Вони закрили собою світ…

12 Грудня, 2020 Redactor

…14 грудня 1986 року на Чорнобильській АЕС було завершено спорудження захисного саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком.

За роки, що минули, ми всі пройшли складний шлях усвідомлення і переосмислення того величезного комплексу проблем, який пов’язаний із використанням високих, і, нерідко, небезпечних технологій. Незмінним залишається лише одне — найглибша повага до людей, які закрили собою світ від атомного лиха, що вирвалось зі зруйнованого четвертого блоку ЧАЕС. Їхній подвиг неможливо переоцінити — як не можна переоцінити значення того, що вони зробили…

Сьогодні ми повною мірою розуміємо, наскільки велику і масштабну справу зробили ліквідатори наслідків Чорнобильської катастрофи, що спроектували і побудували усього за сім місяців об’єкт, аналогів якому немає у світі. Згадуємо тих, хто виконував роботи з дезактивації, готував і здійснював післяаварійний пуск блоків ЧАЕС. Усі ці люди — а їх, за найскромнішими підрахунками, було не менш 90 000 чоловік — внесли свій величезний внесок у справу ліквідації наслідків тієї катастрофи.

Ось що згадують про 1986-й рік наші земляки – ліквідатори І-ї категорії Віктор Архипчук та Олександр Руфф. Їх покликала держава на боротьбу з мирним атомом одразу після вибуху. Олександр прибув до Зони відчуження 30 квітня, а Віктор – 3 травня.

Олександр Руфф

– Наша група прибула на ліквідацію з Донеччини – біля 60 чоловік. Я сам – з Красноармійська (сьогодні Покровськ), працював механіком рефрижераторної секції на залізниці. Було мені на той час лише 24 роки…

До Києва доставили літаком, а потім – Чорнобиль. Мешкали в бомбосховищі на самій ЧАЕС. Ми були звичайні цивільні люди, без спеціальних навичок. І роботу, на перший погляд, виконували нескладну, але вона коштувала багатьом з нас здоров’я і років життя.

Проводили дезактивацію приміщень і будівель, скидали сміття, що лежало на покрівлях і майданчиках вентиляційних труб станції.

Практично весь час у горлі відчувалася сухість, хотілося пити, в роті постійно був неприємний присмак. (Від іонізуючого опромінення молекули води розщеплювалися й організм зневоднювався).

Перші дні навіть не пам’ятаю, щоб визначали дози опромінення. Мені довелося жити і працювати на станції 45 днів.

Із хлопців-земляків, які були зі мною у тій – першій групі, крім мене нікого не залишилося…

Віктор Архипчук

– 30 квітня нас зібрали на мобілізаційному пункті для відправки в Чорнобильську зону, а 3 травня ми вже були на місці призначення.

Пам’ятаю, як люди йшли на першотравневу демонстрацію, а ми вантажилися на платформи разом з технікою.

Справа в тому, що я тоді працював у Вільногірську в управлінні механізації будівництва – екскаваторником, і на ліквідацію вирушили зі своїми машинами.

Нам особливо ніхто нічого не пояснював, хоча було цікаво.

Скільки ж мені було на той час? 25 років. Одружений, доньці – 3 роки.

Перші пару тижнів жили і працювали в Прип’яті – в гуртожитку. На екскаваторі – робили так звану «обваловку» (нагортали екскаваторами земляний вал) навколо ЧАЕС.

12-13 травня довелося попрацювати на дезактивації на території самої станції. Знімали верхній шар радіаційного ґрунту – 15-20 сантиметрів, і вантажили. Куди його потім вивозили – не знаю.

Радіацію очима не побачиш, але обличчя буквально горіло і сухість в роті постійно.

Кожен під час роботи мав набрати свої рентгени. Я точно знаю, що на початку – у травні 1986-го норма була 25 рентген. Після дезактивації мій прилад показав більше 30-ти. Більше до роботи не допустили…

Я добре пам’ятаю хлопців з нашого управління, які працювали там зі мною – Василь Горошко, Володимир Шемет. Їх вже немає серед нас…

Вони першими прийняли на себе удар мирного атому… Багатьох їх товаришів-ліквідаторів вже немає поруч з нами…

По-різному склалися у них долі, але назавжди об’єднав їх трагічний Чорнобиль!

Хтось працював на даху реактора, хтось скидав з вертольоту на епіцентр пожежі мішки з цементом та свинцем, хтось зрізав уражений радіацією верхній шар ґрунту, хтось за водійським кермом по кілька разів на день доставляв хлопців до станції.