«Інколи здається, війна закінчилась. А потім… як жахне…» Липнева поїздка редактора «Межівського меридіана» до рідної Межової

11 Серпня, 2026 Євген Хрипун

Липневе сонце безжально пече випалену землю. Попереду — Межова. Рідна. І водночас така …. понівечена , що серце стискається ще дорогою…

Мчимо трасою на максимально можливій швидкості. Тут давно вже не женуться через те, що не встигають…

Це шанс залишитися живими.

Чим довше автомобіль перебуває на відкритій дорозі, тим більше шансів стати мішенню для російського FPV-дрона.

Обабіч дороги — чорні, обгорілі поля, які вже ніхто не засіяв. Десь пожежа тільки розгорається і дим закриває трасу…

Далі — спалені автомобілі. Понівечені НРК (наземні роботизовані комплекси). Метал, що ще недавно воював, тепер безмовно лежить край дороги.

Це звичайний пейзаж прифронтової Межівщини.

До селища нас супроводжує екіпаж спецпідрозділу поліції «Білий янгол». Сьогодні вони проводять чергову евакуацію.

Поліцейський Ігор Балецький коротко пояснює ситуацію:

— Чим далі в Межову та по громаді — тим небезпечніше. Все частіше доводиться вивозити не лише людей, а й загиблих та поранених після атак FPV-дронів і “Молній”.

Чи менше евакуацій у межівського підрозділу…?

Де там… Більше…

«Пішли» евакуації інших громад, у Шахтарську евакуація з дітьми…

У нього немає пафосу. Просто констатація.

Поки «янголи» евакуюють людей, у нас є якихось пів години. Саме стільки, щоб роздати свіжий номер «Межівського меридіана», поговорити з людьми, почути, як живе селище за десять кілометрів від двох напрямків фронту — Покровського і Новопавлівського.

Газети тут чекають…

І розбирають буквально з рук.

Ми не набиваємо ціну… Це теж констатація… Люди чекають свіженьку газету

— Знімай, поки я читаю, — усміхається жіночка, отримавши свіжу газету.

Ще одна пребиває, бо їй болить і вона хоче поділитись горем…

— Біда… ой біда… Не те слово…

Хату розбили. В онука тіки залишилася ціла.

Одним із тих, кого сьогодні евакуюють, став пан Микола.

Сідаючи до автомобіля, він говорить, що нарешті знайшли житло у Верхньодніпровську.

— Тільки тому й погодився їхати. Це вже моя друга евакуація. Я сам із Покровська.

Усе життя працював шахтарем. П’ятдесят вісім років.

Зараз згадує найважчі дні.

— Місяць тому було страшне. КАБів дуже багато. А зараз кожного дня будинки горять.

Запитую:

— Що б ви сказали людям, які ніколи тут не були?

Він навіть не задумується.

— Та тут не можна залишатися. Світла нема. Газу нема. Але не це найстрашніше … Ракети, КАБи, дрони… Допомоги ніхто не надасть. Медичної допомоги немає.

По мені самому прилетіло. Осколок досі в легенях. Лежав у лікарні в Шахтарському. Але повернувся забрати речі. Он по вулиці теж є поранені…

Позаду гримить вибух.

Микола навіть не озирається.

— Звикли… Навіть собаки вже звикли.

Інтерв’ю з давньою знайомою – Людмилою доводиться записувати під вибухи. Десь зовсім поруч падають КАБи.

Над головою постійно чути характерний звук дронів. Якщо вони не зовсім поруч — на них уже майже ніхто не реагує.

Це теж страшна звичка війни.

Попри все вона не збирається їхати.

— Приїхала гуманітарка з конвоєм ООН. Водички привезли… Урожай потихеньку збираємо. Страшно… але… звикли

Замовкає. І додає слова, які, мабуть, найточніше описують сьогоднішню Межову.

— Інколи так тихо… Наче війна закінчилась. Думаю: невже?.. А ми не знаємо?

