Жінка – сильна, може все

Нині на вулицях наших населених пунктів серед військових-чоловіків зустрічаємо також жінок у одностроях. Хоча й кажуть, що у війни не жіноче обличчя, та все ж багато українок наразі перебувають у лавах ЗСУ. Сьогодні обговорюють можливість мобілізації жінок на фронт. Думки розділилися – хтось хоче стати на військовий облік, хтось лякається нововведень. Наразі Верховна Рада вже затвердила правила обліку та мобілізації жінок в Україні.

До чоловіків якось не виникає питань: чому в армії, які умови служби. Адже історично склалося, що чоловік – це захисник. Ми вирішили поспілкуватися з однією з жінок-військовослужбовиць, які на даний час перебувають на території громади. Дізнавалися, що вона думає з цього приводу.

Наша співрозмовниця (із зрозумілих причини зватимемо її просто пані Ольга) у війську з 2019 року. Раніше працювала телефоністкою на переговорному пункті, потім в Укртелекомі. З часом поширився мобільний зв’язок, тож послуги телефоністки стали не актуальними, і постало питання про подальше працевлаштування.

– Мій чоловік, з 2014-го служив у Нацгвардії. Часто розповідав про армійські будні. Тому це було для мене не дивиною. А тут ще подружка підкинула думку про службу. Каже, я тебе бачу в армії. Тож я й прийняла рішення. Спочатку навчалася в інституті зв’язку в Полтаві, там і контракт із Збройними Силами підписала. Курс молодого бійця проходила в навчальному центрі «Десна». Після навчання потрапила на службу в мінометну батарею. Моя посада називалася «радіотелефоніст та лінійний наглядач». Мала забезпечувати зв’язок мінометникам.

Зразу в зону ООС не потрапила через коронавірус, тоді саме епідемія була в розпалі. Певний час перебувала на пункті постійної дислокації, потім на полігоні, а вже тоді разом із побратимами їх перекинули в зону ООС на Донеччину, на довгих дев’ять місяців.

– Повернулися перед новим роком, до травня мали перебувати на пункті дислокації. Але в ніч на 24 лютого оголосили тривогу. Ми спочатку навіть не зрозуміли, думали перевірка готовності особового складу. Не вірилося. Та коли приїхали в частину, і я побачила, що хлопці сидять озброєні, у бронежилетах, то стало зрозуміло, що все серйозно. Схопила свій наплічник з найнеобхіднішими речами (павербанк, документи, косметичка з ліками) і більш нічого. Отримала зброю – і вперед.  А з речами та одягом потім добрі люди допомогли, та й з дому переслали усе потрібне.

Спочатку були на Чернігівщині, до самого визволення. Потім в інших областях. Облаштовували позиції по лісах, по полях. Запитую, наскільки страшно на війні.

– Страшно, звичайно. Коли обстріл, падаєш, шукаєш укриття. Уся надія на Бога. Страшно було й до повномасштабного вторгнення. Але тоді не було такої загрози з неба, не було ракет. Зараз набагато гірше.

Запитую Ольгу, чи багато жінок разом з нею несе службу.

– На навчанні із 160 чоловік у підрозділі половина були жінки від 18 до 50 років. Зараз у нашому батальйоні  залишилося близько десяти жінок, раніше було більше півсотні. Але з початком повномасштабної агресії багато чоловіків пішли до війська, і жінки-військовослужбовиці мусили звільнятися. Адже вдома залишилися неповнолітні діти.

Питаю, як облаштований побут жінки в армії. Пані Ольга посміхається:

– Жінка може пристосуватися скрізь і до всього. Коли на навчанні було дуже важко, я іноді закидала своєму старшині: у вас наче мета не навчити, а знищити. На що він відповідав: почекай, це ще тобі видасться квіточками. Усьому навчаємося, до всього звикаємо. Можемо покупатися двома літрами води. Бронежилет важкий, але часом у ньому доводиться спати, навіть сидячи. Теж звикаємо. Чоловіки з розумінням ставляться, підтримують, поважають. Проблем не виникає ні з яких питань. Але обов’язки розподіляються однаково. Наряд по кухні, патрулювання території – виходять всі по графіку. Фізично роблю все, що можу. Якщо є така потреба, буду вантажити, носити, піднімати. Готова до цього. 

Іноді випадає на службі й дозвілля. Тоді можна і фільм переглянути по Інтернету. А коли немає зв’язку, можна почитати чи пов’язати. Але не так часто випадає нагода.

Звертаю увагу, що Ольга гарно виглядає. Запитую, як їй вдається залишатися доглянутою і привабливою.

– Я ж жінка, маю слідкувати за своєю зовнішністю. У кожному населеному пункті зараз є майстри, що займаються манікюром, нарощують чи фарбують вії. Я намагаюся до них потрапити. Хоча б раз на місяць. Адже і чоловіки регулярно підстригаються, приводять до ладу свої бороди.

 

Пані Ольга вважає, що жінка може бути ким завгодно.

– Мабуть, немає такої професії, де жінка себе не проявляє. Жінка – сильна, може все. Варто позбавлятися гендерних стереотипів. Коли при розлученні дитина залишається з мамою, виникає питання – чому? Адже тато теж може доглянути і попіклуватися про малюка.  Тим більше, багато з них упевнені, що вести домашнє господарство і доглядати дітей дуже легко і просто.

Жінка має двох доньок, маленьку внучку Аріну.

– Моїй онучці зараз два роки. Дуже б хотілося бачити, як вона росте, але не вдається. Бачимося по відеозв’язку. Вона радіє, впізнає бабусю.

Цікавлюся, якими якостями мають володіти жінки, щоб служити  в армії.

– Такими ж, як і чоловіки. Якості ці загальнолюдські – відповідальність, порядність, швидка реакція. І чоловік може виявити слабкість. А може і жінка перекладати свою роботу на побратимів лише з тієї причини, що вона жінка. Але такі довго в армії не затримуються. Тому вважаю, що треба робити все, що від тебе вимагається – наряд, картопля, прибирання – будь-що. 

Жінка може реалізувати себе у будь-якій сфері, і в армії теж. Так вважає Ольга.

За час служби вони з побратимами побували в багатьох точках країни, жили в різних умовах, у різних містах і селах, познайомилися з багатьма людьми. Тож колись можна буде проїхати усіма маршрутами, навідати знайомих, багато з яких стали майже рідними людьми.

Читачам «Межівського меридіана» наша героїня бажає найшвидшої перемоги, миру, щоб кожен повернувся додому, до своїх рідних. І щоб люди знову почали щиро радіти життю. А сама вона планує після перемоги бавити маленьку Аріну. Але час покаже.

Спілкувалася Антоніна ТАРАСЕНКО