Дві страдницькі долі – дві видатні доньки України
15 лютого 2021 р., напередодні 150-літнього ювілею Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач), в СКЗК «Межівська центральна публічна бібліотека» зібралися члени історико-літературного об’єднання “Літературне слово Межівщини”, аби ще раз доторкнутись до багатої творчої спадщини нашої незабутньої Лесі, а також іншої видатної української поетеси, вважай, нашої землячки, родом з Павлограда – Ганни Павлівни Світличної (1939-1995 рр.)
Схожість трагічних доль, боротьба з тяжкими недугами, благородне слово обох видатних поетес, багатий краєзнавчий матеріал про тісні стосунки Косачів і дмитрівських Комарових, спілкування впродовж багатьох років Дмитра Яворницького, Михайла Комарова, Олени Пчілки (матері Лесі), Ольги Кривенюк (сестри) та новопавлівчанки Тетяни Сулими, а також багато іншого перебувало в центрі уваги на засіданні літоб’єднання.
Інна Батрак продекламувала поезії Лесі Українки, а Анна Грицай, серед інших, прочитала і вірш Ганни Світличної “Лесі Українці”.
Петро Бабець у своїй доповіді зупинився на дружніх стосунках Лесі з сестрами Комаровими, що тривали на протязі всього їхнього життя. Багаті історичні та біографічні матеріали свого часу були оприлюднені академіком Ганною Швидько, яка, до речі, родом з с. Дмитрівка.
Лариса Середа коротко познайомила присутніх з ріднею Ганни Світличної, з її поетичними збірками. У бібліотеці, до речі, організовано цікаву книжкову виставку з нашої теми.
На засіданні також пролунали нові поезії, що вийшли з-під пера П. Бабця, В. Мороза, В. Пузіна, Л. Середи та ін. Бібліотекар Анна Грицай підготувала до друку дитячу поетичну збірочку “Дитячі обрії межівщини”(2021), куди увійшли вірші наших юних авторів: А. Руденко, Д. Стеценко, Я. Тимошенко, А. Канюки, Д. Куковської, Т. Задерій та ін.
На літературному святі, яке співпало з православним святом Стрітення Господнього, ми привітали наших іменинників – членів “ЛСМ”, які народились у лютому: Володимира Чорного, Людмилу Радченко, Ларису Середу. Скромні сувеніри на пам’ять зробили працівники бібліотеки та бізнесмени О. Юхименко, О. Сипченко та С. Троценко.
Несподіваний сюрприз зробила нам і Ганна Михайлівна Добжанська. Коли я завітав до неї після свята, вона прочитала напам’ять вірші Лесі Українки, які їй задавали ще в шкільні роки! А ще вона розповіла про крутоярівського поета Володимира Курінного, племінника письменника Сави Божка, про його недугу – “сухоти” (туберкульоз) і про те, що батьки, аби порятувати хлопця, переїхали на проживання до Криму. Згадали ми із Ганною Михайлівною і пісню, яку колись співала крутоярівська молодь: “Чуєш брате мій…” А на прощання вона передала усім знайомим свій теплий привіт.
Петро БАБЕЦЬ,
краєзнавець
Ганна Павлівна Світлична народилася 20 квітня 1939 року в м. Павлограді на Дніпропетровщині в сім’ї службовця. З семи років прикута до ліжка тяжкою недугою (поліомієліт), освіту здобувала самотужки. Рано почала писати – поезія була єдиною її розрадою.
У 1961 році вийшла перша ії книжка поезій «Стежки неходжені весняні», і численні рецензії та відгуки засвідчили: з’явився поет. Наступного року Ганну Світличну було прийнято до Спілки письменників України.
Книжки виходили одна за одною: «Золоте перевесло» (1963), «Сонячні причали» (1966), «Дозрівання» (1969), «Кольори» (1970), «Доброго ранку» (1972) – для дітей, «Літозбір» (1973) – вибране, «Кордони серця» (1974), «Сьогодні і завтра» (1978), «Зором серця» (1980), «Свято калини» (1988) – вибране.
За книгу «Літозбір» (1973) Ганна Світлична була вшанована республіканською літературною премією імені Миколи Островського. Пізніше цю збірку перевидали в російському перекладі.
16 книжок віршів, численні публікації у збірниках, журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», республіканських і місцевих газетах – ось творча спадщина поетеси. Її біографія – в її віршах. У них перелились думки, почуття, переживання, в них втілилась душа слабкої фізично, але сильної духом жінки.
Ганна Світлична відійшла у вічність вранці 11 листопада 1995 року, на 56-му році життя. У Павлограді в будинку, де жила поетеса, відкрито музей.
Ганна Сітлична
Лесі Українці
Боюсь торкнутись iменi твойого.
Але зоря, ота, що у вікнi,
Твоя зоря, задумлива i строга,
Зорить подовгу уночi й менi.
Молюсь на неї, сповiдаюсь їй,
Її тремтiння нiжно зберiгаю.
Ciм струн твоїх у тишi золотiй,
Ciм вiчних струн в душi моїй спiває.
І вже не знаю, на якiй iз хвиль
Моя piкa в твою впадає круто.
До слова – слово, як до болю бiль,
До думи – дума, як до рути рута.
І вже не знаю, у чиїм життi,
З ким це було, з тобою чи зi мною?
На барикади мужностi крутi
Встає дзвiнка поезiя до бою.
А слово i тремтить, i поспiша,
І чути наче дзвонiв десь бринiння,
Й сміється Мавка – страчена душа,
А у вікнi зоря, оця, що й нинi.
І небо многомудре та хмiльне,
Оце, що й нинi, вечорове небо.
І хай мене хтось тяжко дорiкне
Нескромною причетнicтю до тебе.
Нехай! Та я, мов хвиля до рiки,
Мов зерня спрагле до свойого поля,
Таки причетна мiцно й навiки
До слова, до надiй твоїх i болю.
Причетна вiд найпершого “люблю”.
Причетна до останнього “кохаю”.
Мою причетнicть, як судьбу мою,
Твоя зоря ген-ген благословляє.
Благословляє й ciє на уста,
На серце ciє ломикамню сiм’я,
І ожива те сiм’я. Й пророста.
І зацвiта твоїм безсмертним iм’ям.