Війна змінила долі тисяч українських медиків. Учора вони працювали у лікарнях, лікували пацієнтів, робили операції, ставили діагнози, допомагали людям повернутися до повноцінного життя. Сьогодні ж вони рятують поранених просто під гуркіт артилерії, під ударами дронів і ракет, нерідко — за кілька кілометрів від лінії фронту.

Для них медицина не закінчується стінами лікарні. Там, де інші бачать війну, вони бачать людину, яку потрібно врятувати.

До Дня медичного працівника ми розповідаємо історії двох наших земляків — Романа Чопенка та Олександра Ковтуна. Обох добре знають на Межівщині. Обоє десятки років працювали у медицині. І обоє, не вагаючись, стали до лав Збройних Сил України.

Їхня зброя — не лише автомат. Насамперед — знання, досвід, холодний розум і руки, які щодня повертають людей до життя.

Олександр Ковтун: «Найважче — коли вже не встигаєш…»

На Межівщині Олександра Ковтуна знають давно.

Хтось пам’ятає його як чудового реабілітолога.

Хтось — як уважного фахівця із золотими руками.

У Покровську його також добре знали пацієнти.

Спокійний.

Виважений.

Людина, яка завжди знаходила підхід до кожного.

А ще Олександр багато років був одним із найсильніших шахістів району.

Сьогодні він лише усміхається:

— У шахи давно не грав. Уже й забув, що це таке…

Від лікарні — до передової

Олександр закінчив Павлоградське медичне училище.

Пізніше — Харківську академію фізичної культури та спорту за спеціальністю «Реабілітація».

Близько десяти років працював у Межівській центральній лікарні.

Зокрема — у хірургічному відділенні та на реабілітації.

Саме цей досвід сьогодні рятує життя військовим.

Хоча після мобілізації він пройшов ще кілька спеціалізованих інтенсивних курсів із тактичної медицини, медичної евакуації та міжнародних протоколів надання допомоги пораненим.

«Не можна було сидіти склавши руки»

Рішення піти до війська було свідомим.

Він підписав контракт.

Без вагань.

— А чого було чекати? Вони полізли все ближче й ближче до нашого дому. Хотілося щось зробити. Допомогти. Не сидіти склавши руки.

Сьогодні його друга родина — окрема медична рота 59-ї окремої штурмової бригади.

Його маршрут — туди, звідки інші намагаються виїхати

Робота бойового медика — це не кабінет і не лікарня.

Його завдання — заїхати туди, де триває бій.

Забрати поранених.

Надати допомогу.

Вивезти живими.

Покровський напрямок.

Новопавлівський.

Мирноград.

Костянтинівка.

Добропілля.

Сергіївка.

Новопідгородне.

Саме цими дорогами проходять його бойові виїзди.

І саме тут, фактично біля рідної Межівської громади, він сьогодні боронить свій дім.

Каска врятувала життя

За час служби Олександр уже двічі був поранений.

Перше поранення отримав під Мирноградом.

Артилерійський уламок влучив просто в каску.

— Набило величезну гулю. Була контузія. Коротше кажучи, каска врятувала голову і життя.

Друге поранення сталося після атаки поблизу Новопідгороднього.

На щастя, цього разу все також обійшлося.

Понад двісті врятованих

За словами Олександра, лише його екіпаж уже евакуював понад двісті поранених військових.

Кожен виїзд — боротьба за хвилини.

Особливо важко, коли поранення супроводжуються ампутаціями.

Тоді діяти потрібно миттєво.

Турнікет, якщо не наклали…

Знеболення.

Постійний контроль стану.

А ще — слова…

Каже, говорити потрібно безперервно.

Не дозволяти людині втратити свідомість.

Підтримувати.

Вселити віру.

— Кажу: усе буде добре. Розмовляю про будь-що. Головне, щоб поранений залишався зі мною. А паралельно робиш свою роботу.

Найважчий біль медика

Є речі, до яких не можна звикнути.

Навіть після сотень евакуацій.

— Найважче — коли вже забираєш “двохсотих”. Коли не встигли…

На кілька секунд Олександр замовкає.

У пам’яті назавжди залишилася молода військовослужбовиця.

З Межової.

Її екіпаж уже не зміг врятувати.

І такі моменти залишаються з медиком назавжди.

Ще болючіше усвідомлювати, що за цей час загинули й двоє його побратимів-медиків.

Вони віддали власне життя, рятуючи інших.

Роман Чопенко: «Коли дзвонять хлопці, яких ти врятував, розумієш — усе було недаремно»

Про Романа Чопенка у Межівській центральній лікарні говорять просто: людина, яка все життя працювала для людей.

Понад двадцять років він присвятив медицині.

Після закінчення Черкаського медичного коледжу повернувся у рідну Межову. Саме тут народився, тут навчався у Межівській загальноосвітній школі №1, тут зробив свої перші професійні кроки.

