Дві страдницькі долі – дві видатні доньки України

15 лютого 2021 р., напередодні 150-літнього ювілею Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач), в СКЗК «Межівська центральна публічна бібліотека» зібралися члени історико-літературного об’єднання “Літературне слово Межівщини”, аби ще раз доторкнутись до багатої творчої спадщини нашої незабутньої Лесі, а також іншої видатної української поетеси, вважай, нашої землячки, родом з Павлограда – Ганни Павлівни Світличної (1939-1995 рр.)

Схожість трагічних доль, боротьба з тяжкими недугами, благородне слово обох видатних поетес, багатий краєзнавчий матеріал про тісні стосунки Косачів і дмитрівських Комарових, спілкування впродовж багатьох років Дмитра Яворницького, Михайла Комарова, Олени Пчілки (матері Лесі), Ольги Кривенюк (сестри) та новопавлівчанки Тетяни Сулими, а також багато іншого перебувало в центрі уваги на засіданні літоб’єднання.

Інна Батрак продекламувала поезії Лесі Українки, а Анна Грицай, серед інших, прочитала і вірш Ганни Світличної “Лесі Українці”.

Петро Бабець у своїй доповіді зупинився на дружніх стосунках Лесі з сестрами Комаровими, що тривали на протязі всього їхнього життя. Багаті історичні та біографічні матеріали свого часу були оприлюднені академіком Ганною Швидько, яка, до речі, родом з с. Дмитрівка.

Лариса Середа коротко познайомила присутніх з ріднею Ганни Світличної, з її поетичними збірками. У бібліотеці, до речі, організовано цікаву книжкову виставку з нашої теми.

На засіданні також пролунали нові поезії, що вийшли з-під пера П. Бабця, В. Мороза, В. Пузіна, Л. Середи та ін. Бібліотекар Анна Грицай підготувала до друку дитячу поетичну збірочку “Дитячі обрії межівщини”(2021), куди увійшли вірші наших юних авторів: А. Руденко, Д. Стеценко, Я. Тимошенко, А. Канюки, Д. Куковської, Т. Задерій та ін.

На літературному святі, яке співпало з православним святом Стрітення Господнього, ми привітали наших іменинників – членів “ЛСМ”, які народились у лютому: Володимира Чорного, Людмилу Радченко, Ларису Середу. Скромні сувеніри на пам’ять зробили працівники бібліотеки та бізнесмени О. Юхименко, О. Сипченко та С. Троценко.

Несподіваний сюрприз зробила нам і Ганна Михайлівна Добжанська. Коли я завітав до неї після свята, вона прочитала напам’ять вірші Лесі Українки, які їй задавали ще в шкільні роки! А ще вона розповіла про крутоярівського поета Володимира Курінного, племінника письменника Сави Божка, про його недугу – “сухоти” (туберкульоз) і про те, що батьки, аби порятувати хлопця, переїхали на проживання до Криму. Згадали ми із Ганною Михайлівною і пісню, яку колись співала крутоярівська молодь: “Чуєш брате мій…” А на прощання вона передала усім знайомим свій теплий привіт.

Петро БАБЕЦЬ,
краєзнавець

 

 

Ганна Павлівна Світлична народилася 20 квітня 1939 року в м. Павлограді на Дніпропетровщині в сім’ї службовця. З семи років прикута до ліжка тяжкою недугою (поліомієліт), освіту здобувала самотужки. Рано почала писати – поезія була єдиною її розрадою.

У 1961 році вийшла перша ії книжка поезій «Стежки неходжені весняні», і численні рецензії та відгуки засвідчили: з’явився поет. Наступного року Ганну Світличну було прийнято до Спілки письменників України.

Книжки виходили одна за одною: «Золоте перевесло» (1963), «Сонячні причали» (1966), «Дозрівання» (1969), «Кольори» (1970), «Доброго ранку» (1972) – для дітей, «Літозбір» (1973) – вибране, «Кордони серця» (1974), «Сьогодні і завтра» (1978), «Зором серця» (1980), «Свято калини» (1988) – вибране.

За книгу «Літозбір» (1973) Ганна Світлична була вшанована республіканською літературною премією імені Миколи Островського. Пізніше цю збірку перевидали в російському перекладі.

16 книжок віршів, численні публікації у збірниках, журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», республіканських і місцевих газетах – ось творча спадщина поетеси. Її біографія – в її віршах. У них перелились думки, почуття, переживання, в них втілилась душа слабкої фізично, але сильної духом жінки.

Ганна Світлична відійшла у вічність вранці 11 листопада 1995 року, на 56-му році життя. У Павлограді в будинку, де жила поетеса, відкрито музей.


Ганна Сітлична

Лесі Українці

Боюсь  торкнутись  iменi  твойого.
Але  зоря,  ота,  що  у  вікнi,
Твоя  зоря,  задумлива  i  строга,
Зорить  подовгу  уночi  й  менi.

Молюсь  на  неї,  сповiдаюсь  їй,
Її  тремтiння  нiжно  зберiгаю.
Ciм  струн  твоїх  у  тишi  золотiй,
Ciм  вiчних  струн  в  душi  моїй  спiває.

І  вже  не  знаю,  на  якiй  iз  хвиль
Моя  piкa  в  твою  впадає  круто.
До  слова  –  слово,  як  до  болю  бiль,
До  думи  –  дума,  як  до  рути  рута.

І  вже  не  знаю,  у  чиїм  життi,
З  ким  це  було,  з  тобою  чи  зi  мною?
На  барикади  мужностi  крутi
Встає  дзвiнка  поезiя  до  бою.

А  слово  i  тремтить,  i  поспiша,
І  чути  наче  дзвонiв  десь  бринiння,
Й  сміється  Мавка  –  страчена  душа,
А  у  вікнi  зоря,  оця,  що  й  нинi.

І  небо  многомудре  та  хмiльне,
Оце,  що  й  нинi,  вечорове  небо.
І  хай  мене  хтось  тяжко  дорiкне
Нескромною  причетнicтю  до  тебе.

Нехай!  Та  я,  мов  хвиля  до  рiки,
Мов  зерня  спрагле  до  свойого  поля,
Таки  причетна  мiцно  й  навiки
До  слова,  до  надiй  твоїх  i  болю.

Причетна  вiд  найпершого  “люблю”.
Причетна  до  останнього  “кохаю”.
Мою  причетнicть,  як  судьбу  мою,
Твоя  зоря  ген-ген  благословляє.

Благословляє  й  ciє  на  уста,
На  серце  ciє  ломикамню  сiм’я,
І  ожива  те  сiм’я.  Й  пророста.
І  зацвiта  твоїм  безсмертним  iм’ям.