На їх честь будуть називати вулиці

Мабуть, мало хто з учителів, щодня заходячи в клас, задумується, скільки майбутніх героїв є серед їхніх учнів. Скільком судилося навічно увійти в історію школи, села, країни. А хто з нас, дивлячись на своїх друзів, уявляє, скільки з них можуть здійснити подвиг?

Чи час показує, що є серед них такі. Справжні Герої. Саме так, з великої літери. Мова про новопідгородян Олександра Журбенка та Павла Мельника, які поклали життя, захищаючи Україну від рашизму. Їх згадують вчителі, однокласники, друзі.

Їм уже присвячують вірші.

«Сашко нічим не відрізнявся ві д хлопців класу. Завжди привітний, постійно усміхався . Я не скажу, що він був душею колективу, але однокласники ставились до нього з повагою. Хоча він пішов навчатися після 9 класу в училище, та мав тісний звязок з однокласниками. При зустрічі завжди сміялися, згадуючи шкільні роки.

Незадовго до початку війни ми з ним зустрілися на заправці, поговорили. Саша розповів про свої справи, плани на майбутнє, як звичайно, запитав про мої справи, і ми роз’їхалися. Якби ж то знати, що так складеться його доля, що почнеться ця клята війна… Так склалися обставини, що мені не довелося провести Сашка в останню дорогу, тому в моїй пам’яті він живий і з посмішкою на обличчі. Я буду пам’ятати його вічно. Герої не вмирають». (Нестерук О.А., класний керівник про Олександра Журбенка)

***

«Павло дуже любив грати у футбол. Був трудолюбивим хлопцем, завжди серед перших під час прибирання листя на території школи, допомагав організовувати День туризму –  різні змагання, приготування похідної каші.Дуже любив вою сестричку Віку, маму. Пам’ятаю, як разом з Вікою до початку занять і на вихідних вони рвали яблука у сільському садку,щоб купити мамі подарунок. Або сам Пашка завжди міг заробити копійчину, щоб привітати Віку. Тихийй і наче спокійний хлопчик, яким здавався нам, учителям, Павло вже тоді був сравжнім «мужичком», тягнув на собі город і своїх дівчат. Ніколи не ображав малих, знаходив з ними спільну мову, і вони ходили за ним слідом, хоч самим Пашкою насправді «керувала» Віка: тягла його в навчанні, на сцену на Новий рік….Хороший був хлопчик. Мій онук Антон наскільки молодший, і то боготворив його, бо бачив у ньому друга, опору, захист». (Пліг Т.В., класний керівник про Павла Мельника)

***

«Він був завжди на позитиві.Завжди допомогав усім, підтримував у тяжку хвилину. Був працьовитий і відовідальний у своїй роботі. Завжди свої проблеми вирішував сам. Одним словом, гарна була людина». (Олександр Коханевич про друга Павла Мельника)

***

«Мій вічно молодий однокласник Павло Мельник назавжди в пам’яті і в наших серцях. У класі ми всі тебе називали Павло, такий тихий і водночас шебутний, коли був настрій. Він завжди сидів за партою на уроках тихо, сам собі на думці, але іноді (бувало, звичайно), коли ми бешкетували всім класом, то теж не відставав. На перервах завжди було його не зупинити, він бігав з хлопцями і завжди сміявся. Взагалі, він навіть коли був сумний, його обличчя посміхалося, погляд був грайливим. Щоки завжди пашіли рум’янцем, чи то зимою, чи влітку, не знаю, чому так. Він завжди ходив зі своєю сестрою, нашою однокласницею Вікою, вони так схожі були, що іноді здавалося, ніби вони двійнята. У початкових класах Віка завжди за Павла заступалась, коли хтось намагався його образити, але коли ми перейшли до старшої групи, то все стало навпаки. Вони весь час були разом –  у школу разом і додому разом! Запам’ятався момент, коли ми розповідали вірші біля дошки. Це був клас 9 і, бувало таке, що ми могли їх навіть не вивчити, або ж вчили на перерві. І коли Павло вийшов до дошки, то саме в той день він його вивчив, прямо от добре! А однокласники намагалися збити його з пантелику, у нас таке бувало. Павло образився і пішов на своє місце. Але вчителька запропонувала ще раз вийти і не звертати уваги на сміх. І він вийшов, і виразно розповів вірша. Ми були здивовані, бо він реально старався. Він міг невиразно вимовляти слова, але коли він цього разу розповідав, то все було інакше.

