«Межівський меридіан» постійно публікує цікаві історії унікальних людей – наших земляків, мешканців Межівської громади. Так би мовити, ближніх земляків. Останній рік серед цих історій все частіше з’являються розповіді про земляків дальніх, з усієї України, які наразі проживають у населених пунктах Межівщини.

Сьогодні мова піде про історію Володимира Тубольця. Він разом з родиною зумів вижити і вибратися з Маріуполя на початку повномасштабного вторгнення росії. Але чи було це так просто?

Наш співрозмовник до вторгнення працював на «Азовсталі» майстром підготовки виробництва конвертерного цеху.  Планували з родиною переїхати жити в Київ, підшукували там роботу. Старша дочка навчалася в Києві, то там і залишилася після отримання диплома.

У 2021 році дружині запропонували роботу в столиці. Поговорили, вирішили, що вона поїде, а я пізніше за нею. Вона поїхала. Я залишився вдома з двома молодшими доньками 13 і 15 років. Пару разів на місяць Юля навідувалась додому, в Маріуполь, приїжджала на свята, вихідні.

ЯК ПОЧИНАЛОСЯ

У Маріуполі ми живемо у приватному секторі. До Широкіного, якщо по прямій, то кілометрів двадцять п’ять. А по морю, взагалі, все дуже добре чути – усі вибухи, стрілянину. Томи ми вже за стільки років просто втяглися – сьогодні тихіше, завтра голосніше. А 24 лютого минулого року донька Поліна прибігла – тату, ти чув? Чув, кажу, іди спи. А сам думаю, щось не те. Тоді в новинах почув про вторгнення. А потім зателефонувала дружина з Києва – що робити? Кажу, бери квиток і їдь додому. У голові одна думка – у будь-якому випадку бути всім разом.

Дружина Юлія взяла квиток до Бердянська, бо на Маріуполь потяг за півгодини до відправлення скасували. Але висадили всіх пасажирів ще раніше, у Пологах. Звідти вже Володимир забрав її машиною. Навколо міста блокпости, нікого не випускають, насилу виїхав. Запорізька траса, яка завжди забита машинами, була порожня, аж страшно ставало. Забрав дружину. На зворотному шляху знову не пускають через блокпост. А в місті залишилися діти самі. Таки в’їхали. Зразу почали робити запаси води, продуктів. Усе було настільки незрозумілим, сумбурним, що люди не уявляли, як далі діяти. Сподівалися, що  залишаться в місті.

У нашому будинку великі вікна, тому під час повітряної тривоги ховатися ніде, крім туалету. Там стіни товсті, 90 см. Нас там розміщалося п’ятеро: я, дружина, теща і дві доньки. Якось діти там і ночували. Другого березня «прилетіло» до сусіда через дорогу. Але і йому, і нам повезло. Міна впала за огорожею, будинок залишився цілий, вікна тільки лопнули. А наш будинок тільки брудом закидало, бо перед цим півтори доби лив дощ, і була суцільна багнюка. Якби все було тверде, то його б рознесло.

Тоді родина задумалась над виїздом з лівого берега Кальміуса. Були пропозиції перейти у сховище на «Азовсталі». Сховище там під цехом товстолистової сталі величезне, найбільше серед усіх на території комбінату. Ще в грудні начальник цеху дав розпорядження робити там запаси води, їжі. А взагалі, усі сховища «Азовсталі» постійно тримали напоготові. Та вони відмовилися і пристали на другий варіант.

У ПІДВАЛІ

Дружина однокласника моєї Юлії працювала в ресторані “VINTAGE”, де був клуб караоке, розміщений на цокольному поверсі, у підвалі. Там збиралися співробітники закладу, родичі, друзі. Нас погукали, і ми вирішили там перебути, а потім повернутися у свій будинок. Тому взяли лише найнеобхідніше (білизна, кілька пледів) і поїхали в центр.

У підвалі зібралося майже сотня людей. З них вісімдесят п’ять жінок (одна була вагітна) та дітей, п’ятнадцять чоловіків. Володимир посміхається, що з них чоловіків було десять. Решту так не назвав. Бо так себе проявили. Їхати по воду – їм страшно, привезти звідкілясь продукти – вони бояться. Так усім же було страшно! Зрештою, вони пішли.

Спочатку в підвалі був газ, з їжею проблем не було. Навіть котли опалення вмикали. У дворі стояв великий генератор. Коди 9 березня був «прильот», його прямо посікло. А от з водою проблеми були. Багато за один раз не привезеш, та і їздити небезпечно вулицями.

