Земля, до якої прикипіли: репортаж із прифронтової Межівської громади

Останнє поле посівної — за 18 кілометрів від фронту

Синельниківщина. Межівська громада. До лінії фронту — близько 18 кілометрів.

Курява повільно осідає за сівалкою. У пересохлу землю лягає насіння соняшника. Це останнє поле цьогорічної посівної. Якщо її, звичайно, можна так назвати… А проте, все ж…

Аграрії кажуть: із усіх, що залишилися, саме це поле — найбезпечніше.

Хоча слово «безпечне» тут давно втратило звичний зміст.

До фронту — приблизно 18 кілометрів. Над полями постійно літають FPV-дрони, «Молнії», інколи заходять і «Шахеди».

Саме одна з таких «Молній» кілька днів тому вбила молодого фермера Марка Лепеху із сусіднього Демуриного. Він працював у полі.

«Он трактор, де “Молнія” вдарила хлопця…»

Попри все, посівна тут завершилася.

Колись ТОВ «Нива» обробляло у Демуринському старостаті понад 300 паїв — майже 1800 гектарів землі. Восени минулого року ситуація на фронті стрімко погіршувалася, але господарство все ж ризикнуло і встигло посіяти 360 гектарів озимої пшениці.

Тепер війна змінила все.

До господарства  їдемо разом із керівником господарства Віктором Горевим.

Він показує узбіччя.

— Он увесь огризок — то все запчастини з «Молнії». Їх багато падає. Кошмарили здорово. Дуже багато літало. Он трактор стоїть. Оце трактор, де «Молнія» вдарила хлопця. Він саме розвертався. Задня частина ціла, а задні колеса — все згоріло…

Дорога від Шахтарського майже повністю схована під антидроновими сітками. Детектор дронів починає різко сигналити.

— Десь літає. Картинка погана — значить далеко. Як близько — тоді кольорова картинка, — спокійно пояснює Віктор Васильович, ніби говорить про прогноз погоди.

Посеред поля лежить збитий безпілотник.

— «Молнія»?

— Та «Молнія». Уже з місяць лежить…

Ліворуч з’являється тракторна бригада.

Точніше те, що від неї залишилося.

Здалеку здається, ніби сюди впало кілька авіабомб.

— Ви тут ще працюєте?

— Ні… Куди? Все розбито. Три «Шахеди».

Поряд — побитий тік.

— Все це сюди прилітало. Нема вікон. Тут зерно переробляли. Все було. Он «Молнія» влупила туди. Тут би зараз життя кипіло: бур’ян косився б, на току прибирали б, готувалися до прийому зерна. А зараз що з ним робити?..

Біля майстерні ще раз показує місця ударів.

— Тільки вибухова хвиля. Добре, що не пряме влучання. Тут усе дерев’яне, будувалося ще 60 років тому. Згоріло б усе. Мої трактори стояли — у кабінах жодного скла не залишилося. Тут сівалка стояла, соняшникову теж розбило. Але відремонтували… і обсіялися.

Він показує уламки.

— Оце «Шахед». Їх тут три було. І ще один у пшениці біля дороги впав.

Земля, до якої прикипіли душею і серцем

Попри близькість фронту, село не спорожніло повністю.

— З Дніпра люди приїхали городи садити…

— Серйозно?

— Серйозно.

До розмови приєднується голова Асоціації фермерів Межівщини, керівник фермерського господарства «Живоносне джерело» Петро Ляхович.

Разом виїжджаємо на озиме поле.

Колос уже налився.

— Непогана пшениця. Гарні налиті колоски, — уважно оглядає поле фермер.

Віктор Горевий додає:

— Цього року погода хороша. Це сіялося без добрив. Восени їх ніяк не могли підвезти. Просто вкинули зерно в землю. А чи зберемо ми цей урожай — оце проблема.

Для Петра Ляховича питання давно вже не лише в економіці.

— Ми лишилися тут удвох із Віктором Васильовичем. Ми вже старі. Своє віджили. Прикипіли до цієї землі. Це вже не стільки про якісь матеріальні достатки. Це необхідність. Ми не безбашені, не йдемо навмання. Робимо все можливе для безпеки. Але ми залишаємося вдома. Живемо. Працюємо.

