Коли український поет і доцент Донецького політехнічного університету Віталій Павловський (1938 – 2025) наприкінці минулого віку написав вірша «Станція Межова», присвяченого пам’яті свого земляка, репресованого радянським режимом письменника Сави Божка (1901 – 1947), він не думав і гадав, що війна зі Сходу в 2014р. вижене його з донецької квартири, а в 2025р. перетворить селище його дитинства і юності Межову в руїни.

Між тим, як на мій погляд, у цій поезії автору вдалося передати як стриману любов до рідного степового краю, так і велику пророчу тривогу за нашу українську долю, що завжди

була під загрозою володарів «Гулагських раїв».

Ось повний текст вірша:

Видно крізь тополі крутобокі

Скирти золотаві. Чорний степ…

Тихо. Чую тільки кроки,

І душа тривогою росте.

***

Розгулялась осінь при дорозі,

Вітер поганяє кураї.

А мені здається: там на розі

Молодість моя сумна стоїть.

***

Все мене гукає з виднокраю,

З лісосмуги тої, де Божко,

Звідавши сніги, «Гулагські раї»,

Все ж до Крутоярівки прийшов…

***

Поспішаю, бачу, не встигаю –

Кинути б тягар, що стільки ніс!

Ох, неначе ящірка зникає

За туманом електрички хвіст!

***

Я один серед степів лишився.

На пероні долі я стою.

Може, чимсь у Бога провинився,

Молодість проґавивши свою?

***

Де й коли тепер її спіймаю,

Як оті загублені слова?

Знову Межова мене вітає,

Станція надії-Межова.

Віталій Павловський був, звісно, не першим, хто звертався в своїй творчості саме до цього колись райцентру, залізничної станції, що немов би поєднувала дві самобутні області – Дніпропетровську і Донецьку, або, як казали жителі селища-від них починалася дорога на Донбас. А відтак чимало людських доль переплелося на цій межі-народився на Межівщині – згодився на Донеччині.

Так, наприклад, стало не тільки з Віталієм Павловським, а й з письменником Іваном Костирею (1932 – 2003): народився в хуторі Федорівка неподалік Межової, а відомим став у Донецьку. Написав проте не тільки «Думи про Донбас», цілу сагу про рідних степовиків – «Ненька», «Хата» і «Доля», а й «Межівську сторону» – про письменників і поетів, які вийшли з цього куточка одвічної української території. «Земляцькі обрії Івана Костирі широкі: він так ужився в Донеччину, що всю її «оземлячив», – зауважив у передмові до цієї книги Іван Дзюба. Це справді так, але легендарний літературознавець побачив головне в книжці Костирі – його прагнення пошанувати майстрів слова, які виросли в Межівській стороні. І він повертається до своїх витоків, до своєї Іванівки й інших сіл, де росли і мужніли літератори різних поколінь, які залишили після себе неоднакової ваги творчий спадок. Але зараз по десятиліттях після виходу цієї, за висловом Дзюби «хрестоматії» літературної Межівщини, під час російсько – української війни мені видається важливим бодай коротко згадати митців краю, які яскраво писали про свою малу батьківщину.

Розпочавши з Віталія Павловського, віддамо належне Іванові Костирі, який свою останню книгу починає розділом «Межівська моя сторона», що склався з коротких новел, які письменник називав мізинками. Це «Поріг батьківської хати», до якого він приходить через десятиліття  і схвильований зустріччю пише: «Молю, щоб і нащадкам моїм воно передалось, оте щемне відчуття родинної домівки. Вічним нехай буде!». Це і «Дідова криниця», яку автор ще підлітком знайшов в Іванівському степу і разом зі своїм дідом влаштував у Крутій балці, а через піввіку знайшов і відновив; це і «Бабусина могила» в хуторі Федорівка, в якій за словами Івана Сергійовича, «давним – давно нікого з наших родичів, навіть далеких, не зосталося. Одна лише бабусина могила.» Так само хвилює до щему і мізинка «Материнська мова» в якій автор зізнається:

