Свято рівності чи жіночності? Що насправді означає 8 березня
В Україні вже не перший рік тривають дискусії щодо доцільності офіційного святкування Міжнародного жіночого дня – 8 березня. Деякі народні депутати пропонують замінити його іншими, традиційно українськими святами.
Так, наприклад у 2023 році у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт Закону №9009 «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо встановлення українських свят». У документі пропонували скасувати державні вихідні: 8 березня – Міжнародний жіночий день, 1 травня – День праці, 9 травня – День Перемоги. Натомість чиновники хотіли ввести в календар нові свята.
Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир (повна назва свята), який за словами авторів «встановлений окупаційним московським режимом з метою популяризації власного погляду на роль та місце жінок», пропонують замінити на День української жінки. Замість 8 березня, святковим і неробочим пропонували зробити 25 лютого. Вибір дати пав на день народження відомої української письменниці і громадської діячки – Лесі Українки. Зазначають, що свято було «впроваджено за ініціативи Клари Цеткін у 1921 році, з прив’язанням до початку Лютневої революції в росії 1917 року». А так, як мета проєкту «встановлення українських свят та усунення спадщини колоніального минулого в культурному житті та побуті», то його необхідно змінити.
Документ викликав чимало дискусій. Кожна зі сторін наводить свої аргументи «за» чи «проти», та перш ніж перейти до них, слід розібратися, що це за свято, звідки взялося і який сенс в ньому закладено.
З чого все почалося?
Ця історія не про тюльпани, весну чи ніжність, а про страйки, відстоювання своїх прав та боротьбу проти гендерної дискримінації.
Почалося все з демонстрації 1857 року в Нью-Йорку, так званий «марш порожніх каструль». Американські текстильниці вийшли на страйк з вимогами про рівну з чоловіками заробітну плату, поліпшення умов праці і зниження робочого дня з 16 годин до 10 годин. Мирний мітинг розігнали, а жодну з умов не було виконано. Згодом, у 1908 році до демонстрації нью-йоркських робітниць долучилось вже 15 тисяч жінок, а до вимог додалося виборче право. Ситуація ставала все масштабнішою і реакцією від влади стало оголошення Американською соціалістичною партією 28 лютого 1909 року першого святкування Національного жіночого дня.
У серпні 1910 року на конференції у Копенгагені частково натхнена американськими соціалістами Клара Цеткін (діячка соціал-демократичної партії Німеччини) запропонувала заснувати Міжнародний жіночий день. Головною метою якого була можливість привернути увагу громадськості, щодо надання жінкам виборчого права, права на працю і припинення дискримінації. Пропозицію одноголосно підтримали, і наступного року його вперше відзначили в Австро-Угорщині, Данії, Швейцарії та Німеччині.
Спочатку Міжнародний жіночий день не мав встановленої дати і зазвичай проводився наприкінці лютого або на початку березня чи травня. Звична нам дата прийшла з Російської імперії. Саме 8 березня (23 лютого за старим стилем) 1917 року в Петрограді робітниці ткацьких фабрик вийшли на демонстрацію, яка згодом охопила все місто. Головною вимогою було «Хліба й миру!», тобто припинення Першої світової війни і дефіциту їжі. Більшовики скористались ситуацією і страйк переріс в Лютневу революцію. Сім днів по тому російський цар Микола ІІ зрікся престолу, а тимчасовий уряд надав жінкам право голосу. Статус державного свята 8 березня отримало у 1921 році, відтоді й почалося спотворення радянською владою початкового сенсу цього дня.
«Украдене свято»
Чимало людей помилково вважає, що 8 березня – це свято краси, ніжності і жіночності. Чому так? Напередодні рекламодавці пропонують чоловікам варіанти кращого подарунка для своїх дам, у навчальному закладі чи на роботі вітають «прекрасну половину» колективу, сини і онуки готують листівки для мам і бабусь. Навколо ми постійно чуємо про «традиційні» атрибути свята і самі долучаємося до стільки раз деформованого жіночого дня. Звісно ж не без сторонньої допомоги. Просто у певний час ідеологічно потрібно було, щоб боротьба за можливості і права, перетворилася на підтримання соціалістичних «цінностей». Результат чого ми власне і бачимо зараз.
«Украдене свято повернули проти самих жінок: лицемірне звеличення та обдаровування жінок один день на рік відбувалося в умовах повсюдної їх експлуатації й дискримінації, ігнорування численних потреб та проблем жіноцтва у країні рад, де “жіноче питання” давно вважалося вирішеним», – писала науковиця в галузі гендерних студій Оксана Кісь.