До фронту звідси — ті самі 18 кілометрів.

Із 1800 гектарів господарство сьогодні може працювати лише на невеликій частині земель.

— У мене 1800 гектарів. Посіяти зміг лише 360 гектарів пшениці та трохи більше 300 гектарів соняшнику. Усі землі, що в Демуриному, — туди доступу взагалі немає. Їхати туди — це людей підставляти. Ради чого?

Навколо швидко заростають бур’яни.

— Бачите, що робиться? Все заросло. Воно висохне. Будь-який дрон впаде — і все згорить. А тушити нічим. Ми вкладаємо гроші. Але, якщо чесно, я не вірю, що зберу весь урожай.

Та восени все одно сіяли.

— По-перше, земля була готова. По-друге, людям же треба жити. У мене працює ще більше десятка людей.

У господарстві понад 300 пайовиків.

— Люди розуміють ситуацію. Посіяли менше половини земель. Ясно, що виплатити стільки, як раніше, вже не вийде.

Держава звільнила землі в зоні бойових дій від земельного податку.

— За минулий рік ми все одно розрахувалися, як звичайно.

Посівна під прицілом дронів

…Курява повільно осідає за сівалкою. У пересохлу землю лягає насіння соняшника. Це останнє поле цьогорічної посівної.

Тепер робота в полі виглядає зовсім інакше.

Поки один тракторист сіє, ще четверо людей стоять по периметру.

— Один працює, а чотири чоловіки прикривають. Слухають. Дивляться.

Є перше правило – тільки що – чимдуж тікати з трактора…

До речі, трактор самотужки перетворили на своєрідний «акваріум»: кабіну обварили  – каркасом з металу, затягнули сіткою. Впевнені, що хоч як, а має допомогти…

Тракторист Володимир швиденько показує кабіну свого трактора.

— Зробили ось такий, саморобний  захист від FPV-дронів. Довго думали: як його… І ось – бачите – таке чудо… (сміється)

У кожного — детектор дронів. Є й рушниця проти FPV.

Без цього сьогодні в поле вже не виїжджають.

Поряд лежать патрони.

Володимир добре знав Марка Лепеху.

— Так, знали. Дуже шкода хлопця.

Чому продовжує працювати?

— Треба. На зло їм, ворогам. До нас в бригаду прилетіли «Шахеди» — все побили… Так ми трактор і сівалку вже  відновили. Працюємо далі.

Його дім також постраждав.

До Новопавлівки він не їздить уже понад рік.

— Зараз це вже просто нереально… Там лінія фронту… Усе розбито. Усе!!!

Володимир

Механізатори – рідні брати, Сергій і Святослав.

— Небезпечно. Але працюємо.

Новину про загибель Марка вони почули майже одразу.

— Ми неподалік були. «Молнії» через нас літали.

Попереду — жнива.

— Сьогодні останнє поле досіяли. Працювати будемо далі. Що буде — побачимо. Готуємося косити, – впевнено кажуть вони.

Сергій і Святослав 

Віктор Горевий дивиться на густу пшеницю, яка хвилями колихається під гарячим степовим вітром. І ніби сам до себе:

— Тепер будемо готуватися до жнив. Комбайн треба пригнати, десь відремонтувати. Не тут.

Після паузи продовжує

— Ми ж його сіяли. Його треба зібрати. Скільки зберемо, як зберемо — життя покаже. Але готуватися треба.

Сигнал рації. Голос:

– Васильович, у нас все нормально.

– Чуєте?, – посміхається. – НОРМАЛЬНО!

«Живемо як дикарі…»

…У селі часу в нас небагато.

Біля дороги — зруйнований магазин. Десь зовсім поруч дзижчить дрон.

Мовчимо.

За кілька секунд — глухий вибух.

Інстинктивно ховаємося.

Тут на такі звуки вже майже ніхто не реагує. Кажуть, якщо вибух далеко — значить ще пощастило. Йдемо далі.

