24 лютого виповнюється рік з початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Звісно, військова агресія з боку сусідньої держави розпочалася значно раніше, ще у 2014 році. Однак дата 24 лютого 2022 року назавжди змінила життя кожного українця на «до» та «після».

Рік тому ми мали інші очікування…

Хтось увечері 23 лютого займався буденними справами: вигулював собаку чи пив чай, влаштувавшись на канапі перед телевізором. Хтось проводив час із дітьми. Хтось мав перше побачення.

Війна змінила наші плани, нас самих. Можливо, що за цей рік ми забули, про що мріяли. Можливо, ми вже ніколи не станемо такими, якими ми були до війни. Але ми разом. Нас чує увесь світ. Про Україну говорять. Нам допомагають. Ми рухаємося вперед. Змінюємо історію!

Українці, перемога обов’язково за нами!

Ми разом – і це головне!

Що згадують про 24 лютого 2022-го та увесь лютий рік жителі та гості Межівської громади?

 

Володимир Зражевський, Межівський селищний голова.

– 24 лютого? Я добре пам’ятаю цю тривожну ніч. Давайте відверто: ми усвідомлювали, що все може трапитись. Тому- не спав і коли все почалося, одразу зрозумів, що це активна фаза тієї війни, яка тривала з 2014 року.

Страху не було. Зібрався,  налаштував себе, що   від того: як буду триматись залежить не тільки  моя родина (за яку я, звичайно, хвилююсь), а і ситуація в громаді.

 Як говорять у військах ,поставив собі завдання, що треба тримати стрій. Це дуже  важливо було перші дні, місяці, тижні.

Безумовно, була невизначеність – за великим рахунком ми всі не знали: як розгортатимуться події. Але все ж вірили у наші Збройні сили..

У громаді думали як оперативно перебудувати свою роботу, своє життя, адаптуватися до  тих викликів, які нахлинули на нас, немов снігова лавина.

Те що зміцніло за цей час, так це моя любов до України, її людей. Нехай це звучить пафосно – я цього не боюся.  Думаю, ми всі відчули відчуття єдності, любові до рідної країни.

Так, сьогодні  всі втомилися. Хтось впадає в депресію, а хтось шукає нові ресурси. Особисто я накопичую сили в роботі.

А головне –  всі українці відкрили в собі невичерпний ресурс. Ми відкрили себе.  Насамперед, наші захисники – вони неймовірні, волонтери, всі, хто тримає фронт – на своєму місці.

2023 – рік перемоги! Однозначно – наша державність тільки  зміцніла, а ворог вже програв…

Антон, Олена і Єлизавета  (1,2 роки)

Олена:

– 24 лютого ми почули війну у Дніпрі . Я  не спала, саме готувала бухгалтерський звіт, коли місто здригнулось від ракетних ударів. А потім  подзвонила мама –  з Херсонської області і почала плакати, що у них також вибухи і почалась війна.

Я працюю в закладі освіти, є група в телеграмі і одразу посипались повідомлення: Ви чули? Ви чули?

Лізі було лише 2 місяці, якщо чесно, перші тижні я думала, що з розуму зійду – такі переживання були…

Ми віримо, що буде все добре. Звикнути до війни дуже важко. Ніби й нічого, до якогось часу, поки ти не чуєш оцього «БАХ»! Тоді знову накочує…

 Антон:

– Але заспокоїлись , поступово взяли себе в рук , як і всі і почали жити далі, працювати, ростити доньку.  Хоча, за рік було всього – прильоти у нашому районі в Дніпрі, де загинула ціла родина (показує знімки на телефоні). Сьогодні приїхали в гості до бабусі з донькою, вийшли  в парк подихати свіжим повітрям.

Сергій – військовий (прохає максимально заретушувати фото)

– Початок війни зустрів у Одесі.

У цивільному житті я охоронець. 22-го приїхав з вахти з роботи, а 24 вранці розбудили  вибухи, здається,  в районі порту.

Перші відчуття – невизначеність і бажання зробити все, щоб родина була в безпеці.

А потім думаю, піду ж на війну (посміхається). Син Дмитро учасник АТО –військовий за контрактом, тож як я міг залишитись вдома?

