Ситуація з евакуацією з прифронтових громад Синельниківського району Дніпропетровської області складна і постійно змінюється через інтенсивність бойових дій. Триває вона як у добровільному, так і в примусовому порядку (стосується переважно родин з дітьми).

Розселення ВПО відбувається у кілька етапів.

Спочатку – шелтери (транзитні центри). Людям, які щойно евакуювалися надається первинна, гуманітарна допомога, юридична та психологічна підтримка, допомагають з оформленням виплат.

Потім, за потреби, на ВПО чекають місця тимчасового проживання – модульні містечка, гуртожитки тощо.

Саме гуртожитків, як місць розміщення ВПО, на Дніпропетровщині найбільше. Здебільшого, це гуртожитки навчальних закладів регіону.

У частині з них благодійними фондами та організаціями зроблені ремонти, у частині – ні.

Один з таких гуртожитків у місті Жовті Води “Межівський меридіан” відвідав цими днями. Тут ми зустріли багато жителів Межівської громади, поспілкувались, зі сльозами та емоціями про рідні села, рідний дім… Про потреби…

У невеличкому містечку Жовті Води, що на Дніпропетровщині серед будівель радянської епохи стоїть гуртожиток професійного технічного училища, який став тимчасовим домом для внутрішньо переміщених осіб з різних куточків Донеччини та Дніпропетровщини. Старожили тут – донеччани. З нових мешканців – переважно Синельниківський район. Ббільше  90 осіб, 10 родин і з Межівської громади.

Четвертий та п’ятий поверхи тут відремонтовані спільно Міжнародною організацією з міграції за фінансування USAID, оснащені сучасними меблями та побутовою технікою МТП гуманітарною місією «Проліска». Всього – 29 блоків, 58 кімнат.

Як жити ВПО у гуртожитку кілька місяців, а то й навіть років, як мешканці з Донеччини, наприклад, яких ми також тут зустріли.

Скільки на сьогодні внутрішніх переселенців проживає на Дніпропетровщині, які місця їх розміщення, а також – про що мріють ті, хто вже тривалий час залишив рідні домівки, читайте у матеріалі.

За дверима гуртожитку панує особлива атмосфера.  Довгі коридори, як і має бути в гуртожитку, пахнуть сумішшю приготованої їжі. Дівчата з Покровського та Межової разом готують оладки.

Дітей дуже багато, є навіть зовсім немовлята, яких колихають  мами.

– У нас тут двоє дітей маленьких. Одному ще й місяця немає. Другому – чотири місяці, – говорить Марина, голова ініціативної групи місії тимчасового проживання, секретар ради з питань внутрішньо переміщених осіб. 

Сама жінка з Донецької області, село Степне. Мешкає в гуртожитку вже три роки, заселилася в березні 2022 року. Її село окуповане, будинок пошкоджений. Проте отримати компенсацію за житло жінка не може.

– Я, чоловік, донька і мама. Звикли вже, нам тут подобається. Коли президент підпише петицію, де нам дадуть компенсацію за пошкоджене чи зруйноване житло на окупованих територіях, тоді нам буде трішки легше. Ми зможемо взяти компенсацію, купити собі будиночок. Дають максимум 2 мільйони і 120 кв.м, – продовжує вона.

Про Межову Марина добре знає, бо після евакуації тиждень жила у нашому селищі. Селищна рада навіть виділила однокімнатну соціальну квартиру. Але потім родина вирішила їхати за Дніпро.

З однієї людини сьогодні переселенці платять профтехучилищу 477 грн за комунальні послуги. І за дітей також. Бо електрики споживається багато, а плити електричні, бойлер. Дуже вартісна і вода: 100 грн за куб.

Марина

Старожили говорять, що прибулим, які тільки вчора втратили свої домівки, потрібно десь 6 місяців, а інколи і рік для того, щоб прийти до тями. Але тут живуть дружно: допомагають і посудом і, якщо треба, речами.

З гуманітарною допомогою зараз складніше, але благодійні організації все ж не залишають переселенців.

