Субота, 20 Липня, 2024
Редакційна пошта

Цілі лишаються мріями, якщо ви не маєте стратегії їх досягнення (Власна думка)

Сьогодні, коли світ особливо складний та неспокійний, Україна виборює історичне прагнення побудови політично-економічної демократичної незалежної держави у протистоянні кривавим потворством під назвою російська федерація.

Тривожить і турбує свідомість наступне: чому саме Україна опинилася в жахливому періоді історії на початку ХХІ століття?!
А вона, ця історія, несе у своїй душі та пам’яті безпощадну і прекрасну правду. Її годинник є символом плинності часу, віків і поколінь. Ця безпощадна і прекрасна правда нашого народу є багатою і повчальною, але, на жаль, найпечальнішою…

…5 червня 1775 року, на зелені свята, сталася остаточна загибель Запорозької Січі. Царат давно був незадоволений козацькою вольницею. Катерина ІІ наказала таємно зруйнувати Січ, а її ватажків заарештувати. Так був полонений останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський – мученик Соловків, дипломат, покровитель православної церкви. Сценарій розправ з козацькими ватажками і неймовірних знущань Катерина ІІ списала у Петра І. Вона звинувачувала запорожців за намагання створити незалежну державу, на яку не мало праве це «вредное скопище запорожских козаков».

І знову історія.

Побудова «соціалізму і світлого комуністичного майбутнього» Після жовтневого перевороту 1917-1921 років на території колишньої
російської імперії владу захопили комуністи. Українська нація була другою за чисельністю в СРСР. Вона мала величезний культурно-історичний спадок, власні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби.
Але українське селянство не сприйняло політику колективізації комуністичного режиму, який поставив завдання повного знищення українців як політичної нації, її наукової еліти і селянства через репресії і голод.
Сталін взявся до конфіскації харчів, блокади населення, занесеного до «чорних дошок», посилення терору. Кремль направляє в Україну Молотова, Кагановича і Постишева, які організовують загони із міліції, комуністів, комсомольців… для пошуку і конфіскації збіжжя, продуктів, худоби. Хроніка голодного і політичного геноциду об’єднує 1921-1923, 1932-1933, 1937-1938,
1946-1947 роки. (Використано матеріал Українського інституту національної пам’яті).
…Найважливішою задачею 50-80 років XX ст був пошук інтенсивних шляхів побудови світлого майбутнього комунізму, якого ми так і не побачили, не відчули і не збудували. Та і майбутнє його (комунізму) виявилося далеко-далеко не світлим. Набагато ефективнішими були методи його побудови. Над удаваною любов’ю і дружбою російського і українського (особливо)
народу висів дамоклів меч, який опускався на голову не лише простому смертному, а й не дуже. Не варто перераховувати проблеми заляканого, замкнутого суспільства. Убивча відсутність політично-демократичних свобод, економічна складова і багато ще чого стало однією з причин розпаду СРСР.

І знову історія. Перебудова.

На жаль, багато не скажеш…
Серйозну і вагому народну словесність замінило телебачення і вульгарна журналістика та викривлення форми справжніх демократичних реформ.
Свобода, насправді, була несвободою. Це привілеї мільйонних і мільярдних корупційних олігархів, «ворів у законі» і не тільки.
…Незалежна, демократична і вільна Україна з 1991 року і дотепер.
Про цей період говорити найлегше і найважче. Найлегше тому, що протягом 30-ти років наші реформатори об’єдналися єдиним критерієм і результатом, проте не єдиним у цьому напрямку із суспільством. Одна категорія без всяких зусиль і вагань до реформаторських проблем додавала префікс «до-»: дорозбивали, дорозтягували, дорозділяли, донищили…
Друга категорія суспільства, борсаючись і хапаючись за життя, теж вхопилася за «до-»: допивали, доїдали, доношували, доживали…
Будемо відвертими, Україну мало хто знав. Нею мало хто взагалі цікавився. Для розумного світу Україна була державою «неляканих бандитів і прокурорів» з корумповано-олігархічним розгулом злочинності і взаємних національних конфліктів. Це держава, де не працює Конституція і не виконуються закони. (Так було до 24 лютого 2022 року).
І знову історія – сьогодення. російсько-Українська війна.

Так де живе Сталін?

