П’ять разів просили виїхати: як «Білі янголи» евакуюють людей із Межової

6 Жовтня, 2026 Євген Хрипун

Межова живе під звуки дронів. Тут розбиті будинки, немає звичного життя, а кожен виїзд із селища може стати останнім. Та навіть коли «Білі янголи» приїжджають евакуювати людей, не всі готові залишити дім. Хтось повертається після поранення, хтось чекає зниклого сина, а хтось просто не уявляє життя деінде.

Ми проїхали з поліцейськими на Межівський напрямок, щоб побачити один день їхньої роботи — евакуацію під дронами, зруйновану Межову і людей, які до останнього тримаються за свій дім.

Працює «Білий янгол»: один день евакуації на Межівському напрямку

Репортаж з виїзду підрозділу поліції «Білий янгол» на Межівський напрямок

Теплий вересневий ранок.

Здавалося б, звичайний… Та для «Білих янголів» ранок залежить від завдання на день…

Спецпідрозділ поліції ось уже понад рік працює на Межівському напрямку.

Всі «янголи», як на них кажуть межівчани, – з колишнього Межівського району: Межової, Новопідгороднього, Славного, Новопавлівки.

Автомобіль готовий. Перевірка зв’язку, спорядження, останні слова перед дорогою — і важке броньоване авто рушає.

Попереду — Межова.

За кермом — керівник підрозділу Євген Кирпиченко. Поруч — Юрій Мозуляка.

Роман Піхотін, Анастасія Іващенко та Ігорь Балецький сьогодні працюють на евакуації родин з дітьми в Петропавлівські громаді, Шахтарському, проводять сповіщення…

Роботи останнім часом дуже багато. Все нові й нові населені пункти сходу Дніпропетровщини поповнюють сумний список евакуацій…

Петропавлівка… Нарешті Cлов’янка… І…

…Хлопці вже майже не відривають погляду від дороги. Дивляться не тільки вперед — сканують узбіччя, небо, поля…

Дрони – тут головна загроза …

Автівка набирає швидкість. Сто, сто двадцять кілометрів на годину. Зустрічного транспорту немає… Це, так звана, червона «кіл – зона». Важка машина гойдається на поганих ділянках дороги, але …

— Але повільніше не можна… Хіба на поворотах пригальмовуємо, аби вписатись, — каже Євген.

Останні місяці «Янголи» їздять на Межову, здебільшого, не за графіком. Швидше – за терміновими заявками: хтось передумав, хтось поранений…. Помер чи… загинув…

Кожен виїзд обов’язково контактують з громадою і беруть із собою хліб, гуманітарку та питну воду для тих, хто залишився … Скільки влізе у автівку…

«Сьогодні у нас евакуація»

— Сьогодні у нас евакуація у Межовій, ще треба забрати померлого… Не загиблого, саме померлого по Слов’янській громаді, — говорить Євген.

Жінку, до якої їдуть, «янголи» вже знають. На евакуацію вона погоджувалася. Потім відмовлялася. І так — не вперше.

Коли приїжджаємо, Лідія Іларіонівна вже стоїть … з велосипедом. Але речей майже немає.

— Хоч до школи довезіть… Я вдома все наскладала.. (прим. ред: Межівського 2-го ліцею)

— На Кам’янку ж можна проскочити… Або почекайте годинки дві…

Лідія Іларіонівна

Пауза… Хлопці гірко посміхаються… Знову те саме…

— Я не знаю… Наготовила усе, а сюди приїхала ні з чим…

Вона говорить швидко. Наче хоче встигнути пояснити все одразу.

– Ви чуєте, як літає… Ми не можемо ризикувати на Кам’янку… Саме зараз. Он ще людина на евакуацію. Сідайте, з речами розберетесь потім…

— Даже документи не взяла… Позамикаю, схожу двері в хаті… Як же я залишу?

І продовжує: « Я тіки з двору, як його все позабирають, розмародьорять».

Їй пояснюють:

— Поки ми могли заїхати і все забрати – ви не хотіли…

Як підсумок… Сьогодні жінка знову не їде. Знову — відмова…

Кирпиченко каже, що в таких поїздках «Білих янголів» слово «евакуація» часто означає не один приїзд. І не одну розмову… Іноді — п’ять спроб…

Від редакції: Саме стільки знадобилося, щоб Лідія Іларіонівна зрештою погодилася залишити Межову і за тиждень її таки евакуювали.

Межова зустрічає руїнами…

Що ближче під’їжджаєш до селища, то менше воно схоже на те, яким його пам’ятають ті, хто тут жив ще рік тому…

Знак «Колосок» … Справа розбитий третій ліцей… Цими днями його просто знищили…

Перехрестя вулиці Елеваторної і на секунду видно сам елеватор.