«Ніжна, лагідна, ласкава українська мова, вона змалечку була для мене колисанкою! Але й у чужих далеких світах, вже дорослим, в години невизначеності, несамовитого душевного розбрату й відчаю, в найскрутніші часи свої, опиняючись під бідою і майже втрачаючи останню надію, я в думках тільки на ній і звертався до тебе, мамо. Очевидно, через неї була найкоротша, найближча між нашими серцями дорога… Ні, мамо, я не зраджував твоєї мови навіть тоді, коли говорив і писав іншою. Я, мамо, думав нею. Про сокровенне. І так, щоб ні дітям, ні онукам не було соромно за мене».

Земляки Івана  Костирі пошанували його званням «Почесного громадянина Межової» ще за життя письменника, а в 2014р. з ініціативи та підтримки хлібороба і поета Віктора Харламова відкрили пам’ятну дошку на Будинку культури в райцентрі. Шкода, що в самій Іванівці не спромоглися назвати іменем Костирі вулицю – було б справедливо. Але найбільший біль – гірка доля жителів цього старовинного села, які змушені були залишити його через руйнівні обстріли рашистів. Ще навесні 2025- го ворог зруйнував приміщення місцевої книгозбірні і, за словами бібліотекарки, згоріли книги, зокрема й Костирі і моя «Донбасія» (2021), де є нарис про Івана Сергійовича і його нерозривний зв’язок з рідним краєм.

Один з літераторів, про якого написав Іван Костиря, уродженець села Слов’янка на Межівщині і мій батько – Олексій (Олесь) Зоц (1919 – 2004). Значний період свого життя він учителював у навчальних закладах району, деякий час працював директором Іванівської середньої школи, а про рідні місця написав ще студентом Запорізького педінституту в 1940 році. Ось один з віршів зі збірки «Я гордий предками своїми» (1998):

* * *

Вересень. А вже похолодало.

Пада листя з клена у траву…

В сім годин з Південного вокзалу

Поїзди ідуть на Межову.

Я зійду на нашій милій станції,

Може, й ти в цей час не спиш,

І тобі вчуваються акації,

Їхній дух холодний і терпкий.

Зійде сонце, прогуркоче поїзд,

Спить дочка (не розбуди її),

Встану з поїзда, біля дзвінка постою,

І ворота промину твої.

І не клич, не обернусь на стукіт,

Не прийду, не поцілую знов.

Не вернуся… Встануть, сльози, Любко,

Теплі сльози, як моя любов.

1940р.

 

Є в книзі Івана Костирі згадка про те, що Олесь Зоц та письменник і поет Володимир Волчков (1921-1981), відомий під псевдонімом Вільний вчилися в одному з старших класів Межівської середньої школи, ходили в один літературний гурток, їхню творчість помітили і підтримали публікаціями в Дніпропетровську. Далі дороги однокласників розійшлися- інститут, а потім Друга Світова війна, яку пройшли достойно й дивом вижили. Але, якщо по війні Олесь Зоц до поетичного захоплення більше не повертався-Володимир Вільний став професійним письменником, видав понад десять збірок прози і поезій.

За спостереженнями Івана Костирі, найбільше віршів Вільний присвятив хліборобам своєї, змалечку для нього рідної сторони. Під окремими поезіями натрапляємо на адресу їх написання-то село Велика Михайлівка сусіднього з Межівським Покровського району на Січеславщині, де він народився, то Межової, де закінчував десятирічку і колись працював його батько мірошником. 1955 роком датований вірш Володимира Вільного «Поїзди ідуть», бентежні рядки з якого:

Волчков (Вільний Володимир Микитович)

Поїзди ідуть на Межову –

Станцію далеку, степову…

Думи йдуть мої на Межову,

Станцію далеку, степову.