Жінки дійсно здобули «бажане», тільки таким, яким його бачила радянська влада: рівноправне становище, широкий спектр можливостей особистісного розвитку жінки у різних сферах, але… «Якщо всі й були рівними в СРСР, то хіба що у своїй безправності», – якось в одному з інтерв’ю сказала уповноважена з питань гендерної політики Катерина Левченко. Тепер жінки працювали нарівні з чоловіками, але й одночасно мали виконувати так звані «виключно жіночі обов’язки»: після робочої зміни займатися усіма хатніми справами, поратися по господарству (якщо було) і дбати про дітей. Тотальний дефіцит й інші проблеми перетворювали побут на пекло для жінки. Тим часом на роботі активно заохочувалися змагання трудових колективів, перевиконання плану, встановлення виробничих рекордів, щоб прискорити відбудову.
Наступним, ідеологічно потрібним після жінки-трудівниці, виявився образ матері. Друга світова війна, Голодомор і масові репресії ледь не призвели до демографічної кризи. Керівництво почало вживати заходи для збільшення народжуваності, посилюючи думку про важливість материнства. З під руки пропаганди з’являються образи «чоловіка-захисника», якого вітають 23 лютого, і «турботливої жінки», якій треба подякувати за хатні справи.
У 1965 році СРСР оголошує Міжнародний жіночий день офіційним вихідним, роблячи свято більш особистим, сімейним. В той же час стають дещо доступнішими: модні речі, косметика, деякі предмети інтер’єру і т.п. Так і з’являється сучасна традиція вітати жінок з 8 березня квітами, цукерками й іншими невеличкими подарунками. Поступово свято втрачає своє політичне підґрунтя і доєднується до всіх інших сфер, з’являється в робочих і навчальних колективах. В школі хлопці починають вітати своїх однокласниць, даруючи квіти й м’яку іграшку, з часом – невід’ємні атрибути свята. На привітальних листівках, замість жінки-трудівниці, з’являється юна дівчина, що «ніяк не може бути активною у політичній площині».
Остаточне знищення першочергового змісту свята відбувається з появою ритуалу догоджання жінкам. Єдиний день року, коли чоловік зранку біжить за букетом тюльпанів чи троянд для дружини, готує вечерю, миє посуд і прибирає в будинку. Тобто виконує домашні обов’язки, які зазвичай на жінці, ніби вона хатня робітниця, яка має вихідний лише раз на рік. Ось так боротьба за право голосу перетворюється на «Мовчи жінко, твій день – 8 березня!».
8 березня в Україні
1975-й ООН проголосила Роком жінок, щоб привернути увагу до проблем їхньої дискримінації. У 1977 році Генеральна Асамблея ООН закликала всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру. В Україні, як і в більшості країн пострадянського простору, закріпилась дата 8 березня, а разом з нею і більшість радянських традицій святкування.
Цьогорічна пропозиція про відміну і зміну Міжнародного жіночого дня не перша. У 2017 році Інститут національної пам’яті висунув законопроєкт про перегляд і декомунізацію державних свят. Замість вихідного дня 8 березня було запропоновано встановити вихідний Шевченківський день (9 березня). Альтернативами Міжнародного жіночого дня хотіли зробити День Матері або День сім’ї, що викликало бурне обговорення. Прихильники говорили, що нам треба відмовитись від комуністичного свята і що у нас є своє рідне – День матері, що воно більш традиційне. Аргументами противників було, що не всі жінки є мамами, що це знецінення батьківського виховання чи демонстрація його безвідповідальності, що такою є природа жіночого тіла і немає причин для святкування.
У 2021 той же Український інститут національної пам’яті опублікував на свої сторінці допис про те, що варто акцентувати увагу не на самій даті, а на закладеному в ній сенсі:
«До появи цього дня не мав жодного стосунку СРСР, тому це не комуністичне і не радянське свято, хоча пізніше воно увійшло у своєрідний «канон свят радянської людини». Дискусія, чи варто 8 березня залишати вихідним днем, не настільки важлива, як те, якими сенсами буде наповнена ця дата. Чи продовжуватиметься радянська і пострадянська традиція «свята весни й краси»? Чи це буде нагода поміркувати, які права здобули жінки у світі за ці понад 112 років, відколи у США вперше був проголошений Національний жіночий день».
Історично, свято має соціалістичні корні, але не радянські. У початковий сенс закладено можливість боротьби за свої права і гендерну рівність, а не свято краси, жіночності і ніжності. Але започаткування Дня української жінки, якраз і підтримує спотворений радянською владою посил. Тож, може варто змінити ставлення до цього свята, замість квітів і подарунків, привертати увагу до проблем жінок, гендерної нерівності і дискримінації. Хорошим прикладом є європейський досвід, де цей день робочий, однак відзначаються здобутки жінок у важливих сферах, а різні рухи і організації за права жінок збираються на мітинги.
