Швейна рота – Межова. Як народжувалася межівська “швейна рота”

17 Серпня, 2024 Golred

Волонтерство на Межівщині розвивається досить давно і впевнено.

Напрямки застосування зусиль різноманітні – від збору і доправлення харчів, смаколиків і медичних засобів, від плетіння маскувальних сіток і випічки величезної кількості пиріжків, від заливки окопних свічок до зборів на автівки, тепловізори і дрони.

Півроку тому додався ще один важливий напрям – виготовлення швейних виробів для поранених бійців, які лікуються у шпиталях області.

Як народжувалася межівська “швейна рота”, і до чого тут соцмережі читайте у нашому матеріалі…

– Почалося все з того, що я побачила в Instagram публікації “Швейна рота. Петропавлівка” – розповідає засновниця спільноти межівських швачок-волонтерок Наталія Деревенець. – Почала стежити за новинами їхньої сторінки, інколи донатила їм на тканину, дивилася, що вони шиють. Спочатку це були сімейні труси, потім футболки, згодом фліски (флісові кофти – ред.), тобто більш трудомісткі вироби. У мене вдома були запаси ситцю ще радянських зразків, була вже викрійка сімейних трусів з часів навчання на швацьких курсах.

Думаю: “Чого б не спробувати пошити ще? Тим більше зима не за горами, роботи надворі обмаль.” Якось наш клієнт, волонтер Сергій Ганжа, після поїздки в шпиталь сказав, що є потреба в певних речах для поранених. Тоді я пошила 10 чи 12 трусів з тканини, яка була у мене в наявності. Потім сходила до мами, перебрала її запаси, пізніше її подруги поважного віку поприносили тканину – і те швиденько пошила. Тоді кажу чоловікові: “А якщо мені в Facebook на “Межівську дошку оголошень” запит зробити – може ще хтось принесе?” І тут на мене звалилося стільки, що я вже не могла його обробити самотужки. Звісно, я була рада, що люди відгукуються, але ж тепер були потрібні помічники! Декого я сама знайшла, декого мені порадили знайомі підприємці.

– На одному з попередніх місць роботи я познайомилася і потоваришувала з Оленою Вікторівною Юхименко. Вона порадила професійну швачку, з нею ми продовжили шити труси.

Згодом пані Олена обдзвонила своїх знайомих з метою зібрати кошти на закупівлю тканини, вони з чоловіком теж доклалися фінансово, і на ті кошти стали закуповувати трикотаж на футболки й шорти, і я потихеньку все це шила.

Коли виникла потреба знайти помічників, я згадала про нашу “школу шиття”, – дуже вдячна Любові Олексіївні Птиці (викладачу швейної справи в Межівському НВК – ред.) за організацію таких курсів, за елементарне вміння – пошити труси. Як бачите – стало в нагоді (посміхається).

Ну, й за знайомство з однодумцями, які відгукнулися на прохання про допомогу і продовжують працювати разом зі мною. Користуючись нагодою, через вашу газету хочу ще раз подякувати нашим швачкам поіменно: Наталії Ключик, Наталії Петрівні Шевченко, Світлані Дорошенко, Анжелі Птиці, Ірині Кохановській, Ніні Якименко, Наталії Васюті, Марині Наумовій – всі великі молодці, дуже допомагають.

– А як Ви перейшли на пошиття адаптивного одягу? Які були складнощі?

– Я бачила, що “швейна рота” почала шити адаптивний одяг для поранених, для мене це було нове, незвідане і СТРАШНЕ! Але одного разу надійшов запит від моєї колеги з Дніпра, а нині волонтерки, яка опікується пораненими в лікарні ім. Мечникова, про потребу саме в адаптивному одязі. Спочатку я розгубилася, бо такого ще ніколи не шила, але потім моя “палочка-виручалочка” Олена Вікторівна Юхименко подзвонила своїй знайомій з Києва, яка теж шиє для шпиталів і адаптивний одяг, і звичайний. Вона вислала мені файли, я роздрукувала викрійки, подивилася послідовність операцій (що за чим шиється) – і перший же виріб вийшов як треба. Ця жінка нам і тканини висилає, бо купує на розпродажах по прийнятних цінах гуртом. Потреба велика, часом не встигаємо.

Дуже хвилююся, коли є значний запас тканин, а виробів обмаль, бо ж і домашня робота, город нікуди не ділися. Але розумію, що ця потреба цілорічна, стараємося і влітку шити, хоча я думала, що це заняття на зиму, поки нема роботи надворі.
Але вийшло так, що завдяки добровільним внескам небайдужих односельців наше “підприємство” працює і влітку, в нас є з чого шити, тож шиємо і зараз футболки, шорти, в т.ч. адаптивні.

Одна з найактивніших учасниць межівської “швейної роти“ Наталія Ключик теж долучилася до гурту, побачивши оголошення в соцмережах:

– Невдовзі я прийшла до Наталії Андріївни на роботу, а вона мені й каже: “О, Наталочко, маю для тебе заняття – захворіла моя помічниця, а є вже розкроєна тканина, треба з неї пошити труси”. Я, звісно, взяла ту тканину і пошила. Потім у планах були жовті футболки, але я передивилася багато навчальних відео в YouTube, і зрозуміла що без розпошивальної машини якісні вироби
пошити не вдасться, бо є нюанси при роботі з тканиною. Спитала в чоловіка, чи він не проти, щоб я купила третю машинку, він відповів: “Купуй”.
Вона, звісно, недешева, але я оформила розстрочку, і тепер вироби виходять ще краще, ніж на звичайній машині. На більшість своїх виробів я навіть лейбл пришиваю, так би мовити, “знак якості”. Тепер і Наталія Андріївна розглядає можливість придбання розпошивальної машини.

– Що можна сказати? Ви всі – великі молодці, завдяки Вам хлопці відчувають турботу і розуміють, що про них не забули. Це так важливо – знати, що вони не дарма нас захищають, що є кому і в тилу підставити плече, що кожен, хто хоче і може – докладає свою частку в майбутню Перемогу.