У підвалі утворилася така собі громада. Кожен мав якісь обов’язки, щось робив для всіх. Володимир із знайомим Сергієм щоранку з п’ятої години разом з кухарями з ресторану починали готувати їжу. Спочатку в приміщенні, а потім, коли не стало електрики, на подвір’ї. Володимир відповідав за вогонь, Сергій – за воду. Продукти зберігали в коридорі, де холодно, щоб не псувалися.

8 БЕРЕЗНЯ

Війна війною, а жінок привітати не завадить. Вирішили – зробили. Зранку випав сніг. Поряд з рестораном була велика парковка. То зранку чоловіки взялися гребти той сніг, складали його у відра, каструлі, картонні коробки. Потім розтоплювали, гріли воду. І подарували усім ДУШ. Діти раділи, жінки навіть плакали і казали, що їм у житті не робили кращого подарунка!

«РИБНА ГУМАНІТАРКА»

Саме догрібали сніг, як підійшли військові. Запитали скільки нас у підвалі, і як у нас з їжею. Запропонували поїхати з ними. Виявилось, що на окраїні мародери розкрили великий холодильник з рибою. Бійці ЗСУ завадили розграбуванню і взяли об’єкт під охорону. Потім їздили містом, шукали сховища і роздавали людям рибу. Осетри, судаки, щуки. Навіть креветки. Набрали ми багато – і нам вистачило, і ще роздавали на подвір’ях сусідніх будинків, там люди теж готували на вогнищах.

Чотири ящики креветок мешканці ресторанного підвалу передали у четверту лікарню. Медики саме привезли їм ліки, перев’язувальний матеріал. То й поділилися з ними  морепродуктами.

А потім, уявіть, якось у твіттері наткнувся на розповідь одного хлопця, як вони виживали на лівому березі, як виходили звідти, навіть виїхати не могли. Там уже все було розбите, розграбоване. І в якийсь момент, коли переховувалися у четвертій лікарні, лікарі привезли їм кілька ящиків креветок! Люди змогли прожити на них ще кілька днів.

ПЕРША КРОВ

14 березня Володимир ще з одним чоловіком (це був батько директорки ресторану) пішли зачинити ворота, а тут саме обстріл. Обом і перепало. Моєму співрозмовнику пошкодило ногу. Від сильного удару утворилась гематома, через яку навіть на ногу не можна було стати. Потім вона лопнула і ще довго завдавала прикрощів чоловіку. А от другого постраждалого навіть довелося оперувати своїми силами, прямо  в підвалі. Рану на спині обробили джином (що було в наявності), перевірили магнітом, чи не залишилось осколків. Знайшлися звичайні нитки, їх замочили у тому ж таки джині. І зашили, як зуміли. Але коли вже була можливість звернутися до лікарів, то ті сказали, що все зроблено якнайкраще.

ВИЇЗД

Час від часу в підвалі задумувались про виїзд із міста. Обстріли вже були сильними і частими. Дванадцятого березня снаряд потрапив у дах будівлі. Врятувало те, що було ще три поверхи зверху. На другому була кухня, то в неї і попало.

Обстріли були і з моря з кораблів, і з суші з «Градів».  Найстрашніше – літаки. Володимир згадує (уже з посмішкою), як люди виходили з підвалу перекурити, то постріли з корабля чи «града» просто констатували. А от від літаків зразу ховалися.

П’ятнадцятого березня ми виїжджали, бо стало дуже небезпечно. Поряд з будівлею ресторану торговельний центр, там часто виникали пожежі. Ми їх гасили, доки скінчилися вогнегасники. З другого боку офіс і вежа компанії «Київстар». З одного боку добре – є постійний зв’язок. А з іншого боку небезпечно, бо ці об’єкти постійно обстрілювалися. Того дня ми вже навіть не змогли води нагріти, був сильний вибух. Мусили вибиратися.

Виїжджали всі, хто був у підвалі. Крім двох людей, які відмовилися і вирішили залишитися. На вантажну «газельку» в кузов помістилося двадцять чоловік. Її подарували військові. Іще було шість легковиків. Одну машину мусили залишити, злили з неї пальне, зняли акумулятор. У легковики набивалося по шість-сім чоловік, в одну навіть дев’ятеро.

ДОРОГА

Від Маріуполя до Бердянська (а саме туди вирушили наші герої) можна доїхати за годину. Але не цього разу. Дорога побита, прямо по трасі протитанкові міни. Їх доводилося обережно відсувати і їхати далі. Біля Бердянська величезна черга автівок – на рашистському блокпосту перевіряють документи. Усі вже втомлені, нікому не хочеться потрапляти на той клятий блокпост. Раптом з’являється хтось із місцевих (наче нізвідки) і допомагає об’їхати іншою дорогою – через мінне поле! Уся колона добралася до бази відпочинку. Там перебували чотири дні.