Діма сьогодні – у  полоні…, – (додає Сергій і йому важко говорити). – Але все буде добре!  

У військкомат пішов 6 березня і ось уже скоро рік , як воюю.

Ми всі змінились з того часу. Стали сильнішими, я впевнений: нас тепер – не зламати.

Якщо чесно, дуже хочеться додому. Але спочатку треба вигнати окупантів з території України.

А взагалі цей рік навчив мене любити. Дуже любити. Все, що навколо. Людей. Любити те, що маєш і цінувати це…

Валентина Федорівна, межівчанка.

– Я пам’ятаю ще 23 лютого і «хлопчика» (від ред: військового років 25) , який приїхав розписатись до нашого РАЦсу і він говорив, що їх терміново викликають у частину. Це врізалось у пам’ять.  24-го я чомусь згадала цього хлопця, що він зараз тримає зброю в руках.

Як такої паніки я не пам’ятаю, але страх був у всіх. Він нас постійно тримає .  

За цей рік ми всі  втратили багато здоров’я. Стало складно прокидатися, пам’ятати …  Всі кажуть зіпсувалася нервова система, і навіть всі ці повідомлення, що ось-ось буде обстріл – вже впливають погано.

Як ми змінились? Навпаки зціпили зуби і почали наближати перемогу.

Спочатку хотілось допомогти, хоч  чим не будь нашим хлопцям, постійно привозила продукти військовим.

Сьогодні продовжуємо наближати перемогу, хто як може. Дуже мріємо про неї…

Від ред: Валентину Федорівну ми майже кожного дня бачимо за в’язанням теплих шкарпеток нашим Захисникам. Але про це окремий сюжет від «Межівського меридіана»

Сергій Лисенко, начальник ДПРЧ  – 59.

– 24 лютого рано-вранці набрав диспетчер по тривозі і я негайно прибув у розташування частини. Як зараз пам’ятаю перший сигнал повітряної тривоги – оперативно намагалися зреагувати: як його відпрацьовувати.

Перелічити, що змінилося у роботі ДСНС дуже складно. Багато всього…

Можна сказати, весь  рік працюємо в посиленому графіку чергування.

 Ми ліквідовували наслідки ракетних, артилерійських ударів, в тому числі , касетними боєприпасами, разом із селищної радою відкрили та забезпечуємо цілодобове функціонування Пункту Незламності. За цей період наш колектив поповнився бійцями-рятувальниками, які евакуювалися з районів, де ведуться активні бойові дії. Ми тепло прийняли їх у нашу родину.

Одним словом – рятувальники Межівщини працюють тільки на Перемогу!  

Ігор та Наталя – з Авдіївки. 

Ігор та Наталя говорять що, вже не вперше тікають від війни. Так би мовити, досвідчені переселенці (обоє гірко посміхаються)».

… І це щира правда. Для родини Кметь війна почалося ще 2014-го року. Їхня домівка – село Дослідне, що біля Донецького аеропорту,  за сумнозвісним районом Спартак. Тут проживала вся їх багатодітна родина –  4 дітей і вже онуки…

Потім вони мешкали в Авдіївці, а потім … Потім було 24 лютого…

«Вранці подзвонив син Олександр, який вчився у Харкові: «Тату, мамо, нас обстрілюють, ракети …» Вони включили телевізор і не повірили своїм очам. Ігор згадує: «Не міг повірити: невже це відбувається?!  Це ж Гітлер… Справжній Гітлер».

Ситуація у Авдіївці почала погіршуватись кожного дня. А 8 березня прилетіло у їх будинок. Гради…

Вікна, буквально, вибухнули склом… І вони зрозуміли, що треба приймати рішення.

На Межівщині –  а точніше у с. Зоряному їм дав прихисток  одногрупник Ігоря – Генадій Максимов.

Сьогодні вони вже, так би мовити, обжилися у Межовій.

Приватні підприємці працюють на місцевому ринку, реалізують товари для саду-городу.

Мріють повернутись на рідну Донеччину.

 

Спілкувався Євген Травневий.