Пауза.

І майже пошепки:

— А потім… як вжарять…

Наче підтверджуючи її слова, десь зовсім поруч згадані вибухають КАБи.

Вона лише дивиться у той бік.

Свято-Успенський храм у Межовій

— Їхати? Ні… Не хочемо. Кабачки закриваємо. Огірки збираємо. Потихеньку консервуємо. Стараємося берегти себе… А там — як Господь дасть.

Газети зникають одна за одною.

Люди беруть одразу по кілька примірників.

Важко сказати ,скільки людей сьогодні в рідному селищі. 10 кілометрів до фронту за двома напрямками Покровським та Новопавлівськийм.

Наша Оля Світлична, яка залишається і підтримує місцевих говорить, що газета потрібна, передає вітання від мами Галини яка все життя пропрацювала у межівській друкарні .

– Треба почитати новини обов’язково – що в світі робиться які новини, каже вона.

Серед тих, кого зустрічаємо, — Анатолій Кравцов.

Ми вже бачилися.

Тоді — у лікарні Шахтарського після удару КАБом.

Того дня йому відірвало палець.

Пам’ятається ще одна деталь.

Після вибуху його собаки накрили своїми тілами.

Тоді він сказав:

— Як тільки можна буде — повернуся на Межову.

Сьогодні він уже вдома.

— Хату розірвало…

Питаю:

— Що далі?

— Дах зняло. Дві стіни пробило наскрізь. Снаряд пройшов… Добре хоч не загорілося.

— І що тепер?

Він лише знизує плечима.

— Нічого… ремонтуємо.

Пані Ольга досі тримає корову, яку свого часу вивела з Новопавлівки.

— Молоко люди розбирають.

Навколо знову говорять про одне.

— Хати горять… То там, то там. Кожного дня.

І додають:

— Мрії про мир. Найкраще було б, щоб не літали оці паскуди. Дуже багато літає… Дуже..

Магазин “Лідер” у центрі селища

Зустрічаємо давнього знайомого Леоніда Єршова.

Він просить газету.

— У мене вже є сьомий-восьмий номер. Дайте дев’ятий-десятий.

Навіть тут.

Під обстрілами.

Історія рідного краю триває.Найсильніше врізається в пам’ять інша картина.

Двоє літніх людей повільно котять велосипеди.

На багажниках — гуманітарна допомога.

Важко. Повільно. Мовчки. Життя не зупиняється…

Межова заростає. Високий бур’ян уже ховає стежки.

Пробивається між плитами центральної площі. Наступає на алеї біля Будинку культури.

Природа повертає собі територію швидше, ніж люди…

Звук дронів тут став фоном. Постійним. Безперервним.

Коли їдемо з хлопцями – детектор безупинно пищить. І зображення на ньому таке чітке… Кольорове … Поруч — фронт.

Над селищем височіє багатостраждальний елеватор.

На ньому, здається, вже не залишилося живого місця. КАБи раз по раз врізаються у його бетонне тіло.

Він стоїть. Мовчазний. Понівечений. Але незламний.

Найвища споруда Межової. Росіяни давно намагаються його знищити.

Кишка тонка….

Посеред дороги лежить уламок.

Спершу здається — бойова частина FPV-дрона.

Підходимо ближче. Ні. Це лише циліндр для оптоволокна.

Тут уже навіть уламки навчилися лякати.

Липнева Межова… Наче все знайоме. Кожен поворот. Кожен будинок.

І водночас — ніби інше місце. Пригадуються слова Миколи Івановича Максименка:

— Дивлюся на фотографії… Начебто Межова. Але вже не можу зрозуміти — де це…

Їдемо далі.

Обгоріла церква. Понівечений суд. Руїни магазину «Лідер». Залишки торговельного комплексу «Свято». Порожні вулиці. Кілька собак. І майже жодної людини.

За десять кілометрів звідси триває фронт.