Спочатку працював медичним братом терапевтичного відділення Межівської лікарні, а згодом став рентгенлаборантом. Його добре знали колеги, поважали пацієнти.

Та у травні 2025 року життя різко змінилося.

Роман був мобілізований до лав Збройних Сил України.

Перший бій — ще без фронту

Він ще не встиг потрапити на передову.

Лише проходив базову загальну військову підготовку.

Та війна наздогнала вже там.

Російська балістична ракета вдарила по навчальному полігону.

Касетні боєприпаси накрили територію.

Загинули військові.

Десятки отримали важкі поранення.

Роман і сьогодні згадує той день до найменших деталей.

— Осколок влучив у деревину буквально поруч зі мною. Пощастило… Просто пощастило, — говорить він.

Саме тоді вперше знадобилися його професійні навички.

Він разом із побратимами розрізав одяг на поранених, швидко накладав турнікети, допомагав зупиняти кровотечі, готував хлопців до евакуації.

Фактично ще до прибуття на фронт медик уже рятував життя.

Полк «Айдар». Робота, де рахунок іде на хвилини

Після завершення базової військової підготовки Роман потрапив до легендарного полку «Айдар».

Сьогодні він служить у медичному пункті полку на стабілізаційному пункті.

Саме сюди доставляють поранених безпосередньо після евакуації з поля бою.

Тут усе відбувається за лічені хвилини.

Потрібно швидко оцінити стан військового.

Зупинити кровотечу.

Поставити крапельниці.

Підготувати до подальшої евакуації у шпиталь.

І саме тут особливо знадобилася його мирна професія.

На стабілізаційному пункті працює мобільний рентген.

Досвід рентгенлаборанта дозволяє Роману оперативно виконувати обстеження, знаходити уламки, допомагати лікарям швидше приймати рішення.

До п’ятнадцяти поранених за день

Майже дев’ять місяців Роман провів на Сумському напрямку.

Саме там підрозділ працював у надзвичайно складних умовах.

Бували дні, коли медики приймали до п’ятнадцяти поранених.

Кожен випадок — різний.

Комусь потрібно лише зупинити кровотечу.

Комусь — негайно забезпечити прохідність дихальних шляхів.

Комусь — буквально за хвилини стабілізувати стан перед відправкою до лікарні.

Працюють майже без перепочинку.

Графік виснажливий.

Медики заступають на сім діб поспіль.

Фактично — 24 години на добу.

Лише після цього мають можливість трохи відпочити.

Але війна не питає, чи втомився ти…

Найкраща подяка

Попри щоденну втому і постійну небезпеку, є моменти, які додають сил.

Після лікування військові нерідко телефонують.

Дякують.

Розповідають, як одужують.

Як повертаються до життя.

— Це дуже приємно. Тоді розумієш, що все було недаремно, — говорить Роман.

Каже, що сьогодні його військові медики — це вже не просто колеги.

Це справжня родина.

Люди, які щодня довіряють одне одному власне життя.

Найважче — далеко від дому

Вдома на Романа чекають дружина Зоя та двоє синів — одинадцятирічний Марк і п’ятирічний Захар.

Про Межову говорить із особливою теплотою.

Зізнається, що постійно читає новини рідного краю.

Переглядає відео з дому.

Іноді — по двадцять разів.

Каже, що Межова сниться йому майже щодня.

— Це мій край. Моя земля.

Передаючи вітання землякам, просить лише про одне:

— Бажаю всім терпіння, наснаги і віри. Віри в те, що ми обов’язково повернемося додому.

Поки вони поруч — життя перемагає

У День медичного працівника ми традиційно дякуємо людям у білих халатах.

Та сьогодні українські медики носять і бронежилети.

Працюють у бліндажах.

У броньованих евакуаційних автомобілях.

У польових стабілізаційних пунктах.

Під свист мін і гуркіт артилерії.

Роман Чопенко та Олександр Ковтун — лише двоє з багатьох медиків Межівщини, які стали на захист України. Але саме в їхніх історіях — доля цілої професії, що й під час війни залишається вірною своєму головному покликанню: рятувати життя.

Вони першими зустрічають поранених після бою. Саме від їхніх знань, досвіду, холоднокровності й витримки часто залежить, чи побачить боєць ще раз своїх рідних.

І поки на передовій є такі люди, як Роман і Олександр, у кожного пораненого є шанс. А в усієї країни — надія…

З нагоди Дня медичного працівника хочеться побажати всім військовим медикам України одного — щоб їхня майстерність дедалі частіше залишалася незатребуваною, а кожен виїзд завершувався благополучним поверненням.

Нехай Господь береже їх на кожному бойовому маршруті, а вдома завжди чекають найдорожчі люди.

Адже ті, хто щодня рятує інших, найбільше заслуговують на те, щоб самим повернутися живими…