Він – степу син. Він – українець!

Це ім’я повинно вкарбуватися у серця людей назавжди. Людина непростої долі… Людина, яка бачила, відчувала і зуміла передати словами красу рідного краю, болі і печалі його жителів, яка закликала любити свій народ, свою країну. Читаючи рядки його творів, ставиш себе на місце героїв, проходиш їхній шлях, борешся і перемагаєш.

Таким був Сава Захарович Божко – борцем і переможцем.

Я ніколи не писала вірші, а тим більше посвяти. Але сьогодні мені захотілося передати почуття гордості за нашого земляка, за справжнього сина українського народу.

Посвята Саві Божку до 120-річниці з дня його народження.

В степу, на горі крутій,
Понад крутими ярами
Лежить лицар України –
Досі мало знаний.
Прожив мало,
Написав доволі
Степи, море славив
Та людськую долю.
За себе не думав,
Ніс людям правду –
Повісті, поеми писав
Про часи лихії.
«Хмельниччина», «Козаччина» –
Все це його твори.
Пережив лихоліття,
Бачив много горя.
Незламним був до кінця
Наперекір долі.
Ухтпечлаг та тортури
Не зломили волі,
І в таборі писав свої твори
Наперекір всій сваволі.
Пройшов з боями Європу,
Працював на шахті,
Обрів, нарешті, свободу
Думав ще писати…
Та недовго прожив…
Здолали хвороби.
Помер недалеко – у Слов’янці.
Тепер лежить, спочиває
На горі у Крутоярівці.
А народ не забуває.
Приїздять сини здалеку,
літературознавці,
Простий люд свою шану віддає,
Квітнуть чорнобривці.
Куди кинеш з гори оком –
Всюди бачиш степи неозорі,
Чумацький шлях кругом,
Дістаєш і до Шампані.
Розстріляне Відродження,
Поетична ніжність…
Вчитель, краєзнавець,
Він – степу син.
Він – українець!

Любов ЗАХАРІЙ