Разом вони – Збройні сили України! Історії наших захисників

Одне з найзначніших свят грудня – День Збройних сил України. Коли говоримо про ЗСУ, виникають асоціації з героїзмом, звитягою, мужністю. Це так. Без перебільшення. Адже це наша армія, яка боронить рідну землю від агресора. Та разом з цим маємо багато драматичного, і, на жаль, трагічного. Це теж без перебільшення. Бо Збройні сили – це, передусім, люди. Різні. З різними характерами, уподобаннями, життєвими кредо. І кожен зі своє історією. Ми поспілкувалися з військовослужбовцями, які захищають рідну землю від окупантів. Широка географія проживання, яскравий спектр професій. Віком від 19 до 50.  Але разом вони – Збройні сили України.

Євген, Харків

Євген має філологічну освіту, одна з його спеціальностей – учитель української мови та літератури. Тринадцять років викладав німецьку мову. Працював і в державній гімназії, і в приватній школі. Зараз у війську.

• Почалася війна, Харків щодня бомбили. Треба було виїхати, адже виникла серйозна загроза оточення. Тому вимушений був залишити місто. Разом з дружиною виїхали першим же потягом, у який змогли втиснутися. Він довіз нас до Львова. Дружина поїхала далі, зараз вона в Німеччині.

Як внутрішньо переміщена особа, згідно розпорядження мера Львова Андрія Садового чоловік пішов ставати на військовий облік.

• Дванадцять годин очікування – і я вже мобілізований. Мобілізували, але довго не могли знайти місце, де б я був максимально придатний. Добре знаю німецьку, але, на жаль, ці мої знання не знадобилися. Зараз перебуваю на посаді діловода.

Євген вважає, що нинішня його служба потрібна і важлива. Адже документацію треба обов’язково вести грамотно. До вторгнення Євген не служив в армії, навіть ніколи не тримав зброю в руках.

Побажання для побратимів одне – щоб якомога швидше закінчилася війна. І щоб до людей, які повертатимуться з війни, було гідне ставлення. Щоб усі були забезпечені психологічною, допомогою, могли пройти відповідну реабілітацію, адже дуже багато з них і зараз, і потім потребуватимуть допомоги. Щоб не були залишені сам на сам зі своїми проблемами.

Олексій, Донецьк

Народився, ріс, навчався у Донецьку. Сам Олексій говорить, що має «невизнану» освіту.

• За нашими документами маю неповну середню освіту, 9 класів. За «ДНР» – вищу, навчався в Донецькому національному технічному університеті. Знань мінімум, освіта невизнана. Навчатися там не хотів, але мама просила. Виїхати не було можливості, адже студента-техніка не випускали, та й не було фінансової можливості, ледве зводили кінці з кінцями.

За кілька років усе ж вдалося перебратися на  підконтрольну Україні територію. Мама довго не наважувалася, доводилося переконувати.

• Які аргументи наводив? За сім років нічого не змінилося на краще, ситуація тільки погіршувалася. Ціни постійно зростали, продукти, вода ставали все гіршими. Хворіти, взагалі, не можна, бо лікуватися майже нереально. Зараз мама на Запоріжжі. А багато з моїх  знайомих залишилися на боці так званої ДНР.

Олексій завжди висловлював власну точку зору на все, що відбувалося. Говорив, що раніше було краще, що ДНР – це неправильно. Через це довелося побувати на допиті у так званої «влади». Як він говорить, мало приємного в тому, коли тобі дають зрозуміти, що  знають все про тебе, про твої погляди, коли погрожують зашкодити батькам, друзям.

З початком повномасштабного вторгнення росії Олексію довелося евакуюватися з Києва, де на той час мешкав і працював. Була навіть невелика паніка, тому що втікати від росіян йому довелося вже вдруге.

З 6 березня юнак у лавах ЗСУ. Мобілізували у Львові, коли ставав на військовий облік. До цього  в армії не був. Та довелося зразу побувати під Вугледаром. Звичайно, багато моментів, які згадувати не хочеться. Серед іншого, неприємні історії з місцевим населенням.

• А в пам’яті залишаться люди, які були тоді поруч. Дуже багато гарних людей. На жаль, багатьох із них уже немає серед нас. Усім побратимам бажаю повернутися живими і здоровими до своїх сімей. Щоб отримали усі належні виплати, пройшли відновлення, щоб жили якнайдовше і якнайкраще.

Роман, Тернопіль

До 6 березня цього року Роман працював на цегельному заводі. Ніколи не думав, що доведеться змінити робочий одяг на військову форму. Тим паче, що і в армії не служив. Навіть не припускав, що розпочнеться вторгнення агресора. У Тернополі залишилася дружина з двома дітьми. За дев’ять місяців навідав сім’ю лише раз, коли дружину оперували. Роман говорить, що заради них він зараз в армії.

• У мирному житті люблю риболовлю, полювання, сходити по гриби. Але все ж-таки найбільш полюбляю посидіти з вудкою.

Запитала, наскільки відчуває різницю між теперішньою реальністю і минулим (до 24 лютого), які відчуття має.

