29-річна Анастасія Боревська – переселенка з селища Межова на Дніпропетровщині та фахівчиня по роботі з волонтерами благодійної організації «Карітас Маріуполь». Разом із родиною у липні вона евакуювалася у село Сурсько-Литовське, рятуючись від постійних обстрілів. Сьогодні її робота – допомагати тим, хто так само, як і вона, був змушений залишити дім через війну.

Співпраця Анастасії з «Карітас Маріуполь» розпочалася ще у 2024 році, коли організація облаштовувала у Межовій шелтер для лікарів релокованої Новогродівської лікарні. Тоді вона працювала керівницею художньою у Центрі культури та дозвілля Межівської селищної ради, а у вільний час допомагала у шелтері.

«Допомогли їм довести все до гарного виду. Потім допомагала у шелтері з поселенням і фільтрувальною станцією. Відкривала воду, закривала, додавала усілякі різні мінеральні добрива», – розповідає Анастасія.

Анастасія Боревська

Коли ж у громаді оголосили обов’язкову евакуацію родин із дітьми, вибору фактично не залишилось, говорить жінка. У неї двоє доньок, старшій – 9, а молодшій 4 було, і ризикувати їхньою безпекою вона не могла.

Найважче – залишити дім

Житло почали шукати заздалегідь. Дніпро не розглядали через безпекову ситуацію. Хотілося знайти місце, схоже на Межову: не глухе село, але й не велике місто. Так родина опинилася у Сурсько-Литовському.

Рішення виїжджати остаточно ухвалили після чергових обстрілів. Каже: діти дуже злякались перших прильотів КАБів. У ніч, коли вони збиралися вивозити речі, по другому Межівському ліцеї російські війська ударили шістьма «шахедами», згадує вона.

Межівський ліцей № 2

«Тільки ми лягали спати, і чоловік раптом кричить: «Дівчата, бігом на підлогу». І ми чуємо цей жахливий звук і воно ніби летить у тебе прямо над головою… Ми живемо за дві вулиці від школи. Один вибух, другий, третій. Я кричу: «Боже, дівчата, закривайте вуха, відкривайте рота». Лежали під ліжком утрьох».

Тієї ж ночі до них прибігла мама Анастасії з документами й сумкою. Вранці всі разом виїхали. Пізніше ще кілька разів поверталися в Межову, щоб забрати речі, поки це було можливо.

Рішення про евакуацію і перші місяці на новому місці були найважчими, ділиться жінка.

«Дуже важко було виїжджати. Коли ти там робив все… Коли ти садив той самий город, клумби, полуницю, яку ми садили з дітьми. Усе це лишати було дуже складно… Я вставала зранку опухла, бо дуже сильно плакала і не хотіла виїжджати. Зараз уже звикся, але думка про те, що ти повернешся додому, тебе ніколи не полишає».

Останній раз у Межовій Анастасія була на початку серпня. Селище обстрілювали FPV-дронами, КАБами, «шахедами». Вона не знає, у якому стані її будинок, але поруч із ним були прильоти.

Покликання, що стало роботою 

Після евакуації співпраця з «Карітас Маріуполь» не припинилася – навпаки, Анастасії запропонували нову посаду: фахівчиня по роботі з волонтерами.

Сьогодні її обов’язки – залучення волонтерів, робота на транзитному пункті у Павлограді, відповідальність за соціальний гардероб, допомога з реєстрацією людей, координація допомоги від іноземних благодійників.

«Люди часто виїжджають взагалі без нічого. Ми отримуємо речі з-за кордону, зокрема з Німеччини. Підтримуємо зв’язок із волонтерами, допомагаємо кожному, хто сюди потрапляє», – пояснює вона.

Працюючи на транзитному пункті, Анастасія часто зустрічає земляків із Межівщини.

«По паспорту бачу – Межова. Завжди питаю: як там у нас? Говорять, що не хотіли їхати, сиділи до останнього тому, що вірили – закінчиться, але на жаль… З одного боку радісно побачити своїх, з іншого – боляче, бо всі у відчаї. Хочеться обійняти – і словом, і ділом допомогти», – ділиться вона.

Через транзитний центр проходять сотні важких і болючих історій, розповідає Анастасія. Часто люди не знають, куди їхати, залишають домівки, господарства, справу всього життя.

«Евакуювались чоловік з жінкою. Прямо у їхній будинок прилетів «шахед», і вони просто дивом вижили. Приїхали всі обпалені, в опіках. Дуже шкода було їх… Кожен день люди виїжджають. Сидить бабуся і вона плаче, бо не знає куди їхати. Вона каже: «Я все життя тут прожила, робила все, тепер доводиться все це кидати, а кому я і де потрібна?». І дуже важко психологічно… Заспокоюєш їх, а у самої душа кров’ю обливається… Жінка з чоловіком виїжджали кажуть: «Все життя у садку у нас, ми 20 років вирощували. А скільки троянд у мене було». Люди жили своїм будинком».  

Через центр проходять і люди з тваринами. Хтось змушений залишити їх на транзиті. Завдяки волонтерам хвостикам знаходять нові домівки, а «Карітас Маріуполь» у співпраці з Royal Canin забезпечує корм для тих, хто їде з улюбленцями.

«У нас через транзитний центр бабуся їхала, вона вивезла з собою 10 цуценят. Маленьких таких, гарненьких, пухнастих. І двоє котиків було. Уже наразі немає жодного. Мої колеги змогли їх всіх прилаштувати. Уже всіх розібрали. Навіть двох відправили у Київ», – розповідає жінка.

 За її словами, волонтерство для неї не випадковість.

«Волонтерство – це моє. Я завжди допомагала людям, тваринам. І зараз я відчуваю, що на своєму місці. Хочеться, щоб кожну людину почули, щоб ніхто не залишився сам», – каже Анастасія.

Найбільша мрія Анастасії – щоб закінчилась війна і можна було повернутися додому. Щоб усі були живі й здорові.

«Я б, здається, віддала людям усе, що маю. Хочу допомагати кожному, хто цього потребує», – говорить вона.

Сьогодні Межова, яка колись приймала переселенців, сама спорожніла. Анастасія ж продовжує допомагати тим, хто змушений іти тим самим шляхом, який пройшла вона сама.

А ще… Настя пише вірші… Один  з них – для читачів “Межівського меридіана”  івсіх земляків із Межівської громади.

Я в ніч тихенько свічку запалю,
І в тиші, стану на коліна.
Я Мира в Бога попрошу,
І щоб здійснилася ця мрія.

Щоб поруч рідні всі були,
І не боялись спати,
Не чули вибухів в ночі,
Не бігли із кімнати.

Почуй же Боже, я благаю,
Від серця щиро я прошу,
Нехай складуть свої гармати
І не розпалюють вогню.

Вже досить, тяжко вже усім,
Не знаємо як далі жити.
Та віримо, що прийде Мир
МИ МУСИМО ЦЕ ЗАСЛУЖИТИ.

Авторка: Сніжана Салівон