«Двері відкриваєш — а дрон уже над тобою»: історія подружжя з Межової, яке рік прожило біля фронту

Рік вони жили за десять кілометрів від фронту…

Не виїжджали, хоча навколо вже спорожніли вулиці, горіли сусідські будинки, а над городами зависали дрони…

 Терпіли — бо… кажуть, що не знали, куди їхати і за що там жити.

Виїхали лише тоді, коли донька знайшла для них будинок неподалік Дніпра.

10 вересня 2026 року ми зустріли Юрія та Людмилу Чубченків під час одного з виїздів Межівської громади.

Вони прийшли разом. Звичайне подружжя пенсійного віку. Обоє мають інвалідність.

Ще зовсім недавно їхнє життя було прив’язане до Межової – «всього, що надбали» : будинку, городу …

20 липня Чубченки виїхали з Межової. Це рішення вони відкладали місяцями….

Бо виїхати — означало все  залишити …

— Тяжко. Просто тяжко, — каже Юрій. — Побросали все і поїхали.

Юрій Чубченко

«Сиділи, терпіли. Ні разу не виїжджали»

Чубченки були серед тих, хто залишався в Межовій навіть тоді, коли більша частина населення вже евакуювалася. Ні світла, ні газу, ні медичного обслуговування, практично, без зв’язку…

Чому?

Юрій пояснює просто:

–  Питаєш: чого ми так довго там трималися. А куди? І за що?

Це риторичне питання у його розповіді звучить не раз.

Центр селища Межова – вересень 2026 року – фото “Межівський меридіан” 

Куди їхати? За що жити? Де жити?

Коли людина має роботу, молодість, здоров’я — евакуація хоча б теоретично може бути початком нового етапу.

Для пенсіонерів, ще й двох людей з інвалідністю, це зовсім інша математика.

— От ми вже, як кажуть, коли терпіння лопнуло повністю, нарешті порадились і вирішили…

Юрій говорить спокійно. Без злості. Скоріше з втомою людини, яка надто довго намагалася пояснити собі, як можна жити далі.

Їхня відповідь на питання, чому не виїжджали раніше, проста:

— Нікуди було їхати.

– Нєрви, нєрви не витримують… Ми не заслужили таку старість

А потім донька Юлія знайшла їм будинок неподалік Дніпра. Тоді й поїхали…

У самої Юлії — двоє дітей, три та десять років.

Юлія з донькою також прийшла на зустріч

«По 30–40 дронів за день»

Як виміряти рік у Межовій для Чубченків… ?

Мабуть, що не місяцями чи тижнями…

Швидше, звуками: вибухами, дронами, пожежами, пораненнями чоловіка.

І постійним питанням: чи можна сьогодні вийти з двору?

— Як воно кожен день летить по 30, по 40 тих дронів — з хати не вилізеш. Дуже тяжко.

Якщо електрики немає — вмикали генератор.

— Хліба нема. Включимо генератор, спечемо…

Людмила Чубченко

Город, подвір’я, дорога – усе це перетворилося на потенційно небезпечну територію.

Особливо страшними Юрій бачить  стали FPV-дрони. Вони дуже змінились за цей час

Раніше, каже він, дрон можна було побачити. Почути. Помітити здалеку. Тепер усе інакше.

— Ти навіть оком не моргнув — і він уже над тобою стоїть, і вже не знаєш, куди діватися, – каже емоційно

Три випадки, коли пощастило

У Юрія таких історій — кілька.

Одного разу він їхав велосипедом на перехресті. Над ним завис дрон.

Юрій кинув велосипед і впав на землю.

Врятувало те, що неподалік їхав наземний роботизований комплекс — НРК.

Дрон переключився на нього.

— Він думав, що там може бути боєприпаси. Полетів до НРК, кинув — і, на щастя, не попав і в НРК. Рядом розірвався. НРК далі поїхав.

Реалії приронтової Межової 

Іншим разом Юрій разом із сусідом Олексієм їхали по воду.

Дрон кружляв…. І нарешті за кілька метрів вдарив…

Осколки дістали й людей.

— Осколками посікло тут на животі. Осьо залишилася рана (показує). І тут під ребром кровотеча. Як жахнуло — вену перебило. Людмила зупиняла кров. А Льонька дістав осколок у пах. Осколок пробив наскрізь десятилітровий бідончик…

Вони знову вижили.

Втретє «Молнія» ледь не наздогнала Юрія біля базару.

Олексій набирав воду, Юрій від’їжджав велосипедом.

— Дивлюся — «Молнія» наді мною. Раз — і вже пролетів. Думаю, це  це ж не дрон, він не зупиниться…

Але він помиливсь і «Молнія» почала робити коло. Зрозумів: його помітили. Кинувся під дерева, до паркану, в густі кущі. Хух… Пролетів далі…

Леонід після цього сказав Юрію:

— Знову в сорочці родились.

Юрій гірко усміхається, коли це згадує.