«Сталін не пішов із життя – він розчинився у майбутньому» Шарль де Голль. Далекоглядна прозорливість і відчуття де Голля дають відповідь на це питання не лише на фоні життя нашого суспільства, а й всього людства. Старше покоління пам’ятає, якими синонімами вінчали «вождя народів» до і після його смерті: кат, деспот, тиран, диктатор… Проте були тоді, як на жаль, і тепер палкі його прихильники. Сьогодні Сталін – не просто один із великих диктаторів. Він – символ диктатури.
Життя майже двох поколінь він настільки спотворив, що до кінця його життя ми не могли без слова великої любові до вождя народів ні заснути, ні проснутися, дякуючи за наше «щасливе життя і щасливе дитинство».
Така отруйна любов не дозволяла бачити ні злиднів, ні «обдираловку» реформ і п’ятирічок, не дозволяла відчувати ні голоду, ні холоду (план на молоко, яйця, городину і фрукти, примусовий викуп облігацій, тюрма за колоски і за обсмаленого кабанчика…).
Березень 1953 року. Збентежений директор школи з плачучими вчителями повідомив про смерть Сталіна. Відмінили навчання. Ми, учні чотирьох класів, підняли таке ревище (по-іншому не скажеш), що ця картина «трагічної закоханості і втрати» й досі переді мною в деталях.
Сьогодні досить показово небезпечна доза любові об’єднує народ росії до свого унікального, дійсно рідкісного лідера – вождя ХХІ ст. Постійне, систематичне втовкмачування у свідомість народу, що вони найбагатші і з таким лідером-вождем найсильніші у світі та могли б жити ще краще і бути ще сильнішими, але їм заважають і таких треба знищити – об’єднало і згуртувало російський народ у небаченій ненависті до вказаних і названих ворогів. Люди стали мотивовані імперською ідеологією свого
лідера-вождя.
Для виявлення ворогів повинні працювати всі і все – і телебачення, і преса, і відповідні органи…
Страх світла і розуму, гласності і демократії, постійно спонукає і вимагає російського лідера до пошуку як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів. Для втілення в життя своєї імперської ідеології, щоб народ підтримав і виправдав свого лідера у всіх його прагненнях і діях, потрібен жорсткий порядок, насамперед внутрішній.
Однаковим повинно бути все – і у всіх. Зникла потреба мислячої індивідуальності. Зникла свобода і воля вибирати, відповідати самому за себе. За них думає і вирішує одна людина.
Так росія стала монополістом на життя народів Чечні, Грузії, Молдови, України (2014 р.). Так росія стала культивувати національне приниження, рабство, навіть знищення народу. Єдиний порядок – це залізна завіса, яка відрізає шлях до цивілізованого демократичного світу.
Саме пошук ворогів став причиною російського лідера нелюдською спецоперацією посунути свою орду засівати і заливати кров’ю нашого народу землю України. Майже два роки цілодобово ненависна військова машина завалює руїнами і знищує села і міста. Під її колесами при денному світлі та нічній темряві гинуть сотні і тисячі цивільних і військових, дорослих і дітей. Гинуть у тюрмах,
полоні, катівнях і таборах… це далеко жахливіше, ніж холод, голод і довічне ув’язнення!..
Небезпечно повзучий світовий імперський монополізм окремих держав і керівної верхівки росії невеликими підступними кроками, змішуючи правду і брехню продукує війни між державами. Ось і маємо Ізраїль і ХАМАС, Венесуела, Південна і Північна Кореї, Тайвань і т.д.
Здійснюється жорстокий нелюдський ревізіонізм світового порядку… На жаль, лідери окремих країн не бажають або не можуть визнати загрозу диктатури світовому людству своєю політичною злочинністю, безумною економікою, божевільною безглуздістю з воєнної (військової) точки зору.
Якщо міжнародного розуму не вистачить на встановлення світового порядку, якщо не зробити висновків із пекла тоталітарних світових диктатур – шанси сталінізму сьогодні досить високі. Вагання і сумнівна нерішучість демократичного світу у створенні гарантій безпеки, впровадження і втілення у життя формули Миру, на яких стоїть Україна, може створити для світової
демократії власну петлю, яку сама ж демократія затягне на своїй шиї. Це трагедія, яку не можна не бачити, не зрозуміти і не відчути. Помилкою демократичного світу буде не дослухатися до доленосних застережень світових талановитих діячів (У. Черчіль, Ф. Рузвельт, Шарль де Голль, А. Лінкольн…) про новий сталінізм, про його підступний, смертельний отруйний дух диктатури для наступних століть і майбутніх поколінь людства. Це питання свободи і рабства, миру і війни, життя і смерті.

Кармічні вузли історії України.

