Познайомилися з Миколою Києм ще 2003 року. Він тоді прийшов до редакції напередодні 15 лютого з оголошенням приблизно такого тексту: «Брати-шураві, всі, хто проходив військову службу в Афганістані, пропоную зібратись у центрі селища і т. д.».

Відтоді минуло майже 20 років. Згадуємо, що це були перші кроки до єднання воїнів-інтернаціоналістів, перші зустрічі…

– Хотілося поговорити, згадати, – розповідає він. – Але не знав, як почати? Вже пізніше створили первинку Української спілки воїнів-афганців (УСВА), яку очолив Микола Скочко. Зараз все організовано, допомагає влада.

Сьогодні на заходах до чергової річниці виводу військ з Афганістану Колю легко впізнати серед товаришів. Зазвичай він приходить у пуштунці (чоловічому афганському головному уборі), а на питання побратимів відповідає, що це нагадує йому про ті роки. Роки юності, обпаленої війною…

Цього разу до редакції «Межівського меридіана» Микола завітав із альбомом, на якому вже ледь помітні видавлені літери: «На пам’ять про військову службу».

Разом гортаємо його сторінки. Фотографії ніби оживають у розповідях.
З ним легше згадувати…

Він сам – межівський хлопець, народився 1967 року у родині Миколи Григоровича та Валентини Григорівни Кий. Тато працював шофером в автороті, мама – на пошті. Після закінчення школи, у 1985-му, вступив до Дніпропетровського монтажного технікуму, на спеціальність «технік-архітектор».

– Я з дитинства мріяв стати реставратором, художником, – розповідає він. – Подобалося малювати, креслити… Свого часу у школі малював всі новорічні та агітаційні плакати. Пам’ятаю, як прийшов на новий рік до доньки (Межівськкий ліцей №1) і побачив ще свої плакати: зайчиків, Діда Мороза. Це було приємно…

…На першій сторінці альбому логотип ОКСВА (Обмежений контингент радянських військ в Афганістані) і дати: 5 серпня 1986 р. – 14 травня 1988 р. А ось, на самому початку, вклеєна повістка з військкомату від 27 березня 1986 року.

– Мене тричі відстрочили, тобто повертали. Спочатку від осіннього, потім від весняного призову. Тож пішов служити я позачерговим, так званим “ленінським”. До речі, вже закінчивши перший курс технікуму.

Далі – зворушливі фото проводів до армії. Згадує, що зібралася велика рідня, багато друзів. Тоді говорили жартома: «Зібрав ціле весілля». Всі усміхнені, танцюють…

– Звичайно, ніхто не знав, що потраплю в Афганістан. Але мені, мабуть, «на роду написано було». На медичній комісії ще в школі заявив, що хотів би служити в Афганістані. Мама потім мене добре лаяла, як розповів (посміхається). Молодий був, із патріотизмом все в порядку. Наврочив, виходить…

І продовжує на питання: звідки знав про Афганську війну?

– Розумієш, тривалий час про Афганістан ми майже нічого не чули. А про війну, у прямому її розумінні, взагалі… Я серйозно. Жодного разу навіть не пересікався із старшими хлопцями, які вже повернулись з Афганістану. Так от, 1985 року в одній телевізійній передачі почали з’являтися репортажі, що
ми, мовляв, «допомагаємо» братньому афганському народу. Дивився із захопленням, зачепило.

На переформування новобранців відправили до Білої Церкви. Єдине, що вони знали – потрапили до групи «20-А». Це означало службу за межами Союзу:

– Тут нам дозволили написати по листу додому. Цікаво, що ще встигли намалювати дембелям кілька альбомів. Спитали: «Хто вміє малювати?» – і все… На службі не треба зізнаватись, що вмієш (сміється). Але ми були ще молоді.

Малювали дембельські альбоми вони разом із товаришем, земляком з Павлограда Андрієм Стадником. Ось їх фото з перших місяців служби (вгорі). Доля пов’язала хлопців міцно і на довгі роки. Микола з Андрієм одразу домовилися, що для всіх вони двоюрідні брати: не хотіли, аби їх розлучили.

– Разом вчилися у технікумі, разом отримали повістки, в одному підрозділі служили в Афганістані, –  розповідає Микола.

Навіть коли їм сказали, що попереду Афганістан (перед самим відльотом) – страху особливого не було.

– Ми просто не уявляли, що там… Інтернаціональний обов’язок – це звучало дуже гордо, я б сказав – пафосно.

Перші фото з Узбекистану, кордон із Афганістаном. «Учебка» в місті Термез, такий собі перевалочний пункт обмеженого контингенту військ в ДРА.

Вразило, буквально, все! Клімат, люди, одяг… Азія зустріла їх спекою. Тут вперше «молоді» побачили військових в експериментальній формі, у панамах.

Одразу почалися заняття, а за кілька тижнів їх перевели в Шерабад (селище, де розташовувався гірський учбовий центр, у якому готували до служби у північних гірських провінціях Афганістану).

