Сьогодні Україну від окупантів захищають цілі українські родини.

Як  Костянтин і Олександр Короткі – з Межівської громади.

І хоча воюють в різних підрозділах і, навіть родах військ – б’ються, як кажуть, батько за сина, син –  за батька. А разом – за Україну!

Батько з перших днів війни долучився до лав бригади територіальної оборони ЗСУ, яка формувалась в Межовій. А за кілька місяців захищати Батьківщину у прикордонні війська пішов і син.

Проте вони говорять, що найважче у ці місяці зовсім не їм. А їх МАМІ, як вони ласкаво говорять про дружину Костянтина та маму Сашка  – Валентину.

Вона кожного дня з нетерпінням чекає на дзвінки від обох…

Б’ються: батько за сина, син –  за батька, а разом – за Україну!

У ці квітневі дні  батько й син зустрілися вдома  – у відпустці. Прибули  із зони бойових дій. Один – із Запорізького напрямку, інший – з Луганщини…

Вони схожі не лише обличчями, а й статурами, поведінкою, манерою вести бесіду.

До речі, батько з сином не вперше зустрілись вдома, відколи обидва на війні.

Ще було 14  березня – день народження головної жінки у їхньому житті – Валентини Валентинівни. У МАМИ був ювілей, тож вони зробили все можливе аби порадувати її. Приїхав також і Олександр Карчмарчук – брат Валентини, який також воює пліч-о-пліч з Костянтином.

– Їй найважче, – говорить Сашко. – Ми це розуміємо, як ніхто.  Тому, завдання №1 – хоча б на хвилинку, коли є така можливість, треба обов’язково подзвонити і заспокоїти МАМУ. Що все нормально.  Вона чекає дзвінка від кожного…

До речі, 14 березня Україна відзначала День добровольця і тато презентував сину армійську кепку з тризубом. Сьогодні вони  – в тих самих однакових кашкетах.

Костянтин – у лавах Збройних Сил України  з перших днів війни. Його бригада ТРО добре відома на Межівщині, адже там багато земляків, які у лютому-березні 2022-го добровольцями стали на захист України.

Костю поважають побратими – за чесність, відкритість, рішучість і порядок в усьому. Колишній мічман впевнений, що як  старшина роти має бути справжнім хазяїном і опікуватися кожним як батько.

Сьогодні, коли за плечима більше року війни – він ані хвилини не шкодує про своє рішення.

– Не хочу високопарих фраз. Вони – ні до чого. Просто знаю, що треба і все. Єдине, що дав завдання синові – Олександру тримати, як-то кажуть, тил, тобто,  господарство вдома. Але він не всидів… (Від ред: Про це – далі).

Костя пам’ятає 24 -27 лютого 2022-го, як сьогодні.  Навколо хвилювання, давайте відверто, паніка… Але він одразу почав шукати можливість дати відсіч ворогу.

Дзвонив у військкомат, друзям. Говорить, що у ті дні поталанило зустрітись і познайомитись з Петром Васильовичем Ляховичем. Саме тоді у Межовій почала формуватися 108-а бригада ТРО.

Найкращими словами старшина згадує Васильовича (Ляховича) – свого часу побратима, сьогодні волонтера. Говоримо між собою з хлопцями, що  це дійсно Людина з великої літери,  справжній патріот, господарник…

Разом з ним добрим словом Костя згадує і багатьох земляків, хто допомагав і допомагає зараз: Валентина Циганкова, Сергій Сипченко та багато інших…

Бойове хрещення – їхня рота пройшла від Воскресенкою, що біля Великоновосілківки..

– Там ми вперше відчули отой самий «холодок»,  – чесно говорить Костя і продовжує –  Що говорити, якщо 80% хлопців на той час навіть зброю у руках не тримали…

Але впорались! І сьогодні вже багато знаємо і щось вміємо,  – скромно підсумовує він.

Найважчий період для всього батальйону припав на серпень-вересень 2022 року. Таких артобстрілів та боїв не бачили навіть досвідченні учасники АТО.

Костянтину дуже важко говорити, адже у ці дні були найболючіші втрати…

Помовчали, згадавши Сергія Горячка – Героя, хлібороба з Демуриного, який був справжнім воїном…

Сьогодні вони вже знають, що проти них були кадрові російські військові:  спецпризначенці та десант. Але вистояли…

Його рота і сьогодні вважається «межівською», хоча межівчан у ній залишилось вже не так і багато. Але вона починала саме тут – у Межовій. Це місце народження, її, так би мовити,  батьківщина.

У них тут величезна підтримка. Насамперед – це Петро Ляхович, який є наче хрещеним батьком роти, і юні волонтери з Новолозуватівки та Межової, які проводять благодійні ярмарки для захисників і волонтер Діана Кирпиченко, і багато-багато інших.