Кожна кімната тут – це окремий світ. Їхні мешканці привезли з собою лише найнеобхідніше: кілька валіз, фотографії рідних, які залишились чи зникли і важкий багаж спогадів про дім, що згорів чи був зруйнований. Сім’ї, які раніше жили в просторих квартирах чи будинках, тепер туляться в одній-двох кімнатах.

6-річний Нікіта з Антонівки Новопавлівської громади грає на планшеті. Цього дня він вдома, бо в школі прохолодно.  Але саме у Жовтих Водах він пішов у перший клас. У школі подобається: «Зараз в перший клас ходжу, а потім буду у другий», – каже хлопчик.

Валентина, мама Нікіти каже, що приїхали сюди 4 місяці тому.

– Уже все насувалося… Школу якраз Новопавлівкську розбили. В ту ніч ми вирішили виїхати. Було дуже страшно.

Добре тут. Умови гарні, є ремонт, кухня, гаряча і холодна вода. З дітками займаються в школі. Найбільша проблема, що немає опалення поки що. 20-21 градус у кімнаті. Вікна стараємось не відкривати і менше хлопати дверима.

Нікіта та мама Валентина

– Які плани?  Тяжке питання. Мені треба влаштуватись на роботу. Дитина мала, немає можливості працевлаштуватись на весь день. Далі не знаю… – зітхає жінка. – Про дім не будемо, бо це дуже тяжко.

Можна сказати, що і зараз ще не пристосувались, але намагаємось.

4 і 5 поверх тут Межівська громада, Великомихайлівка, усі з тих країв. Спілкуємося між собою. Спільна кухня, діти разом граються.

Спогади про Межову – це важко… стараємось якось не говорити, але без цього неможливо.

Ольга Федорівна з Новопідгороднього Межівської громади.

Ми пам’ятаємо цю сміливу жінку, яку досить серйозно поранило, коли КАБи прилетіли по її рідному селу. Вона дуже мужньо трималась… Говорить переважно про те, як складно пенсіонерам, людям  у віці отак різко змінювати своє життя.     

– 14 червня евакуювалась з Межової… От і порахуйте, скільки ми тут…  Що далі?  Вода є, світло вимикають. На кухні – черга. Приготувати їсти, поїсти ж то треба. Але нічого… «Гуманітарку» не привозять. Пенсія – 3000 грн, ВПО – 2000. Крик душі прото. Хотілось, щоб ми були комусь потрібні,

Умови нормальні, мене влаштовують. Тільки б опалення ще – бо сплю в халаті – і все буде добре.

Ольга Федорівна

Софія з Межової тримає на руках кота Маркіза, якого родина привезла з собою.

– Умови непогані, тільки  тісно і аби опалення дали. Зараз два тижні у нас прохолодно в школі, навчаємось вдома. Ходжу в четвертий клас, подруг знайшла тут вже.

Весь час прожити у своєму домі, а потім … гуртожиток…

Олена, межівчанка, вже пʼятий місяць проживає великою родиною з пʼятьма дітьми. Чоловік Олександр – ветеран  війни, інвалід ІІ-ї групи. Разом з ними – два кошеняти: Еріка і Міла.

– Я ніколи не жила в гуртожитку, важко звикнути, – розповідає Олена. – Умови хороші… Проте…  Аби була можливість, то повернулись би додому одразу… В Одесу збираємось переїжджати, бо тут важко з роботою.

В Одесі знайшла квартиру, щоправда – 8 тис. грн за трьохкімнатну, плюс комуналка.

Коли нам 5 місяців не платили ВПО, просто сиділи тут у боргах. Тільки у жовтні виплатили за 5 місяців, навіть продуктів не вистачало.

Зараз з речами наче все є і з продуктами нормально. 

Олена та її родина

Юля з Межової, працювала керівником гуртка з образотворчого мистецтва. За освітою педагог початкових класів, закінчила педагогічний коледж у Покровську.

Показує нам картину «Захід сонця над морем».  Це частина її арттерапії з психологом, так заспокоювалась. Малює дівчина на телефоні.