Горіли сусідські будинки

Найважче було дивитися, як горять будинки людей, яких знаєш.

— У нас в городах покійного фельдшера Матюхіна горіла хата. Три дні горіла.

Вогонь міг стояти над одним будинком годинами.

— Тільки вибух десь і …. горить і горить.

Межова – серпень 2026 року

У Чубченків теж прилітало в город.

Одна «Молнія» і один FPV.

Після цього навіть відкрити двері стало страшно.

— Двері привідкриваєш, а він над тобою висить. І закриваєш двері — і чуєш: замовкає.

Особливо небезпечно зараз, повторює Юрій, з новими моделями дронів.

— Раніше було — дрон можна було почути і  помітити здалека, що він наближається. Можна було десь заховатися. А цей — ти навіть оком не моргнув, і він над тобою.

 

«Сашу ми відправили на лікарню»

У Межовій вони не лише намагалися вижити самі.

Допомагали іншим.

Одного разу Юрій побачив сусіда Олександра Зоца після поранення.

Чоловікові відірвало ступню.

— Я його, той, побачив як він на асфальті лежав. Я його возиком садовим пересадив. Докотили до двору.

Потім приїхав хлопці, зробили знеболення, перев’язали рани.

Далі евакуювали…

«Чи варто було терпіти?»

Тепер, уже після евакуації, Юрій каже: можливо, могли б виїхати раніше.

Але тоді вони не бачили, куди.

— Чи можна було  ще потерпіти? Ми стомились уже.  Хтось ще має сили, а в нас  нерви не видержують.

Найважче — невизначеність…

— Ти не знаєш, що через 10 хвилини. Не знаєш, що тебе чекає завтра, сьогодні: чи ти проснешся, чи не проснешся.

І все ж на запитання, чи варто було стільки терпіти, Юрій додає:

— Думаю, варто. Нікуди було їхати.

Саме в цьому — головний парадокс…

Вони залишалися не тому, що не боялися. І не тому, що хотіли бути героями.

Вони залишалися, бо не мали куди їхати…

«За два-три місяці грошей уже нема»

Юрій розповідає і про інших людей, які виїжджали, а потім дехто повертався.

Вони збирали гроші роками. Хтось мав 30 тисяч гривень, хтось 50.

Після евакуації ці гроші швидко закінчувалися.

Оренда — близько 10 тисяч гривень на місяць.

Плюс їжа, ліки, комунальні витрати, транспорт.

— За два, за три місяці за житло по 10 000 віддають, а жити нема за що, не лишається коштів, — переказує Юрій слова земляків.

Дехто, за його словами, повертався навіть у пошкоджені будинки. Бо вдома, попри небезпеку, принаймні не потрібно було щомісяця шукати гроші на оренду.

«Держава вважає, що ми самодостатні»

Після евакуації у подружжя інші проблеми6 як облаштуватись і вижити…

Чубченки кажуть, що минулого року не отримали 21 тисячу гривень допомоги, на яку розраховували.

— Незважаючи на те, що було оголошено обов’язкову евакуацію, держава вважає, що ми  самодостатні люди і можемо  самі себе забезпечити проживанням на іншій місцевості. 

Юрій знову говорить без пафосу.

Просто перелічує: пенсіонери; двоє людей з інвалідністю; евакуйовані з прифронтової території.

— І ми це навіть по двом категоріям підлягаємо. По-перше, як пенсіонери, а по-друге, два інваліди в одному дворі.

І наче сам себе питає:

— Що вам сказали з приводу зимової підтримки? Навряд получим, а там хто зна…

— Тобто, щоб отримати допомогу, треба залишатися в Межовій?

— Так. Ті, хто прописані в Межівській громаді. Живіть, подихайте…

Виникає абсурдна ситуація: людину закликають залишити небезпечну територію, але частина підтримки, на яку вона розраховує, прив’язана до факту проживання там.

Після Межової…

Тепер Чубченки живуть у будинку, який знайшла для них донька.

До Дніпра недалеко. Тут теж гучно, але інакше…

Немає потреби перед тим, як відчинити двері, прислухатися. Можна вийти на вулицю по воду.

Але війна не вимикається разом із генератором. Вона залишила сліди в психіці, у реакціях на різкі звуки, у звичці прислухатися.

— Хоч у хаті упало малесеньке щось — уже кидаєшся, — каже Людмила.

Рік у Межовій навчив їх не планувати надовго. Тепер є просто сьогодні.

Перед прощанням Юрій формулює те, що, мабуть, найточніше пояснює історії людей, які досі залишаються у прифронтових селах і містах:

— Хто може витерпіти, хай витерпить. Хто не може — краще з’їхать.

У цих словах… і не заклик… і не героїзм…

Є досвід людини, яка рік прожила за десять кілометрів від фронту — і зрештою виїхала не тоді, коли стало страшно, а тоді, коли з’явилося куди…

Межова – вересень 2026 року (фото “Межівський меридіан)

Записав Євген Хрипун