Валерій КРАВЕЦЬ: Професіонал – це знання, помножені на любов до професії!

Говорять, що в житті немає випадковостей. І воно постійно нас у цьому переконує. Той факт, що директор КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» селищної ради Валерій Миколайович Кравець народився в середині червня, красномовно говорить сам за себе. Адже саме у ці спекотні дні – третю неділю першого місяця літа – медики відзначають своє професійне свято.

Чи означає це, що за датою народження Валерію Миколайовичу судилося бути медиком? Важко сказати, а тим більше підвести під це якусь наукову теорію. Але інколи так хочеться вірити: все, що трапляється з нами, дійсно – не випадково…

Маленька батьківшина Валерія Кравця – село Дебальцево Васильківського району Дніпропетровської області. У 1957-му пішов до першого класу Чаплинскьої школи, яку закінчив у 1967-му. З 1968 по 1970 рр. проходив службу в лавах Радянської армії.

На питання, чи пам’ятає він той момент, коли усвідомив, що життєвий шлях буде пов’язаний з медициною, відповідає впевнено: «Так, пам’ятаю. Але цей шлях був зовсім не очевидний…».

Справа в тому, що у школі Валерій Кравець досить серйозно займався спортом, мав навіть розряд з легкої атлетики. А тому вступати вирішив до Волгоградського інституту фізичної культури.

– Але іспити я не здав, – розповідає він. – Мабуть, на щастя, бо тоді б точно не став лікарем. Та сталося так, що двоє моїх товаришів вступили до Дніпропетровського медичного інституту. І в той час, коли я проходив строкову службу, багато з ними переписувався… Загорівся цією ідеєю і… вирішив стати медиком. Готувався до іспитів дуже ретельно і після демобілізації вступив з першого разу.

– Чи важко було навчатись? – продовжує Валерій Миколайович. – Ні. Чесно. Сьогодні багато можна почути, що, мовляв, у медінституті вчитися важко. Для того, хто має бажання стати лікарем, це абсолютно нормальний процес: тобі цікаво, ти постійно щось вивчаєш, знаходиш щось нове для себе…

До речі, Валерій Кравець закінчив інститут з червоним дипломом. Уже на третьому курсі відвідував факультативи по хірургії. Перший наставник (якого і сьогодні згадує з вдячністю) – Ганна Петрівна Антошкіна – довіряла йому асистувати на операціях.

Згадує, що на той час міг залишитися працювати у обласному центрі – були цілком реальні варіанти. Але так склалося, що доля пов’язала його з Межівщиною.

У 1977 р. після закінчення інтернатури, яку проходив на базі Дитячої міської клінічної лікарні №3 імені професора Руднєва М.Ф. (сьогодні обласний Центр матері та дитини), він приїхав у Межівський район на посаду лікаря-хірурга. Сьогодні, маючи за плечами величезний досвід (44 роки стажу), Валерій Миколайович щиро переконаний, що рівень знань вирішує все!

Головне, на його думку, для лікаря будь-якої спеціалізації – анатомія. Це фундамент! Треба максимально вивчити норму: як це виглядає і працює, коли людина здорова. А вже потім можна говорити про патологію, коли організм дає збій, тобто хворіє.

Разом із тим, треба, звичайно, знайти і підхід до пацієнта: «Ці взаємовідносини – лікар-пацієнт – теж важлива складова. Від того, наскільки він тобі довіряє, також залежить успіх лікування. Хто б що не казав про втому, стандартні схеми лікування, протоколи і т.д. – лікар все одно повинен концентруватися на конкретному пацієнтові. А ще треба любити свою роботу. Без цього взагалі – ніяк!».

– Що важче – стояти за операційним столом чи, як керівнику, вирішувати адміністративні питання?