Стоїмо на землі, тримаємося за небо – було кредом, гідністю і величчю української нації впродовж століть з прагненням мати свою державу на своїй українській землі. Проте протягом століть ні велич, ні гордість, ні прагнення до волі і свободи, до своєї державності не допомогли ні козацтву, ні гетьманству, ні десяткам талановитих організаторів національно-визвольного руху
України досягти бажаної мети.
…Нарешті початок ХХ ст. ознаменувався утворенням УНР (1917). Проте такому незалежному демократичному існуванню і розвитку завадила політично-комуністична навала сталінської росії своїм терором, голодом, холодом, знищенням української нації та організаторів і керівників національно-визвольного руху. Спостерігаючи еволюцію боротьби від далекого козацтва складається враження, ніби над українською нацією навис доленосний фатум.
Чи так це? Далеко – ні!
Талановиті державотворчі особистості, організатори національно-визвольних рухів, фахові військові… часто гинули не від ворогів, а від зради своїх співвітчизників (переважно українців). Зраджували, користуючись своєю цинічністю, боягузтвом, пристосуванством…
Ну не Сталін же, Постишев чи Каганович їздили по селах і ходили по хатах, виколупуючи всі вузлики і виливаючи водичку з горщиків, в яких щось плавало для їди. Це робили українці. Сусід доносив на сусіда. Брат здавав брата, діти – батька…
Режиму знову вдалвалося знищити елітну, талановиту, наукову інтелігенцію. Знову був розшарований, роз’єднаний, упокорений український народ в усіх сферах політично-економічного і культурного життя.
Грудень, 1991 рік. Україна стала соборною незалежною демократичною, але з тавром як внутрішнім, так і зовнішнім: в українців відсутня національна свідомість. Українська нація – не солідарна нація. Вона ніколи не зможе піднятися єдино, об’єднано, щоб захистити одночасно незалежність, свободу, культуру, науку, духовність… (не пам’ятаю, кому належать ці слова, але вони
були колючими і болючими до 24 лютого 2022 року).
Апатія, пасивність, зневіра стали основою загального розпаду демократичного світогляду суспільства. Байдужість нас, українців, явилася підставою, яка позбавила наше суспільство і в потребі свободи як такої: « а по-нашому не буде,.. що схочуть – те й зроблять…».
Отож з нашого дозволу рідний президент Л.М. Кравчук (царство йому небесне) мав право нам сказати: «Ми не будемо рахувати у кого скільки грошей. У нас будуть і бідні, і багаті…»?!
Застереження Ф. Рузвельта (США) не взяли до уваги через свою байдужість: «Бідність і свобода – несумісні. Злидні – це підґрунтя тоталітарних режимів».
Так простий люд ставав усе біднішим, а чиновники – багатшими. Поступово розорялися і зникали з географії землі України тисячі сіл. Залишені потопами і потопають у заростах бур’янів і джунглях дерев та кущів.
Будувати таке життя дозволили ми – українці. Ми з вами кожен по своєму обирали і президентів, і депутатів, і… А в оцінці
результатів їх діяльності об’єднувалися в одному: звинувачували всіх, не втомлюючись повторювати:
Міняються гаранти і прем’єри,
Міняються «народні» і чужі.
А суть все та ж: при владі ненажери
З діагнозом «корупція душі».
Очевидно, президентам, депутатам, чиновникам різного рангу, яких ми обирали, бракувало досвіду або всім бажання по-державницькому створювати так звані мозкові центри інтелектуалів, якими так багатий український народ із часів козацтва.
….24 лютого 2022 року у центрі Європи здійснюється похід кощунської російської орди нелюдів, заздрісної, зазомбованої путінською пропагандою з небаченими донині нецивілізованими методами і способами звірства з поруч існуючими потужними світовими інституціями (НАТО, ЄС, Радбез ООН…).
Цивілізований світ ніяк не може до кінця справедливо, виважено збагнути загрозливу для нього дикість цієї орди з метою повного геноциду українського народу як нації і держави – Україна! Та цей самий світ був не менше вражений, як український народ зупинив «вторую армию мира», навчивя воювати, наступати, захищати і перемагати. А «переможний» марафон цих нелюдів закінчено було за 2-3 дні переляком і здивуванням, що не квітами і хлібом-сіллю по червоній доріжці їх зустрічали.
Їх зустріла зброя мотивованих, згуртованих патріотизмом українців, здатних відстояти незалежність своєї України, рухаючись до Перемоги.
Війна вже відіграла свою історичну роль в українському суспільстві. Відбулася трансформація розуму, свідомості, поглядів, переконань, совісті, світогляду, обов’язку перед собою, своєю країною і людством всього українського народу. І сьогодні майже кожна українська родина лягає і встає з Вірою, Надією і Любов’ю на Перемогу Збройних Сил, яких всебічно підтримує своєю невтомною допомогою від дітей до дорослих досить похилого віку. На жаль, треба вживати слова «майже» кожна. Бо сьогодні ми зіткнулися з героїзмом військових і цивільних з одного боку і зухвалим зрадництвом та колаборантизмом окремих з іншого, а також з новим рейдерством і корупцією страшніших за довоєнну.