– Стрес йде ще з дому… Ми ж там були ще тоді, коли прямо у нас у дворі літали FPV-дрони. Дуже страшно було… А коли «Шахед» вдарив по ЦНАПу, тоді ще більше злякалась…

Юлія

За інформацією департаменту соціального захисту населення, в Дніпропетровській області на обліку перебуває 466 тис. ВПО, з них – 404 тис. ВПО з інших регіонів України.

 

«Ключі першими отримали»

Чернігівщина. Модульне містечко у селищі Сосниця, де побували журналісти видання «Вісник Ч».

Андріївна, як по-свійськи тут звуть Лідію Толмачову, – перша мешканка модульки. У двомісному будинку живуть утрьох із зятем Віталієм та донькою Зоєю Андрійченками. Донька працює у Кудрівці вчителем початкових класів.

Жінка родом з Межової на Дніпропетровщині. Від селища до фронту зараз якихось 12 кілометрів.

– Ось дивіться, – жінка простягає паспорт. – Народилася в першому пологовому, – згадує. – Він тоді тільки відчинявся. Мамка, Анна Чередник, розказувала, що першою породіллею там була.

У Межовій лишилася двоюрідна сестра Валентина в дівоцтві – Чередник. Звʼязку там взагалі немає. Що з нею невідомо.

Модульне містечко на Чернігівщині

Жили в Межовій до моїх шести років. В перший клас уже в Покровську пішла.

Там же останні роки і жила, тримала теплиці.

Діти мої – в Маріуполі. Дві квартири там згоріли. У мене в Покровську будиночок лишився. На нашій вулиці нікого зараз вже немає. Навіть не знаю, що з ним.

У Маріуполі стріляти на пару днів раніше почали. Мої думали, постріляють, як в 2014, та й заспокояться. А воно ні. Просиділи в підвалі три місяці. Коли вже вся їжа закінчилася, вирішили вибиратися. Зять каже: хоч так, хоч так загинемо. Треба вибиратися.

Донька з онуком, той 11 клас закінчував, виїхала до Польщі. А зять – до мене в Покровськ переїхав. Два роки прожили. А потім і там бомбити почали.

Ми посиділи по підвалах. У серпні 2024, що могли, зібрали і виїхали. Дорогою шукали, куди. На Дніпропетровщині взагалі все забито – ні безплатно, ні за гроші нічого не було. Без варіантів.

Лідія Толмачова

У зятя в цих краях (на Сосниччині) баба з дідом жили. Товариш залишився. Каже, їдьте до моїх батьків.

Спочатку жили у них. А потім в Загребеллі в будиночок люди просто так пустили, – розповідає свою історію Андріївна.

– Як в модульку потрапили?

– Побачили, що почали будиночки встановлювати. Спостерігали, як росло містечко. Хотіли і собі попасти. Донька почали ходити, дізнаватися. В ЦНАПі заяву писали. Поставили нас на облік.

Ключі ми найпершими отримали. Уже коли в цей будинок переїхали, легше стало. А до цього сім місяців плакала, майже не вставала. Не хочу згадувати, бо знову плакати буду, – очі Андріївни стають вологими. – А зараз вже краще. Прибираю, гриби збираю. Цим і рятуюся. Щоб не плакати, потихеньку ковиряюся.

Я колись все говорила: піду на пенсії, поїду в ліс. І річка щоб була. Донька з мене сміється: ти ж хотіла.

Будинок Андріївни точно такий самий, як і у Василівни.

Він як термос тепло тримає. Така конструкція, – нахвалює. – Не встигає остигати. Ми ще й опалення не вмикали. Бойлєр і полотєнчік – вистачає.

Зі світлом перебої. Тому будиночок в Загребеллі поки лишили. Зима попереду.

– Своїм не пропонували сюди виїзжати?

– Пропонувала. Але виїхати з Покровська вони не можуть. По підвалах сидять. Ні світла, нічого. Сестру у вересні дроном вбило.

Я всім кажу: треба виїзжати, – переконана жінка. – Там сидіти, це на такі муки себе прирікати. Ці хати, які вони сторожують… От моя сестра сторожувала… Згорів і нема… Ні будинка, ні сестри. Життя – найдорожче.

«І будинки, і квартири є. А на старості бомжуємо», –

Зітхає Лідія Толмачова за житлом в Маріуполі та Покровську.

