40 років після вибуху: Межівська громада у Дніпрі вшанувала подвиг ліквідаторів ЧАЕС

Квітневе небо над Дніпром сьогодні було таким же бездонним і синім, як і того фатального дня 1986 року. Хоч і прохолодно та вітряно, але відчувається… весна… Природа буяє весняним цвітінням, нагадуючи нам про вічну жагу до життя.

Але для тисяч українців цей квітень — назавжди асоціюється з чорною датою в історії людства…

Цьогоріч минає 40 років від моменту аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Дніпропетровщина разом з усією Україною вшановує тих, хто став «живим щитом» на шляху невидимого, але смертоносного ворога — радіації.

Далеко від дому, але єдині у пам’яті

Особливим цей день став для Межівської громади. Як зазначив Межівський селищний голова Володимир Зражевський, вперше в історії громада вшановує своїх Героїв — ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС — не на рідній землі.

«40 років тому українські герої врятували Європу від катастрофи. Ціною здоров’я та життя вони зупинили розповсюдження смертоносної сили «мирного атома». Ми пам’ятаємо внесок кожного: і тих, хто загинув на місці, і тих, кого тяжкі хвороби забирають у наші дні, і тих, хто сьогодні стоїть поруч із нами», — наголосив Володимир Миколайович.

Біля меморіалу «Чорнобильський дзвін» у Дніпрі зібралися ліквідатори, представники Межівської селищної ради, відділів культури та соціального захисту. Разом із керівництвом області, військовими та правоохоронцями вони поклали квіти до пам’ятного знаку, схиливши голови у вдячності перед тими, хто віддав найдорожче заради майбутнього.

Жива історія Межівщини

Там, біля меморіалу, вони стояли поруч — люди, чиї долі назавжди розпалися на «до» та «після» 26 квітня 1986 року. Ліквідатори з Межівщини, які зараз проживають у Дніпрі та поблизу, прийшли згадати своїх побратимів.

Серед них — наш добрий знайомий, ліквідатор І-ї категорії Віктор Архипчук, який нині очолює Межівську районну організацію «Союз – Чорнобиль України». Він був одним із тих, кого держава покликала до «пекла» Зони відчуження одразу після перших повідомлень про біду — Віктор прибув туди 3 травня 1986-го.

Разом із ним — Станіслав Братусь. У 86-му він працював водієм сільгосптехніки. 21 травня він вирушив у Зону на своєму КАМазі. Згадує, як із району було направлено цілу колону з 16 машин — вони займалися евакуацією людей та їхнього майна, працювали в умовах, які неможливо було уявити.

Григорій Безуглий, який у 1987 році провів 45 днів на ліквідації наслідків…

Олександр Анжин, який теж отримав величезну дозу опромінення… І згадує сьогодні білі штори – у зоні ЧАЕС, які почорніли від радіоактивного попелу…

Особливе місце в серцях громади посідають вдови ліквідаторів, яких вже немає поруч із нами, але чий біль і пам’ять залишаються з нами: Наталія Зубарєва, Валентина Зоц, Лідія Компанієць. Вони — берегині пам’яті про своїх чоловіків, які не вагаючись прийняли удар на себе.

«…Серед тих, хто прийшов вшанувати пам’ять полеглих та згадати пережите, були наші земляки-межівчани — подружжя Людмили та Олександра Яцурів. Олександр Яцура, який також був безпосереднім ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС, поділився своїми спогадами, що й через чотири десятиліття не дають спокою. Його розповідь — це ще один живий відгомін тих подій, що назавжди змінили життя цілого покоління.

Поруч із ним — його дружина Людмила Олександрівна. Відома на Межівщині поетеса, вона відчуває чорнобильську трагедію як глибокий особистий і суспільний біль. Цього дня вона зачитала власні вірші, присвячені трагедії Чорнобиля. У кожному рядку, наповненому щирістю та сумом, звучала не лише пам’ять про втрати, а й велика повага до подвигу тих, хто ціною власного життя зупинив невидиму загрозу. Тиша, яка панувала навколо, поки Людмила Олександрівна читала поезію, була найкращим свідченням того, наскільки ці слова відгукуються в серцях кожного з нас».

Пам’ять, що об’єднує

Масштаби чорнобильської трагедії важко осягнути навіть через 40 років. Викид радіації, що у десятки разів перевищував наслідки Хіросіми, зруйнував мільйони життів. Україна досі відчуває на собі це відлуння — у здоров’ї людей, у змінах екології, у глибоких шрамах на тілі нашої землі.

Але сьогодні, дивлячись на наших ліквідаторів — сивочолих, але незламних — ми бачимо інше: непереможну силу людського духу. Межівська громада, хоч і розсіяна війною, залишається єдиною. Бо вшанування пам’яті тих, хто рятував світ тоді, і підтримка тих, хто боронить його зараз — це наш святий обов’язок.

Ми пам’ятаємо. Ми вдячні. Ми продовжуємо жити, заради чого наші Герої сорок років тому пішли у «вогонь» Чорнобиля.

Пам’ятний знак ліквідаторам аварії на ЧАЕС у Межовій, на подвір’ї Свято-Успенського храму