– Скрізь свої нюанси (посміхається)… З хірурга теж сходить сім потів, коли ситуація складна і ми говоримо, наприклад, про людське життя. Але і робота головного лікаря як адміністратора, м’яко кажучи, нелегка…

Багато хто з лікарів, відчувши, як кажуть, смак адміністративної роботи, поступово відходять від лікарської практики. Але це не про Валерія Миколайовича. Після закінчення робочого дня на посаді директора комунального закладу первинної ланки, він ургентує, як звичайний хірург, у Центральній лікарні – тобто на вторинці. Говорить: «Це, щоб не втрачати практичних навичок».

Сьогодні багато хто ставить під сумнів успіх реформи системи охорони здоров’я, яка триває останні роки. Як без такого провокаційного питання до головного лікаря?

– Якщо без зайвої лірики, то реформа вітчизняній медицині потрібна. Крапка! Однак будь-яка реформа матиме помітні позитивні зрушення – лише за умови належного фінансування! І тут також треба поставити крапку! Давайте дивитися правді у вічі – кошти, які сьогодні виділяються на одного пацієнта в Україні, є смішними. Але про це говорити не з медиками на рівні районів. А, наприклад, з тими, хто закладає фінансування цієї реформи.

Скажу лише, що у кожній країні на медицину виділяється певний відсоток внутрішнього валового доходу. У Німеччині та Франції, наприклад, 9%, в Англії – 8%! А в Україні – 2,5%?! Питання: чому? І це при тому, що рівень економіки, і валовий дохід порівняти теж неможливо. Оце і вся моя відповідь. За рівних умов, можна порівнювати системи, якість надання медичних послуг тощо… А так – це розмови ні про що…

– Колеги багато говорять про вашу тактовність у вирішенні гострих робочих питань.

– Чому я не підвищую голос? (знову посміхається). Чим тихіше говорить керівник – тим більше до нього прислухаються. А взагалі з гордістю за колег хочу сказати, що на первинці нам сьогодні вдалося створити боєздатний колектив, і я щиро дякую всім без виключення працівникам закладу, які працюють поруч зі мною. Також найщиріші вітання колегам із Центральної лікарні! Упевнений, у них також все стабілізується, є всі передумови для цього. І всіх-всіх медиків із професійним святом!

Що ж, свій ювілей Валерій Миколайович Кравець зустрічає з властивими йому енергією й оптимізмом. А колеги щиро поздоровляють дорогого ювіляра, бажають йому міцного здоров’я, натхнення, успіхів у всіх починаннях.

САЧУРА Олена Анатоліївна – старша медична сестра КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» :

– Знаю Валерія Миколайовича ще з 1984 року, коли прийшла працювати в хірургічне відділення після закінчення медучилища. Не пригадаю жодного випадку, щоб він залишив важкохворого на медичну сестру. Коли доводилося з ним чергувати, завжди була впевненість, що поруч з тобто справжній професіонал.
Щодо особистих питань, то він теж завжди з розумінням ставиться до наших проблем. Завдання керівника створити в колективі гарний мікроклімат, і ми чудово бачимо, що наша згуртованість – це його заслуга. Намагається поставити на перше місце інтереси пацієнта, репутацію закладу. А ще він ніколи не підвищує голос і максимально тактовний в будь-якій ситуації.

ВАСІЛЬЄВА Світлана Станіславівна – сімейний лікар:

– Працюємо з Валерієм Миколайовичем пліч-о-пліч з 1992 року. Свого часу – на стаціонарі, сьогодні – в первинній ланці. Добре пам’ятаю, що, як дитячий лікар, постійно зверталася до нього за консультаціями хірургічного профілю і завжди отримувала допомогу професіонала і просто чуйної, уважної людини. Сьогодні – він головний лікар. А це величезна відповідальність!
Розумієте, практично кожен, хто заходить до нього в кабінет, несе заряд емоцій і, як правило, негативних. Проблеми, проблеми, проблеми… Так недовго і до синдрому емоційного вигорання. І тільки дуже врівноважена, мудра, поміркована людина впорається із цим.

Підготував Євген ТРАВНЕВИЙ