Із дворів виходять люди. Побачивши журналістів, одразу питають не про гуманітарну допомогу. Простягаємо свіжі газети.

— Дякую. Бабуся в нас буде дуже рада. Вона дуже газети любить і читає. Так дуже, — усміхається Вікторія.

— Тільки ж ніхто нам не возить. Живемо як дикарі, — додає Євген.

— Раніше виписували районку, поки працювали, — кажуть вони.

Інтернету тут давно немає.

Як і нормального зв’язку.

Новини люди дізнаються один від одного.

«Туди вже проїзду немає…»

— Новини? Ото хто хтось скаже новини. Нема взагалі тут інтернету, зв’язку, нічого. Тут он дроти поламані. Розбили трансформатор. У магазин «Шахед» влетів, розбили. Літають, гепають. Отам дах знесло вже, три хати розбили. Та кожен день літають. «Молнія» сьогодні сусіду хату розбила. Влетіло десь о пів на третю, — розповідає Євген.

Вікторія ще два місяці тому жила у Тарасівці. Тепер — тут. Бо там залишатися вже було неможливо.

— А ми переїхали сюди з Тарасівки. Там сумне… Туди взагалі вже проїзду немає. Ми тут два місяці. І курі, і качки там залишились. Тікати довелось. Корівку ми раніше продали. Там залишалося чотири чоловіка і ми не знаємо, що з ними. А в нас хату били ще у вересні, ми її відремонтували, а потім нас почали бити оце два місяці тому. Дуже-дуже вже прилітало. В нас там даху зовсім немає, вікон немає.

Євген говорить про життя села так, ніби просто перелічує звичні речі.

— Ми вже не їздимо в Шахтарське.

— А куди їздите?

— Нікуди ми не їздимо. Ото сидимо тут. І вертаються люди. Правда! Є виїжджають, є приїжджають, є такі що вертаються, бо кажуть: ну що, посиділи — роботи немає, грошей немає — і вертаються сюди…

Про евакуацію він навіть не думає.

— Ніде не поїду. Хай ото тут грохнуть мене. Я тут народився, мої батьки тут поховані, і куди я поїду? Ні. Страшно, звісно, якщо летить.

Вікторія відповідає тихо.

— Ні, поки не плануємо, а там не знаю.

«У чому ми винні?»

— Що робите, коли летить?

— Сидимо в хаті, — каже вона.

Євген додає:

— У чому ми винні? Шо якась тварь полізла на нашу Україну.

Попри все люди продовжують говорити про майбутнє.

— Всі ж про мир мріють. Про мир, так про мир. Все стане на своє місце, а ми поїдемо, може, до себе. Я в бібліотеці працювала. У Богданівці, — згадує Вікторія.

— Чекаємо закінчення війни. А коли воно закінчиться — хто зна, — каже Євген.

Ностальгія за селом – до війни…

По подвір’ю бігають собаки.

— Віта кормить їх. І котів, і собак…

До рідного села приїхав і Володимир.

Каже, просто не міг не побачити його ще раз.

— Приїхав подивитись, перевірить. Ностальгія. То пішов подивився… Там руїни… Там у школу ж ходили…

Оксана, теж місцева. Залюбки бере газету. Працювала у «Ниві» – різноробочою.

Жінка найбільше переживає за сина. Він воює від перших днів повномасштабної війни.

— Вже хочеться, щоб вдома був. Скучили дуже за ним. Бачимось дуже рідко. А зараз взагалі не бачимося. Ми плануємо, що скоро все закінчиться і ми, так як жили тут, будемо жити далі і працювати.

«Всі ж про мир мріють…»

Дорогою назад думалося лише про одне. Тут, на прифронтовій Межівщині, люди сьогодні чекають навіть не врожаю. Вони чекають тиші…

Такої, щоб над головою більше не дзижчали дрони, не вибухали «Шахеди» й «Молнії», щоб знову запрацював магазин, з’явився зв’язок, приїхали газети, а діти й сини повернулися додому.

І всі слова, які ми почули цього дня, зрештою зводяться до одного простого людського бажання:

«Всі ж про мир мріють…»

Євген Хрипун “Межівський меридіан”