…Сашко, до речі, також хотів піти на фронт з перших днів війни. Але, як сам говорить,  «протримався» ще кілька місяців, адже було вже згадане батькове завдання – залишатись на господарстві.

У цивільному житті він – хлібороб, молодий інженер ФГ «Лада-Агро». Але ми (та й багато жителів Межівщини)  добре знаємо Олександра або як називають його друзі та знайомі  – «Сашуню», як кандидата в майстри спорту з пауерліфтингу, дворазового чемпіона України, суддю ФПУ (Федерації пауерліфтингу України).

А сьогодні він – прикордонник і, до речі, 30 квітня вперше відзначав ще одне своє професійне свято – День прикордонника.

Сашка буквально днями вивели на ротацію із зони бойових дій. Його прикордонний загін  виконував завдання на Луганщині, на жаль вже має контузію…

Білогорівка, Станиця Луганська… Йому є. що розповісти, але, мабуть, більше вже після перемоги

У відпустці, звичайно, вже встиг відвідати свого тренера Віктора Васильовича Даценка

– Читаю в інтернеті «Межівський меридіан» – посміхається  Сашко. (Від ред: А нам, звичайно, приємно) – Особливо матеріали про спорт. Про успіхи Васильовича (Даценка) і його вихованців. Дуже радію їх здобуткам. Це повинно жити…

Разом з чоловіками згадуємо товариша Сашка  – теж чемпіона України та КМС-а – Олега Кулиненка, героя,-десантника славнозвісної двадцять п’ятки, який загинув на Донеччині  у боях з окупантами 2015 року. Турнір з пауерліфтингу пам’яті Олега давно став візитівкою спортивного життя Межівщини.

 

– Зовсім молодий хлопець був, з характером, справжній патріот… Ми не повинні забувати, – впевнений Костя. – Як і Сергія Горячка… Ніколи не забудемо…

…Молодість, патріотизм, відчуття обов’язку. Про те, що син  також йде захищати Батьківщину Кості сказала дружина. І вони разом… вирішили підтримати Сашка.

– Що тут вдієш… –  говорить він і у його очах помітна неприхована гордість за сина, – Якщо я сам виховав його… (Пауза, коли будь-які коментарі  зайві).

Спілкувалися ми з хлопцями хоч і не дуже довго, але встигли поговорити багато про що.

Отож короткі тези від захисників.

Якою бачать перемогу України?

Костянтин:

«Треба повернути своє. Чужого нам не треба. Але росіяни мають відповісти за біль і страждання кожного українця».

Про мотивацію,  життя «на гражданці»:

Олександр:

«Головне, що ми знаємо, заради кого і заради чого воюємо. Так, багатьох побратимів дуже «ранить», коли вони бачать, як «на гражданці» продовжується життя, люди роблять вигляд, що війни немає.

Я ставлюсь до цього нормально – заради того, щоб хтось міг вранці спокійно випити чашку кави чи обійняти свою дитину – ми і знаходимось там. Це нормально.

Інша справа, коли чуєш, що у військовий час продовжується корупція, розкрадання і на війні в тому числі (я не хочу конкретизувати). Ось тут дуже важко, такі речі неприпустимі, доки хлопці боронять Батьківщину, не шкодуючи життя».

Костянтин на цю тему:

«Як казав Петлюра:  «Не так страшні московські воші, як … на далі ти знаєш… У нас все є, і саме український народ має бути господарем на своїй землі».

Про росіян:

Олександр:

«Орки, вони як осот – це такий бур’ян, який важко вивести. Важко, але  – можливо. Як хлібороб кажу.  От ми все для цього і робимо».

Про що мріють батько і син після ПЕРЕМОГИ?

 Олександр:

– Мрію про те, як виїду в поле працювати … під мирним небом незалежної України.

Я вже встиг проїхатися полями, настільки дали дощі. Одразу бачу: де яка пшениця посіяна, де рапс, де готове поле під соняшник…Пам’ятаєте слова Маестро з фільму « У бій йдуть одні старики»: «Після ПЕРЕМОГИ  можна і додому –  сади обприскувати». Оце і я так…»

Підтримує сина і батько. Костя «по-секрету» ділиться, що з побратимами теж мріють об’єднатись після війни, створити спілку і зайнятись сільським господарством.

Олександр і Костянтин – обидва вболівальники Дніпровського «Дніпра», при чому зі стажем. Як і автор цього матеріалу. Тож дали обіцянку зібратись разом на футбол – після війни. Наприклад на Дніпро-Арену, або чого там… з’їздити на матчі «Дніпра» з «Шахтарем» до Донецька, або з «Таврією» – до Сімферополя.

Дасть Бог і ЗСУ – так і буде!  

 

автор – Євген Травневий.