– А Євідновлення ?

– За квартири подавала до ЦНАПу. Відповіли: доки місто під окупацією, компенсації не буде. Уже наші квартири виставили на місцевому сайті, як нечийні. Будинок побіли-пофарбували. Відзвітували картинкою. А всередині – руїни.

Щоб мені заїхати в Маріуполь, треба через Москву. А там мене не пропустять, якщо немає російського паспорта. Вже люди їздили, знаємо. Туди вже не попадеш.

– А в Покровську?

– Домовлялися між собою, щоб найняти людину, яка поруйновані будинки пофотографує. Люди йому гроші заплатили (кажуть за фото будинку з Покровська брали по 100 доларів, з Межівської громади – по 2000 гривень за знімок). – Подали всі документи з фотодоказами. А мер і каже: фото недостовірні. Треба чекати закінчення бойових дій. Тоді виїде комісія. Без обстеження ніхто нічого не оформить. Кажуть, з супутників фотографуватимуть. Але поки йдуть бої.

Аналогічного досвіду у світі немає

Який світовий досвід щодо забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб?

– Такого досвіду немає, – коментує Михайло Буроменський, професор інституту міжнародних відномин КНУ імені Тараса Шевченка. – В інших країнах наразі лише українці є внутрішньо переміщеними. Решта мають статус біженців.

Біженці живуть в центрах до отримання статусу. А потім їм надають соціальне житло.

Українцям від самого початку надавали соціальне житло. Коли ж вони влаштовуються на роботу, починають винаймати помешкання власним коштом.  Але і першим, і другим можуть надавати мінімально необхідну фінансову допомогу для орендування житла, якщо немає соціального.

 

Країни стимулюють людей починати заробляти.

Для України мала б існувати система розселення з відповідною соціальною підтримкою. Але я не знаю, як є на практиці

– Питання в тому, що для багатьох людей, що живуть у тимчасовому житлі (гуртожитки, модульні будинки) статус тимчасовості може тривати усе життя,без перспектив. Вони не можуть його приватизувати ( шелтер, гуртожиток). Як це з токи зору права?

– Так, це може бути надовго, – погоджується Михайло Буроменський. – І це війна, що поки триває. Органи місцевого самоврядування могли б будувати соціальне житло, але це вже інше питання.

Поки територія не окупована, люди мають право на компенсацію

Чи мають право люди отримати компенсацію за пошкоджене чи зруйноване житло на окупованих територіях та територіях з активними бойовими діями? За розʼясненнями звернулися до начальниці відділу ЦНАП Межівської громади, який сьогодні продовжує роботу в релокації – Тетяни Бондик, …

– І в зоні активних бойових дій і на територіях, прирівняних до таких, жителі громад мають право на отримання компенсацій за житло, – пояснює Тетяна Анатоліївна. – Заяву на отримання компенсації людина може подати як безпосередньо через ЦНАП, так і через Дію.

Сертифікати та компенсацію неможливо отримати лише якщо житло знаходиться на окупованій території. Якщо комісія працює, то люди отримують сертифікати.

 

Знаю, що у Межовій зараз люди отримують і компенсацію на ремонт пошкодженого житла, і єСертифікати. Також в Іванівці, Райпільському старостаті.

Наскільки відомо, комісії працюють по Новопавлівській і по Межівській громадах.

Якщо є фотографії, які задовольняють комісію. На знімках видно, що будинок зруйнований і не може бути відбудовваний, отримують сертифікати.

Є випадки, коли по світлинах комісія не може встановити стану пошкодження помешкання. В такому разі є процедура отримання експертного висновку сертифікованими інженерами, які роблять обстеження і дають висновки. За ними також можна отримати виплати чи сертифікат.

Питання виникають у мешканців багатоквартирних будинків. Має бути обстеження всього будинку. І встановлений факт, що будинок загалом непридатний до використання. І надалі – по кожній квартирі окремо.

 

Переселенці з Межівської громади у гуртожитку 

Євген Хрипун, «Межівський меридіан»,

Марина Осіпова, «Вісник Ч»