Донецькому напрямках.

Допомагав 203-му батальйону 108-ї бригади, 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», де служить його зять.

У 2024 році він знову долучився до великої волонтерської ініціативи — збору коштів на автомобілі для ЗСУ та проєкт «Народний дрон». План збору становив 500 тисяч гривень.

До нього долучалися фермери, жителі громади, працівники селищної ради, молоді волонтери.

Він умів об’єднувати людей навколо конкретної справи.

Бо знав: лише разом можна вистояти.

Сад, який чекав на господаря…

У червні 2026 року редакція «Межівського меридіана» побували у саду Петра Ляховича.

Це була одна з тих поїздок, які надовго залишаються у пам’яті.

До фронту — приблизно п’ятнадцять кілометрів.

Дорогою вже було чути вибухи. За лісосмугами здіймалися стовпи диму. У небі час від часу дзижчали безпілотники.

А ми їхали до саду.

Колись він був одним із найкращих молодих садів Межівщини. Тепер зустрічав нас моторошною тишею.

Сорок гектарів дерев, які Петро Васильович висаджував, доглядав і плекав роками.

Черешні цього літа вродили неймовірно. Ранні сорти вже перестояли, ягоди почорніли й почали гнити просто на гілках. Пізні ще трималися — великі, налиті сонцем..

А збирати їх було нікому.

Четвертий рік сад залишався без повноцінного догляду, без обрізки та обробок. Трава між деревами виросла майже в людський зріст. Колишні дороги поступово зникали у бур’янах.

Над кронами час від часу було чути FPV-дрони.

Петро Васильович показував нам сад, розповідав про дерева, сорти, врожаї. Згадував, як ще торік збирав черешню, а тепер змушений залишати її на деревах.

Він говорив про величезні втрати. Про те, що три роки поспіль господарство не отримувало від саду доходу.

Але найбільше боліла не втрата грошей.

Боліла неможливість працювати.

«Душа болить. Дуже болить. Люблю я це все…» — сказав він тоді.

Під час тієї розмови Петро Васильович згадав, що знайшов у саду збитий безпілотник. Розумів небезпеку. Знав, що кожен вихід сюди може бути ризиком для життя.

Але не втрачав надії.

«Я вірю, що ще буду тут господарювати», — сказав він.

Ці слова сьогодні звучать особливо боляче.

Ми залишали сад, а позаду лишалися ряди дерев, достиглі черешні, висока трава, важкий аромат літа й настирливе дзижчання дронів.

Тоді сад і справді чекав на свого господаря.

Ми не знали, що ця зустріч стане однією з останніх.

11 листопада російський дрон атакував людей саме тут — у цьому саду, який Петро Ляхович створював понад шістнадцять років, у який вклав стільки сил, праці та любові…

Людина, яка не втрачала віри

У нашій розмові Петро Васильович багато говорив про працю, родину, віру в Бога, про непростий шлях фермера в Україні.

Його дружина Зоя, син Олександр, донька Тетяна, онуки Андрій і Маргарита, зять Петро — родина була для нього найбільшим багатством і надійним тилом.

Він був глибоко віруючою людиною. Саме на честь чудотворної ікони Божої Матері «Живоносне джерело» назвав своє господарство. Вірив, що долі людей — у Божих руках.

Його життєве кредо було простим і водночас дуже промовистим:

«Скільки Бог дасть сили — буду жити і працювати».

Він справді так і жив.

Не шукав легких шляхів. Не боявся починати спочатку. Вірив у свою справу, у людей, у майбутнє.

І навіть тоді, коли війна фактично відібрала у нього можливість господарювати, він не переставав вірити, що повернеться до свого саду.

Нам дуже бракуватиме Васильовича…

Для «Межівського меридіана» Петро Васильович був не просто героєм газетних публікацій.

Він був нашим другом.

Людиною, яка завжди підтримувала газету, з розумінням ставилася до роботи редакції, не відмовляла у спілкуванні, ділилася своїми думками, запрошувала до господарства.

Він підтримував нашу газету не лише словами. Він був із тих людей, які розуміють ціну місцевої журналістики, важливість збереження історії громади, її людей і подій.

..Ми бачили його серед дерев. Чули його розповіді. Фотографували черешні, які ніхто не міг зібрати. Записували його слова про любов до землі й віру в те, що ще вдасться повернутися до повноцінної роботи.

Тепер саме в цьому саду, серед дерев, які він вирощував власними руками, російський дрон завдав йому смертельних поранень.

Важко усвідомити, що людини, з якою ще кілька місяців тому говорили про майбутній урожай, більше немає.

Що більше не буде телефонних розмов, зустрічей, поїздок до саду…

Петро Васильович, дякуємо Вам за довіру, за підтримку, за людяність. За Вашу працю, за те, що у найважчі часи Ви не залишалися осторонь.

Ви були людиною, яка вміла не лише вирощувати дерева, а й сіяти добро.

Сьогодні Ваш сад залишився без господаря…

Але пам’ять про Вас житиме у кожному посадженому дереві, у кожному врожаї, який Ви виростили, у людях, яким допомогли, у військових, яких підтримали, у дітях, яких порадували.

І в нашій пам’яті.

Світла пам’ять, Петре Васильовичу.

Щирі співчуття дружині Зої, дітям, онукам, рідним, близьким, усім, хто знав і любив цю світлу людину.