То у чому наше спасіння?

Розв’язуючи історичні кармічні вузли меншовартості української нації, коли при здорових ногах ми все життя спотикалися і гнулися перед «старшим братом», у фатальній нелюдській війні скажемо і собі, і світу, що можна крокувати і на протезах, не спотикаючись, з гордо піднятою головою!
Війна показала нам дійсну Україну та її людей такими, якими досі їх не бачили. Війна дає останній шанс досягти того, чого українська нація прагнула впродовж століть від самого козацтва.
Дякувати Богу, що більшість українців – патріоти, борці, позитивні люди. Особливо діти і молодь – талановиті, всебічно розвинені, щирі і чутливі. Це світлі люди майбутніх поколінь, кредом життя яких буде професійна честь, власна совість, високий патріотизм з розумінням того, що незалежну демократичну Україну можна вибороти тільки чистими руками.
Нам, українцям, треба усвідомити одне: чому ми протягом століть воюємо з одним і тим же ворогом – росією…? Та вивчити і закарбувати у народній пам’яті, що сторінки нашої історії за існування української держави, культури, мови, незалежності – героїчні. Бо ми нація, яку неможливо знищити.
9 березня 2020 року на церемонії вручення Національної премії імені Тараса Шевченка Президент Володимир Зеленський сказав: “Шановні українці! Ми воюємо за нашу державу, за нашу культуру. Бо культура – це і є держава, це і є наш народ…».
А в культурі немає дрібниць! Вона об’єднує людей у їх прагненні до свого духовного найвищого вдосконалення. Культура – це втілення наших думок, почуттів, совісті всього суспільства, це естетичне відлуння нашої дійсності, нашого життя. Вона лікує наші душі, відкриваючи образ нашої Батьківщини.

Будьте людьми. Будьте родиною. Будьте братами й сестрами. Не забувайте, що саме зараз від кожного з нас залежить наше життя, наше майбутнє”.

Від нашої згуртованості залежить цілісність України і цілісність роду українського. Найвище благо, яке об’єднує, дає силу і перемагає – це любов» (Ніна Матвієнко, народна артистка).

«Хай живе Україна! Не можна допустити, щоби настав час, коли не буде слова українського чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського» (Сергій Параджанов, режисер).

Такими безсмертними словами зверталися до нас, українців, високоморальні, з почуттям національної гідності представники культури нашого суспільства.

«Шановні українці! З великою гідністю пам’ятаймо, що ми нація доброго серця, чарівної пісні, світлого розуму, чутливої совісті» (Володимир Біленко).

Ми нація, яка перенесла і переносить масштаби страждань, подібні океану. І хоч у кожного з нас своє мірило моральної оцінки, об’єднаймося ж єдиною національною свідомістю, що не лише від президентів, чиновників-реформаторів, яких ми обираємо, що не від росіян чи американців з європейцями залежить благоустрій нашої держави і наше життя, а від усіх нас разом і кожного зокрема.
Вірю, що кожен із вас прагне залишити про себе прекрасну пам’ять і слід на Землі.

І я серед них!

Сьогодні Україна відкрила себе як держава утверджена кров’ю, подіями, які не можливо забути.
Та не забуде Україну і путін, якому Україна застрягла у горлі великою кісткою, яку він не може ні проковтнути, ні викинути – сказав тайванський високопосадовець.
Я не експерт, не аналітик і не політик. Просто сьогоднішня безжалісна дійсність, непередбачуване життя, оця війна, яка забирає людські життя ракетними і шахедними обстрілами, оця вся жахлива наруга над Україною, народом, нашою землею – просто не витримує душа і серце, розум і прагнення хоч словом зняти душевний біль.
…Сьогодні Україну визнають, цікавляться нею і допомагають! Звичайно, по-різному як кількістю, так і якістю. Сьогодні важко назвати країну світу, яка б не знала або не чула про Україну.
Перед Президентом Володимиром Зеленським стоїть головне завдання – Не перетворити наші цілі і стратегії їх досягнення у мрії!
Об’єднаймося ж! Великої Перемоги нашому героїчному народу, нашим ЗСУ і державі Україна!

Галина Михайлівна МАКАРЕНКО – жителька с. Славне.