Понівечений. Він стоїть серед цього простору як величезний уламок колишнього життя.

Елеватор

Руїн побільшало. Вони тепер практично на кожному кроці. Розбита Центральна аптека, колишня будівля Нової пошти, кафе «Варенична».

Місця, де колись забирали ліки, посилки, пили каву, зустрічалися, чекали одне на одного.

Будівля Центрально Аптеки

Будівля колишньої Межівської райдержадміністрації

Сесійна зала Межівської громади

Над центральною площею – дзижчання дронів…

Вони висять десь над засохлим бур’яном, які до невпізнання змінили улюблене для всіх межівчан місце. Звуки дронів часом наближаються, часом віддаляються…

І все… буквально все обплутано оптоволокном, яке спалахує на фоні сонця сріблястою павутиною…

І на цьому тлі — дивна, майже нереальна картина.

Вересень. Центр Межової. І цвітуть каштани. Аномалія посеред війни. Наче природа вперто робить вигляд, що нічого не сталося.

«Тут мій дім»

У Межовій зустрічаємо Володимира. Його ми вже провідували у лікарні Шахтарського після поранення дроном.

Він повернувся назад. У Межову.

— Тут мій дім. Куди я поїду?… І за шо ?..

Володимир

Показує руку. Після поранення вона працює не так, як раніше. Бере газети і з посмішкою йде..

Євген говорить, ще півроку тому ситуація була іншою.

Євген Кирпиченко

— Ми могли заїхати в Межову мало не щодня. Люди виїжджали часто. Люди похилого віку, одинокі… Ви ж розумієте, хто здебільшого залишається в Межовій.

Тепер — раз на тиждень, якщо нічого екстреного. А якщо поранення, загибель чи смерть — то просто їдемо…

За різними підрахунками, у Межовій ще можуть залишатися кількасот людей.

І майже кожен має свою причину не їхати.

«Я б іще жила… тут…»

…Іларіонівна намагається додзвонитись до онука і вперто котить велосипеда додому…

Та цього разу інша евакуація відбувається не за планом.

Людмила Павлівна — вчителька Межівської першої школи. Давно на пенсії…

Вона залишилася без документів: паспорта, пенсійного посвідчення, банківських карток, грошей.

Каже, що їхала на велосипеді, впала, втратила свідомість. А коли прийшла до тями — пакета з документами вже не було.

Її квартира — у п’ятиповерхівці в центрі Межової. Будинок розбитий.

— Не викинуть мене на вулицю?… – У цьому запитанні — весь страх людини, яка не знає, що буде завтра.

Ми питаємо, як вона описала б життя в Межовій.

Людмила Павлівна

Вона відповідає:

– Нормально… «жить можна…» Хоча дрони літають тільки так…

Пауза. І згадує знайомих, які дістали поранення б: то п’ятку відірвало, то ногу поранило.

Можна… жити…

Вона не знає, що робитиме без документів. Пенсія — чотири тисячі гривень. Цього вистачає лише на продукти.

Ще одне питання надії : «Може, воно все якось устаткується з цією війною?»

Тут мій син…

Далі — Славне. Невелике село біля Межової. Фактично — на трасі дронів.

Тут «Білі янголи» також привозять гуманітарну допомогу.

Це ще й мала батьківщина Євгена Кирпиченка.

Людей залишилося зовсім мало.

Ірина колись працювала кухарем у школі та СФГ «Яна». Каже – тепер тут близько п’ятнадцяти людей. Про дрони говорить майже буденно. Ще й жартує

— Збиваємо тут дрони… Вони постійно літають… часто…

Ірина (Славне)

Світла в селі немає, інтернету теж… Продукти привозять «Білі янголи» або самі ризикують і, цитуємо «прориваються» у Петропавлівку чи Шахтарське.

А в Межову – ні…

— Та й ні за чим…

Велосипедом під’їжджає статна жіночка – Стефанія.

Одразу каже, що їй 79 років, а її син Ігор зник безвісти шість місяців тому. І вона нікуди не поїде. Не може. Не хоче. Поки не знайде його.

— Я не поїду, доки не знайду сина.

У неї п’ятеро дітей. Двадцять одна онука. Її хата побита. Каже — більше двадцяти атак дронами.

Питаємо, як вона тут… Взагалі…

Стефанія

— Гірше не буває… Просто, не може бути… Виють і виють день і ніч над моєю хатою. Хата – місця живого немає… Живу в конурці — літня кухня. І туди вже кинули дрон…

Розповідає про чоловіка. 24 січня минув рік, як вона його поховала.

