Пам’яті Володимира Григоровича Чопенка…
Сьогодні перестало битися серця непересічного земляка, межівчанина, члена Національної спілки журналістів України – Володимира Григоровича Чопенка.
Виконавчий комітет та депутатський корпус Межівської селищної ради, редакція газети «Межівський меридіан», ветерани журналістики Межівщини глибоко сумують з приводу смерті Володимира Григоровича та висловлюють щирі співчуття рідним та близьким…
Спасибі за науку!
Бадьорий, з пружною ходою, завжди усміхнений, із незмінною іронією у очах, яку помітно навіть через скельця його окулярів. Здавалось, що на всі випадки життя у нього знайдеться, що сказати: байка, анекдот, просто життєва мудрість.
– Ну що, вовка ноги годують ?! – завжди весело питав він при зустрічі, коли ти стрімголов летів за черговою інформацією із розряду «на вчора». І тільки колеги зрозуміють, що малось на увазі.
Із тією ж самою усмішкою, завжди не перебиваючи, вислуховував черговий занудний «плач Ярославни» про важке життя, журналістську роботу і взагалі нелегку долю.
– Ой, Григорович, аби ви тільки знали!…
– Та не бери близько до серця, минеться, – обов’язково заспокоював він. – Сам обрав шлях, то крутись – ніхто не пожаліє – ти ж журналіст! Вище голову! Головне шукай, не розпиляйся на дрібниці, або толку не буде!
Це, шановні, та «наука», яка запам’ятовується на все життя.
– Кажеш важко? Зараз я тобі розповім, що таке важко, то ти дифірамби заспіваєш своїм проблемам…
Саме так, років 20 тому, завідувач відділу внутрішньої політики райдержадміністрації В. Г. Чопенко давав перші настанови на журналістській ниві «зеленому» кореспонденту «Зірки». Просто, без пихи і зверхності, немов однолітку, пояснював:
– Ти повинен «викопувати» інформацію, як олень викопує ягель з-під снігу: ретельно, старанно, завзято, щоб тільки земля летіла. Начебто все, як завжди, а тільки ти один бачиш свій сюжет, свою тему. Не бачиш прямо – поглянь збоку, зверху, знизу, як хочеш, але знайди зернину, з якої виросте матеріал.
І це були не цитати із методичної літератури для ЗМІ, а власний багатий досвід людини, яка просто не могла не писати. І залишалось лише тихенько заздрити (по-доброму, звичайно), коли Володимир Григорович за 5-10 хвилин, немов друкованим почерком «вирощував» із своєї зернини черговий матеріал. У такі миті, як ніколи розумів, що талант дарують людині вищі сили…
Сказати, що Володимир Григорович був людиною багатогранною, означає не сказати нічого. Він дійсно був таким… і все тут. Політика, історія, географія, поезія, навіть сільське господарство – підтримати будь-яку тему для нього не проблема. Аби тільки по суті. До останніх його днів, я бачив перед собою ерудита з глибокими академічними знаннями.
Справжній інтелігент до мозку кісток, який десять разів подумає, перш ніж сказати різке, грубе слово (зараз це дуже модно – принизити з позиції сили) на адресу співрозмовника. Неозброєним оком помітно, що йому було «тісно» у метушливому і безсердечному ХХІ ст., де все людське, душевне відходить на другий план. Боляче його ліричній, тонкій душі…
Колись я пожартував, що Володимиру Григоровичу можна працювати у довідковому бюро Межівського району (на жаль, такого не має), але без довідників… Його знання історії рідного краю просто феноменальні – визначні дати, імена і долі людей, праці – варто лише спитати і отримаєш таку ґрунтовну відповідь, що хоч зразу сідай і пиши.
Його оптимізм був просто невичерпний. Він ніколи не скаржився, як би тяжко йому не було – «Воюю, хай би там що…» – і тільки махне рукою.
Хоча близькі люди знають, що Володимир Григорович був людиною дуже сентиментальною і вразливою.
А ще на нього просто не можливо було ображатись. Навіть після нищівної критики на твою адресу, наскільки все у нього виходило щиро і відверто.
– Відсутність критики – прямий шлях до самовпевненості. Їі не треба боятись – її треба враховувати – полюбляв говорити він.