Мали можливість умитися, поголитися. Зранку вийшов надвір, там хтось стоїть. Придивляюсь – наче Сергій. А він мене не впізнає. Бо ж ми один одного без шапок навіть і не бачили. А тут вимиті, поголені. Потім ми шукали бензин, щоб їхати далі. Старша донька в Моршині на той час була, то по Інтернету шукала, де можна купити пальне. Пише – за такою-то адресою є по 200 грн. Поки туди дісталися – уже продано. А потім було оголошення – тисяча грн. за літр. Уявіть, і там продали! Але знову допомогли місцеві, знайомі когось із великої маріупольської компанії. Заправились на заправці по сорок гривень. І своїм караваном рушили далі.

Усього довелося проїхати через двадцять три блокпости. Були там і буряти, і чеченці. Постійно зупиняли.  Дружина щоразу просила Володимира мовчати, не вступати ні в які розмови. Колону, яка їхала напередодні, дуже перевіряли – і сумки, і багажники. Нашим героям знову пощастило, якщо не рахувати того, що вже перед Запоріжжям відібрали одну автівку. Тільки під’їхали, то їм зразу сказали – ця машина далі не їде. Пасажирам довелося ще щільніше «пакуватися»  в транспорті.

НАРЕШТІ…

Їхали навмання, бо орієнтуватися було важко – багнюка, колію роз’їздили по полю. Зраділи, коли побачили цвинтар, бо це був орієнтир. Дорогою колона збільшувалася, «обростала» новими машинами. З часом у ній  їхало тридцять автомобілів.

Якось зупинились, щоб огледітися на місцевості, аж раптом з кущів тихенько: «Хлопці, є закурити?» І виходить військовий, а в нього на автоматному ріжку синьо-жовта стрічка. Наші емоції передати важко…І вже наш караван аж до Запоріжжя супроводжували наші військові, з мигалками, минаючи блокпости.

У Запоріжжі зупинилися в одному з переселенських хабів Метінвесту, там підготували місця для ночівлі, у їдальні годували – вареники, голубці! Три дні перечікували довгу комендантську годину. А двадцять першого березня роз’їхалися. Ми поїхали у Кропивницький.

У Кропивницькому сім’я перебувала, доки старша донька не знайшла житло у Чернівцях. Туди й поїхали. Володимир відремонтував сантехніку, попідкручував і попідмазував усе, що треба. А потім пішов до військкомату…

А ТИМ ЧАСОМ У МАРІУПОЛІ

До будинку Володимира і Юлії вдерлися загарбники і жили там деякий час. Двері відчинити вони не змогли, тому акуратно! вийняли вікно і поклали його в траву. І через діру лазили в будинок. Звичайно, пограбували.

Батьки Володимира довго не хотіли покидати свою квартиру, навіть до підвалу не спускалися під час обстрілів. Спустилися лише тоді, коли балкон «в’їхав» у кімнату під час чергового «прильоту». А потім мусили виходити з міста. Його мама говорила, що не зможе дійти до центру Маріуполя 12 км, щоб евакуюватися. Зрештою пройшла 25 до Новоазовська, бо на неокуповану територію вже дістатися не можна було. Потім добиралися з Новоазовська до Ростова, звідти на Москву, далі до Калініграда. А вже звідти – до Німеччини. Там зараз і перебувають.

ЕПІЛОГ

Згадуючи про перші дні і тижні після повномасштабної агресії, Володимир зазначає, що найгірше у тій ситуації були не обстріли і бомбардування. Найгірше – спостерігати страх дітей, коли вони ховаються під величезний стіл у підвалі. Страшно було всім, але вони мусили чергувати у дворі, гасити пожежі, відганяти мародерів.

А ще каже, цікаво, що ніхто не захворів у такому скупченні людей. Провітрювання, вологе прибирання – це було обов’язковим.

Запитала, чи підтримують зв’язок між собою усі «підвальні».

Звичайно. Це тепер на все життя.

Що далі? Більше всього, що житимуть у Києві, як і планували. Головне, щоб закінчилася війна. І обов’язково – нащою перемогою.

Спілкувалася Антоніна ТАРАСЕНКО

Цей матеріал створено в рамках проєкту «Сила місцевих медіа – для посилення згуртованості українців», що реалізується Громадською спілкою «Українська Асоціація Медіа Бізнесу» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».