«Ми маємо залишатися воїнами світла» (О. Арестович)

Ніколи не цитувала представників влади. Але ці слова самі «зіскочили» до заголовка зі сторінки Фейсбука. Дійсно, попри все, ми, українці, маємо залишатися на боці добра і світла. Саме тому, що ми українці. Та чи це завжди так? Чи завжди ми виносимо на світ Божий кращий бік свого людського єства?

Останні три важкі воєнні тижні змусили побачити багато чого в новому світлі, багато чого зрозуміти, переосмислити. Не буду зараз багато філософствувати. Просто подам кілька замальовок одного дня.

Епізод перший

Чекаю вранці біля двору машину, щоб їхати до Межової. Повз двір по трасі рухається велика кількість легковиків. Три автівки зупинилися метрів за двісті від мене. Люди виходили, перекладали речі, щось діставали. Думаю, вирішили перепочити від довгої дороги. Під’їхав знайомий, і ми рушили. Проїжджаємо повз ті автівки, вони теж уже ладяться рухатися. І тут звертаю увагу, скільки сміття біля останньої – встелено! Зупиняємось, іду до легковика. Молода жінка опускає скло.

– Доброго ранку. Ви зупинилися відпочити, перекусити?
– Та ні…
– Так а що ж ви оце повикидали?
– Та це не перекусити, це тут дитина…

Машина стояла посеред брудних папірців (дуже багато!) – думаю, ви зрозуміли. Нічого страшного, якби це було зібрано і спалено. Та люди вирішили, що й так пройде. На зауваження, правда, відреагували, хоча й роздратовано. На зворотному шляху побачила, що узбіччя чисте.

Епізод другий

Водій, з яким їхала, розповів про випадок, що стався зовсім недавно. Стояв він у черзі на автозаправці (це зараз не дивина). Машини рухалися дуже повільно, хоча заправляли в бак і одну-дві каністри. Начебто, це недовго. Аж коли трохи під’їхав, побачив, що там «заправляються» спритні чолов’яги, у яких було більше десятка двохсотлітрових ємностей.

Звичайно, на зауваження ніякої реакції (від оператора теж). І аж коли втрутилися посадові особи, питання майже вирішилося. Чому майже? Тому що незаповненими залишились одна-дві бочки. Та вся суть у тому, що в черзі почали «справедливо» обурюватися: це ж вони стільки набирають, потім спекулювати будуть!!! Люди, так чого ж ви мовчки за цим спостерігаєте? Ви ж на боці світла, чи не так? Чи обов’язково чекати, щоб хтось почав, а потім уже можна «підтримати»?

Епізод третій

Ні, ні, цього разу емоції були приємними. Приїхали, щоб передати продукти та інші речі землякам, які зараз на військовій службі. Поспішали, тому обійти всі магазини, щоб придбати все необхідне, було нереально. В АТБ не виявилося цигарок. Хтось у черзі до каси почув, для кого вони потрібні. Нас відразу зорієнтували, де можна купити. Побігли, купили, встигли!

Дріжджі зараз усім потрібні, але їх треба добре пошукати. Коли вже обійшли всі точки, куди встигали, нашу розмову почула випадкова перехожа: потрібні дріжджі – отам у магазинчику є. Ура, купили! Бо хліб пекти треба обов’язково.

Важливо: люди самі радять, підказують, направляють. Ще три тижні тому такого не було. А зараз усі, хто зі світлого боку, розуміють одне одного з одного натяку! Це надихає, надає сили і впевненості.

Епізоди четвертий і п’ятий

Такий насичений емоційно день добігав кінця. Якийсь психолог з екрана телевізора радив, як зберігати емоційне здоров’я у теперішній складний час. Виявляється, не варто різко ділити життя на «до війни» і «зараз». Треба по можливості перекидати місточки від воєнного часу до мирного: якась річ вас заспокоює – не відмовляйтесь від неї. Улюблена мелодія, чашка кави чи щось подібне може допомогти заспокоїтися. Слухаючи психолога, розумію, що сьогодні такий місточок у мене виник зовсім випадково. Зустріла людину, з якою асоціюється те, мирне життя – нашого тренера. Це був позитивний стрес! Адже багато хто вже й забув, чим жив буквально три тижні тому. Тож зберігаймо світло в душі.

…А потім був телефонний дзвінок і щире «дякую» за гостинці, які вже доїхали за призначенням. Та насправді дякувати повинні ми. І залишатися воїнами світла. Тільки тоді переможемо.

Антоніна ТАРАСЕНКО