Тут він дізнався, що відтепер… розвідник. Точніше, поки що майбутній. Розвідвзвод 2-го батальйону гірського мотострілкового полку став його великою родиною на наступні два роки. А це означало, що служба буде особлива, яка не кожному до снаги…

Чергова сторінка альбому і чергове фото. На ньому офіцери, які готували їх до Афгану. Їм завдячує, що зміг витримати тягар служби. Ганяли «молодих» по-повній – стрільба, фізична підготовка: «Якщо ви зараз не підготуєтесь, то там у вас шансів немає» – ці слова запам’яталися на все життя. Командир роти називав їх «вовками», на кожну наступну ротацію у нього було своє прізвисько.

А ось фото батьків із Миколою у військовій формі. Вони приїхали в Шерабад провідати сина. Поспішали, хотіли встигнути до відправки туди – “за річку”. Тато, мама, сестричка завітали разом із батьками Андрія Стадника.

Знову фото з «учебки», на тлі гірських пейзажів… Хлопці виглядають схудлими, але впевненими у собі. Кожен день був справжнім випробуванням. Зранку – повне екіпірування, фляга з водою і… в гори. А ще стрільби, стрільби, стрільби – п’ять разів на тиждень. У той час, як однокласники писали в листах, що на службі лише двічі бачили справжні патрони.

Одного дня їх вишикували на плацу, подякували і повідомили, що вирушають в Афганістан. Їхали «Уралами» відомим на весь світ мостом через річку Аму-Дар’я. Чужа земля зустріла їх непривітно – одразу ніби занурилися в туман, а новобранцям повідомили, що це подув “афганець” – сухий, пекучий вітер з пилом, його ще називають кара-буран, що означає «чорна буря».

Призначення – місто Ташкурган (провінція Балх), яке знаходилося на дорозі, що зв’язувала Термез із  Кабулом. Нею йшло основне постачання частин та з’єднань ОКРВА та урядових військ ДРА: військових та цивільних вантажів, паливно-мастильних матеріалів та продовольства. На околиці міста був дислокований великий гарнізон, основу якого складав 122-й мотострілецький полк. Їхня частина розташовувалася на гірському плато.

Новобранців, за традицією, посадили за стіл, нагодували, розпитали: що там вдома? Кількох дембелів навіть вчили танцювати вальс. Дали тиждень на адаптацію. Придивитися, що і як. А потім почалася повноцінна служба….

Розвідка є розвідка. Вони першими входили на висоти. Вивчали ситуацію, давали сигнали, що «коробочки» (одиниця техніки) та «олівці» (бійці) можуть продовжувати рух. Першими могли прийняти бій… Зайве говорити, що операції супроводжувалися засідками та вогневими нальотами моджахедів. Кожен виїзд міг стати останнім.

Сторінка альбому, яка змушує Миколу зробити паузу, він дбайливо торкається фото у чорній рамочці…

– Це Володя Гринишак з Кривого Рогу. До дембеля йому залишалося кілька тижнів… (І знову пауза).

Володимир Гринишак – заступник командира взводу, «замок» по-армійському. Під час однієї з операцій він загинув від снайперської кулі. Цей день запам’ятався в деталях… Тоді він уперше побачив, як від перегріву “плюється” автомат Калашникова. І все. Більше розповідати не хоче. У ті дні Микола закурив, через рік після призову.

Під багатьма фотографіями назви афганських міст, де йому довелося побувати: Мазарі-шеріф, Кундуз, Байрак-шах, Ташкурган, Файзабад. Вертольотом літав навіть у Кабул.

…На задньому плані кількох фото помітно місцевих. Згадує, що молодь чудово говорила російською, охоче йшла на контакт. Але постійно намагалася щось поцупити у військових:

– Доки ти в кишлаку – ти для них гість. Вони не виявляють агресію, коли заходиш у їх помешкання. Гостинність понад усе! Але… За межами населеного пункту тобі вистрілять у спину, не вагаючись. Вдень він – дехканин (селянин) із сапою, а вночі – мінує дорогу. Ось такий контраст.

Одного разу розвідники знайшли схрон «духів» із продуктами, закритий соломою. Жадібно їли прохолодні дині та кавуни, радіючи, наче діти.

А ось фото, де Микола працює як редактор стінгазети – “бойового листка”. Говорить, що це ще в Шерабаді, в «учебці». І додає, що з його хистом до малювання та гарним почерком просто не було виходу.

Альбом підходить до кінця. Тут складені грамоти та подяки йому і батькам: за зразкову службу, за виховання сина…

На останній сторінці фотографія з написом: «53 дні до наказу», а поруч ретельно вирізаний з газети і сам наказ від 28 березня 1988 року про демобілізацію.

Здивувався сам собі, коли прийшов день від’їзду. Нахлинули емоції…

Він і сьогодні говорить: «Це дивно, але якби я міг повернутись у минуле хоча б на хвилину – скористався б цим шансом! Побачити хлопців, побратимів, проїхати разом тими гірськими дорогами. Це, мабуть, ностальгія за юністю…».

Юністю, обпаленою чужою війною.

…Виходив Микола Кий через той самий міст 14 травня 1988 року.

А буквально наступного дня, 15 травня, офіційно розпочався вивід радянських військ з Афганістану…

Євген ТРАВНЕВИЙ