«Завжди сподівалися на підтримку побратимів»: історія бійця КОРДу Петра Канівця

Межівчанин Петро Канівець з 2005 року працює у поліції. У червні 2024 року чоловік добровільно доєднався до спецпідрозділу «КОРД» (стрілецький). Виконував бойові завдання на Торецькому напрямку у Донецькій області.

На початку листопада під час ворожого обстрілу отримав тяжкі поранення. Побратими врятували його, витягнувши з-під завалів.

Попереду були місяці лікування та реабілітації. Як йому вдалося пережити цей період та що допомогло вистояти – у матеріалі.

14 червня 2024 року Петро Канівець приєднався до полку поліції особливого призначення «КОРД» (стрілецький) ГУНП в Дніпропетровській області. Вже за три дні його відправили до Житомира на тижневе навчання з вибухотехніки – спеціальність, через яку чоловік і вирішив доєднатись до лав спецпідрозділу.  Після повернення його рота ще три місяці проходила підготовку. А в жовтні Петро разом із побратимами вирушив на Донеччину – саме на Торецький напрямок, де доводилося відбивати напади армії рф, зачищати приміщення та виявляти ворога.

– Найважче –  холодні ночі, коли не можна спати, бо треба бути напоготові, – розповідає Петро. – Стоїш, ні вікон, ні дверей у будівлі, протяг, холодно, морози почались. Ні багаття, нічого не можна розпалювати. Ноги вкутували, щоб не померзнуть.

Обстріли, постійна небезпека та неможливість навіть відповісти на вогонь – такі моменти глибоко закарбувалися у пам’яті Петра Канівця.

– Найстрашніше – ворожі дрони. Вдень і вночі літали, відстежували, ускладнювали пересування. Страшно, коли оточують і стріляють, а ти не можеш навіть висунутися у відповідь, – згадує поліцейський.– Але ми завжди сподівалися на підтримку побратимів.

 

5 листопада Петро разом із побратимами тримав оборону на позиції, коли раптом усі спогади обриваються.

– Прийшов до тями – мене уже в машину переносять. Я не міг збагнути, що зі мною трапилось. Все болить. Знову втратив свідомість, отямився уже біля лікарні. Почав розпитувати, говорять, що танк вистрілив і нас привалило. У мене з-під завалів одна каска виглядала, побратими побачили і витягли. Дуже вдячний їм за це. 

Унаслідок поранення Петро отримав множинні переломи грудного відділу хребта, травму грудної клітини. Два місяці провів у лікарні, а реабілітацію завершив лише у середині лютого цього року.

– Мене підтримували дружина Вікторія і сестра Таміла, постійно приїжджали, допомагали, – каже Петро. – Перший тиждень після поранення я навіть не міг піднятися, дружина була поруч і допомагала у всьому. Навідували і колеги з побратимами.

Петро не говорив дружині, що перебуває на передовій. Не хотів, щоб вона хвилювалась 

– Вона думала, що ми на третій лінії, на блокпостах, а виявилося, що ми були на самому нулі. Коли дізналась сердилась. Й досі сердиться. Ну, а хто як не ми?

Коли отримав поранення і його перевозили з Дружківки, зміг зателефонувати дружині.

– Сказав, що зі мною все в порядку, я трьохсотий, живий, переломів немає (так спочатку сказали), везуть на Дніпро.

Після поранення чоловік деякий час не міг спати – війна снилася щоночі. 

– Прокидався щогодини – чи то від болю, чи то від кошмарів.

Петро вже завершив лікування та повернувся до служби в спецпідрозділі. Він і надалі підтримує зв’язок із побратимами та готовий виконувати службові завдання. Попереду ще проходження військово-лікарської комісії, яка остаточно визначить його подальшу долю.

– Незабаром буде перемога, – впевнено каже Петро. – Сподіваюся, що ми переможемо і нарешті буде мир.

підготувала Сніжана Салівон.