Павло був дуже тендітний у душі, м’який, але при цьому  такий активний, як всі підлітки. І коли був у чомусь зацікавлений, то його було не спинити. Хлопці-однокласники розповідали, що він добре стояв на воротах, коли вони грали в футбол і дуже серйозно ставився, коли пропустить м’яча! Він був добрий і щедрий, міг завжди поділитися, без питань. Ще пам’ятаю, як його було не загнати в клас на урок післядзвінка, особливо взимку, коли всі грають у сніжки. Павло без верхнього одягу, в змінному взутті, в шапці, яку навіть на вуха не натягнув, з тими сніжками, увесь червоний бігає з хлопцями в дворі. Бувало все. І таких історій досить багато, він завжди вливався в колектив, коли було весело, а також відрізнявся тим, що був індивідуальним, іноді у своїх мріях. Якою б не був у школі дитиною, а вдома він був чоловіком і помічником. Мабуть, через те, що він був таким відповідальним, пішов і в АТО. Тільки мужні чоловіки не втікають від армії і війни.

…То було дитинство і наші теплі спогади, але він для нас завжди буде невід’ємною частиною життя, і це неможливо видалити. Спочивай з миром, мій любий однокласнику Павле …Ти наш герой і захисник, перемога тільки за нами, наші збройні сили не пробачать ворогам того, що вони з тобою зробили! Допоки ми живемо, ми тебе пам’ятаємо! Ти завжди з нами поряд… Наші серця також плачуть… (Вікторія Сарана (Мина) про однокласника Павла Мельника)

***

«Сашко був для нас не тільки другом, але частинкою нашої сім’ї, він був хрещеним батьком нашого малюка. Саша був добрим,  радісним хлопцем, завжди приходив на допомогу. Як і в кожної людини, булиу ньогомрії на подальше життя. За ті роки, що ми були разом, наша дружба міцніла. Це була людина з дуже великим серцем. Але прийшло велике горе для нашої сім’ї, цей біль не можна передати словами Він завжди залишиться в наших серцях. Герої не помирають». (Юлія Клочко (Шахова) про друга та кума Олександра Журбенка)

***

«Так вийшло, що я останньою із знайомих Саші бачила його вдома. Наша остання зустріч відбулася 23.02.22 увечері. Вже не вперше я разом із Сашком їхала додому з роботи, кожен по-своєму зморений, але радий від зустрічі. Нам було про що поговорити, ми не бачились майже 10 років, і в кожного багато чого назбиралось. Ця дорога була сумніша, ніж завжди від однієї тільки новини Сашка. Сказав, що їх зібрали на військові збори, і він не знає коли повернеться. Сказав, що вирішив питання з роботою і з ліками для мами, не забув і про своїх маленьких рибок, яких він придбав незадовго. Все було готово. Мені не вірилось, тому що всі ми чули про війну, але ніхто не хотів вірити. Оскільки він «атовець», то викликали в першу чергу.

Мені хотілося знати, яким був у житті Сашка той 2014-й, але як людина, яка бачила багато жахіття, він просто мовчав. Говорив тільки, що було тяжко, але багато хлопців повернулося з того Донецького аеропорту. Він усміхався, як і завжди. Щира, відверта людина з добрим серцем і ароматом кави, яку він обожнював. Того дня я не розуміла всієї серйозності ситуації, і він мені говорив, що все добре, що, може, це на пару місяців, адже пройшли 2014-й, пройдемо й 2022-й. Його слова мене заспокоювали, і я все продовжувала відповідати на його питання про Львів іУжгород, звідки я щойно повернулась. Досі пам’ятаю, як при прощанні він узяв з мене слово берегти сина і, як завжди, усміхаючись, сказав: «Пока, Ксюшка». У його діях і словах була рішучість захищати Україну, ні кроку назад, ні думки сумніву. Інших варіантів у Сашка не було, тільки фронт. Вічна слава Героям. На їх честь ми будемо називати вулиці, щоб ще не одне покоління наших дітей згадувало їх прізвища і цікавилось, за що така честь». (Ксенія Свергун (Павленко) про однокласника Олександра Журбенка)

Записала Інна Левковець,
учителька Новопідгороднянської гімназії

Герою війни росії проти України Павлові Мельнику

Вже розцвітали у саду піони,
Дзвінок останній скоро продзвенить.
Ти обіцяв живим вернутись мамі.
Сестрі й племінницям подарувати щастя мить.
Рашист підступний в Тошківці Луганській
Тобі життя раптово вкоротив.
Ти вийшов першим на поєдинок адський
І командира у бою прикрив.
Павло, Павло, цього не мало бути,
Бо ти ще зовсім-зовсім і не жив.
В селі у нас тебе любили люди,
А ти життя й Україну любив.
Розвідник «Псих», ти був для нас Героєм!
Завжди усміхнений, завжди на позитиві.
Життя твоє було суцільним боєм,
Щоб ми усі жили й були щасливі.
Ти так хотів мать діток та родину,
Свій дім, де радість і любов живуть.
Але пішов нам визволяти Батьківщину,
До ворога несучи гнів та лють.
Із неба дивишся на нас тепер, як Янгол…
Земля від болю стогне українська.
Хай згине ворог, ірод окупантський.
І вільна знову стане Україна!!!

Інна ЛЕВКОВЕЦЬ