І показує своє господарство: корову, свиней – малих і дорослих, навіть свиноматка…

Вона залишилася сама — і тепер господарює, як може

— Корова Зірка, Зірочка. Я її тут держу.

Стефанія із своєю Зіркою

Днями у неї загинуло теля. Від дрона.

— Паслося отут на вулиці — убили його.

А молоко вона роздає людям.

— Моя молошниця. Бо в людей немає ні в кого. Одні ми тут.

Стефанія говорить про сина, як останню нитку, яка тримає її тут.

— Пече оця біль в грудях…

Але вона все одно залишається.

У дзеркалі — дрон…

На зворотному шляху за кермом Юрій Мозуляка. Питаємо: яка головна якість водія «Білих янголів»?

Він усміхається:

— Гарна дорога.

А потім уже серйозно:

— Увага. Просто увага. Бачити треба все, ні на що не наїхати — це головне.

Юрій Мозуляка

У їхній роботі дорога — це не просто асфальт. Це маршрут, на якому кожна секунда може стати вирішальною.

Автівка янголів неодноразово атакована – навіть РЕБ не допомагав… Команда відстрілювала «ждунів» обабіч дороги, вискакували, рятувались… Всього було…

— Буває, навіть бачиш дрон у дзеркало… І він вибухає просто за нами, — згадує Юрій.

…Детектор майже не замовкає.

— Немає жодного дня, щоб наша група не чула або не бачила російську «молнію» чи FPV-шку , – каже Кирпиченко.

Найважче — переконати

За час роботи підрозділ евакуював із цього напрямку 3160 людей.

Серед них — 944 дитини.

Вивезли близько сотні тіл загиблих і померлих.

Надавали медичну допомогу. Привозили гуманітарну допомогу.

Але Євген каже: найважче в цій роботі — не їхати під дронами. Найважче — переконати людину виїхати.

— Коли бачиш людей під серйозними обстрілами, в такому місці, де давно треба було виїхати, і доводиться тепер з двома торбинками, оперативно… Відповідають різне. Хтось не хоче покидати рідний дім до останнього. Хтось надіявся…

ІСТОРІЯ ЛЮДМИЛИ ПАВЛІВНИ…

Евакуація для Людмили Павлівни не закінчилася того дня, коли «Білі янголи» вивезли її з Межової.

Жінку, яка втратила паспорт, пенсійне посвідчення, банківські картки та гроші, поліцейські передали гуманітарній місії «Проліска».

Спочатку — до шелтера у Павлограді. А звідти — до Дніпра.

За тиждень ми зустрічаємося з нею вже тут — у транзитному центрі «Плурітон». Це місце тимчасового перебування для людей, які були змушені залишити свої домівки.

Центр працює з кінця 2024 року у приміщенні колишніх кас попереднього продажу залізничних квитків у Дніпрі.

Для Людмили Павлівни тепер це — тимчасовий дім. Тут є ліжко, їжа, душ. Є люди, які допомагають розібратися з документами, пенсією, житлом.

А головне — тут її не залишили саму після евакуації. Керує центром Катерина Арісой. Вона сама родом із Бахмута. Тому говорить про переселенців не як сторонній спостерігач — цей досвід вона пережила особисто.
– Ми тут практично всі переселенці… Для людей, які приїжджають сюди після евакуації, – каже Катерина, – Перші дні — це фактично обнулення. Людина залишає дім, втрачає звичний соціальний статус, документи, речі, іноді — роботу, гроші, зв’язки.

Тому ми намагаємося дати не просто дах над головою. Є дворазове харчування, гуманітарна допомога, психологічна, соціальна та юридична підтримка. Допомагаємо шукати житло — по всій Україні. Працюють фасилітатори та психологи.

Катерина Арісой

Для Людмили Павлівни зараз найважливіше — документи. Заяву на їх відновлення вже подали. Втрачено все, що підтверджувало її особу і давало доступ до звичних послуг. З картками теж допомогли, їй уже вдалося отримати пенсію.

А тим часом у центрі поступово з’являються речі, яких у неї майже не залишилося. Бо з Межової її вивезли фактично в тому, у чому вона була.

Допомогла землячка — Вікторія Матюхіна з Межової. Вона разом із донькою привезла Людмилі Павлівні одяг, взуття і все необхідне.

А Людмила Павлівна вперше за довгий час може просто видихнути.

– Є місце де поспати, поїсти… Я дуже задоволена… Я дуже вдячна… Годують. Тихо, є душ.

Сусідка ось, шкода вже поїхала. Гарна жіночка така.

Віті Матюхіній дякую, все привезла, що треба. Я не знаю куди далі, бо близьких родичів немає… Але сподіваюсь якийсь гуртожиток для переселенців все ж придумаєцця…