• Військового досвіду в мене нуль. Зброєю навчився користуватися вже тут, у війську. Побратими допомогли. Тепер я стрілець. Нинішні свої відчуття навіть важко пояснити. Запам’яталося багато неприємних моментів, важких. Хоча прямого контакту з ворогом у мене й не було, але важкі обстріли теж згадувати не хочу.

Роман бажає усім товаришам по зброї повернутися додому живими і здоровими.

Валерій, Хмельниччина

Будівельник-висотник з Летичівського району пішов до війська До повномасштабного вторгнення утеплював фасади будинків. Хоча має спеціальність зварювальника, а ще здобув заочно ступінь бакалавра з прикладної механіки у Хмельницькому національному університеті. Працював у Києві, за кордон не їздив. Одружитися  не встиг, але все ще попереду. Удома бійця чекає родина – мама, вітчим, двоє племінників (при згадці про них посміхається). Зізнається, що хочеться додому.

• Я спочатку записався в місцеву тероборону. Але через два тижні ми вже були в Донецькій області, на передовій. Так я став гранатометником. Зараз виконую обов’язки помічника зброяра.

Як і багато інших бійців, з якими спілкувалася, Валерій згадує людей, які були в той час поряд.

• Дуже хороші хлопці. Хтось молодий, хтось старший. Ми разом призивалися, увесь час були разом. І багатьох із них уже немає серед живих.

Запитала, чим відрізняється життя на війні від мирного життя.

• Тут, у війську усі більш об’єднані. Спочатку доводиться думати про тих, хто поряд, а вже потім про себе. У мирному житті (за моїми спостереженнями) кожен більше шукає особистої вигоди.

Андрій, Івано-Франківщина

Андрій – представник бойків (верховинці, горальці, підгіряни – етнографічна група українців, що живуть на північних і південних схилах Карпат («Бойківщина») від річок Лімниця й Тересва на сході до річок Уж і Ослава на заході. В Україні розселені в гірських районах Українських Карпат і Прикарпатті). Як сам говорить, це десь між гуцулами і лемками.

• Навчався я на столяра, займався улюбленою справою, парцював з деревом. Уже готовий був відкрити власну справу, але мусив іти воювати. У війську з 8 березня. Пішов добровільно, бо розумів за що, був свідком подій на Майдані. Мої друзі пішли тоді в АТО. Багатьох уже немає.

У Андрія вдома мама, тато, сестра. Одружитися не склалося. Батьки не знали, що я був на Донеччині, казав їм, що в Рівному. Правда випливла випадково, проговорився знайомий. Та мусили прийняти новину, бо ж повернути назад все одно не можна.

Чи є найкращі друзі, питаю в Андрія.

• Є гарний друг, він старший. Разом пішли до війська. Зараз тримаємося разом, бо з одного села. Часто дивуються, що ми земляки, і отак увесь час разом.

Що змінилося у відчуттях, у ставленні до життя?

• Раніше усе планувалося наперед – життя, бізнес. Був постійний життєвий рух. На війні ж головне – прожити день. Багато подій просто змусив себе забувати. Вважаю, що головне – бути людиною. Бо війна показала людей, хто чого вартий.

Євген, Миколаївщина

Хлопець з шістнадцяти років перебував у Польщі, працював. Через два дні після вторгнення росії повернувся в Україну, щоб вступити до лав ЗСУ. Мати про рішення сина не знала. Дізналася, коли вже був в Україні. Тепер хвилюється за нього.

• Спочатку були навчання, потім ми потрапили в Умань, а вже звідти – на Донбас.

І запам’ятався він хлопчині смертю найближчого побратима, Василя.

• Ми були в одній роті. в одному взводі. Важко. А в свято всім бажаю терпіння, сили, найшвидшої перемоги.

Ігор, Тернопільщина

Хоча народився в Горлівці і в початкових класах навчався там же, та потім переїхав до бабусі на Тернопільщину. Там жив, далі навчався, працював. як і багато співвітчизників, їздив на заробітки за кордон – до Польщі, Німеччини. За іронією долі, до Росії також.

• Усе було нормально, і друзі там були.

Має фах водія, електрика і зв’язківця.

• А коли став їздити по заробітках, навчився ще багато чому. Повністю брав квартиру під оздоблення. Але війна все перекреслила.

Ігор має музичні здібності, закінчив музичну школу, грав в училищі в оркестрі. Колись навіть грав людям на весіллях.

Чоловік відкрив СТО, ремонтував з колегами машини. Та коли вони, один за одним, пішли в тер оборону, і сам подався до військкомату.

• На передовій виконував обов’язки бойового медика взводу. Вісімдесят днів «передка» вилилися у важку травму, відмовила нога. Був госпіталь, а тепер ось тут. Роблю все, що від мене вимагається.

Питаю, що найбільше запам’яталося за цей час.

• Той «нуль», те, що там відбувається – це не забудеться. Тому всім побратимам баю повертатися додому живими, побачити рідних. Здоров’я і удачі.

 

Спілкувалася Антоніна ТАРАСЕНКО