Іван Костиря відшукав у «Літературній Україні», що цей вірш настільки запав у душу поетові Івану Гончаренку, що той відгукнувся до 60- річчя Вільного своїм вітальним поетичним словом під назвою «Межова»:

Серед степу славного, широкого

бачу і тепер, мов наяву,

юнака-Володю синьоокого –

Із села іде на Межову.

Він іде від отчого порогу

по дорогах рідної землі,

в юне серце мрію і тривогу

Із небес доносять журавлі…

Так само як і Володимир Вільний, уродженець Межівщини поет Андрій Ковтун повертається до рідного краю лише в гості, а під час війни-подумки. А раніше з ним, а також Віталієм Павловським, Михайлом Пудлою, Віктором Харламовим зустрічалися під час заходів з ушанування письменників-земляків у Межівській бібліотеці. А коли в Покровську на Донеччині започаткували літературний фестиваль – Андрій Ковтун долучився до участі і ми з ним тепло поспілкувалися. Тоді ж, за кілька років до повномасштабної війни, поет передав мені для можливого друку свій вірш «Моя Межова». «Може десь вдасться оприлюднити, бо газет зараз усе менше виходить», – сказав. І ось така нагода трапилася і ось цей вірш:

Андрій Ковтун

МОЯ МЕЖОВА

Межівська сторона,

рідний край із садами високими,

Із широким ставком

і пшеничним роздоллям без меж,

Ми-твої колоски,

Ти нас живиш глибинними соками

І у кожного з нас

Ти незмінно у серці живеш.

Я немало шляхів

подолав за ці роки напружені,

Бачив радість і горе,

падіння і злети були,

Та усі ці шляхи,

непрості, несвяткові, натружені,

Наче з вирію птаха,

мене до домівки вели.

Я вклоняюсь тобі,

межівська незабутня околице,

Тут я вперше вдихнув

життєдайне повітря твоє.

Хай лиш добрі діла

на землі моїй батьківській кояться,

Хай лиш мирна веселка

у небі твоїм виграє.

2018р.

Давно не маю вістей з селища Балабине поруч Запоріжжя, де проживає Андрій Ковтун, але можливо саме ця публікація здетонує і дізнаємося, як почувається наш небайдужий межівчанин.

А хлібороба і народного депутата України Віктора Харламова, який в 1996р. ухвалював Конституцію України, треба згадати ще й в іпостасі літературної діяльності. Це з його ініціативи і коштом на Будинку культури в Межовій в 2014 році було встановлено пам’ятну дошку письменнику Івану Костирі. Завдяки Віктору Георгійовичу в 2013 році вийшла книга «Межівщина: історія та сьогодення» про населені пункти і людей району.  Є в цій книзі і уривок з поезії Віктора Харламова, де автор, звертаючись до трударів пшеничних ланів Межівщини та їх нащадків, написав:

Віктор Харламов

Час невпинний, нема запорук,

Берегли щоб, як іконостас,

Що від Бога. І мовить онук:

«Межівщина – єдина у нас!»

Наразі Межівщина під пекельним вогнем знавіснілої орди і бракує слів, щоб  передати весь той біль, що зазнають викинуті з рідної землі люди. Людмила Яцура-одна з відомих у селищі літераторів і мати Захисника України пише:

 

Рідна моя Межова…

Біль, невимовна туга…

Сльози, а слів нема –

Така вже у всіх чорна смуга.

Вікнами плачуть всі дні,

Скошені миттю ялини,

Бо язиками вогнів,

Жалобою вкриті хвилини…

Ніхто не знає, коли закінчиться війна і що буде з нами, бо ще стільки випробувань попереду. Але шляхом до Української Перемоги легше йти, коли в пам’яті рідні місця і поетичні рядки про них. Не забуваймо про це!

Ігор ЗОЦ,

головний редактор тижневика «Слово Просвіти» – спеціально  для газети «Межівський меридіан».

м. Київ.

На фото: Віталій Павловський та Ігор Зоц, вересень 2024р.м.Київ; книга І.Костирі «Межівська сторона»(2003); рідна станція.