І лягав наш народ, наче скошене жито…

Голодомор – ця тема традиційно на слуху наприкінці листопада, коли українці вшановують пам’ять про жертв однієї із найбільших трагедій у своїй історії. Про ті події написано багато наукових праць, книг, статей, знято фільми.

Найбільше видання, присвячене тій жахливій трагедії – Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Її у 2008 році до 75-х роковин голоду підготував Інститут національної пам’яті. 882 510 жителів України, що померли впродовж 32-33 років, 13 тисяч постраждалих населених пунктів…

Насправді це не одна книга, а один загальнонаціональний і вісімнадцять регіональних томів. У Донецькій, Одеській, Харківській, Хмельницькій та Черкаській областях томи складаються з кількох частин. Разом їхній обсяг – 22 тисячі сторінок.

А ще кожен регіон, район, село мають свої пам’ятні книги. Це книги спогадів очевидців. Тих, хто сам пережив страшну моровицю, і тих, хто народився після Голодомору, але кому про нього розповідали рідні і близькі – свідки тих подій. Є така книжка і на Межівщині – «Свідки голодомору. Межівщина на зламі історії: 1932-1933 рр.» Ми продовжуємо знайомити читачів з уривками цього видання.

РУДЬ Олексій Іванович, 1919 р.н. (с. Веселе)

…Я був такий виснажений, що не виглядав на свій вік. Не буде правдою, якщо казати, що в 33-му був неврожай. Непогано вродило на полях, але забирали у нас все до цурки. За найменший непослух людей заарештовували, судили та висилали з села. Так, наприклад, зникли родичі Сергій та Лука Мединські. І доля їх невідома.

…Добре пам’ятаю, як мимо нашого двору селянка Єлизавета Гришко везла на візку свого мертвого чоловіка на кладовище. Там вона змогла вирити зовсім неглибоку яму, бо в неї не було сил. Отож поклала чоловіка туди і зарила.

КРУГОЛЬ Марія Мусіївна, 1919 р.н. (смт Демурине)

Жили ми тоді в селі Гаврилівка. Голод був жахливий. Пухлі люди йшли з безбарвними очима на станцію Демурине в пошуках роботи та їжі.

Пам’ятаю, як прямували ми з села Гаврилівки до села Демурине шляхом, що проходить через балку Широку. Я була зі старшою сестрою Килиною, і ми бачили мертвих людей на узбіччі, які не змогли дійти до станції та так і лежали захололі. А хто вже їх хоронив, то цього не знаю. Говорю про те, що бачила

ЛИСАК Тетяна Гаврилівна, 1917 р.н. (с. Зоряне)

В період голодомору ми жили в селі Троїцьке Петропавлівського району. Нас було 11 чоловік: семеро дітей, батько, мати, дідусь та бабуся. Батьки тримали корову, двоє коней, шестеро овець, двоє свиней та птицю. Земля (паї) в нас була своя. Пай виділявся тільки на чоловіків, жінки не мали права на частку землі.

Дорослі обробляли свою землю, працювали на ній зранку до пізнього вечора. Але згодом нас розкуркулили, а батька посадили у в’язницю за невиконання хлібоздачі в колгосп. Матері наказали відмовитися від батька, та вона не погодилась. Тому нас усіх виселили з хати. Ми довго блукали посадками, полями. Не витримали голоду бабуся, дідусь, сестра і брат…

ПАДУН Марія Іванівна (с. Іванівка)

Сільські активісти ходили по селу, геть чисто все вигрібали, будь-які харчі, які припасав господар, аби пережити зиму. У нашого батька одразу ж забрали коня. Довелося йому їхати на Донбас, де заробляв на хліб і передавав додому, щоб ми вижили. Нас у сім’ї було троє дівчат. Передасть тато хлібину, ми її країмо по рівному шматочку, відміряючи ниткою. Тамували голод розпареною кип’ятком травою.

ОЛІЙНИК Марія Андріївна, 1905 р.н. (с. Новогригорівка)

Голод у 1933 році був страшний. Урожай ми в сільгоспартілі зібрали не такий вже й малий. Але все зерно вивезли в державні засіки. Хліб, який залишився на полі, було наказано попалити. Ми збирали вцілілі колосочки, обгорілі качани кукурудзи і їли.

Коней в колгоспі постріляли, бо чомусь визнали їх сапатими. А наша сім’я притягла одного вбитого коня, здерла з нього шкуру, варила конину і їла.

…І ще одно помогло нам пережити голодовку. Жителі села Слов’янка копали землянки і закладали в них буряки. Буряк був непоганий. Ми дізналися про це і ходили з Новогригорівки до Слов’янки по ці буряки. Носили, хто скільки зміг донести. Слов’янці, дізнавшись про все те, стали охороняти буряки. Було навіть стріляли в нас. А незабаром зібрали збори і прийняли рішення, щоб ми повернули буряки. А ми ж бо їх з’їли. Декотрих новогригорівців врятувало від голодної смерті те, що в селі відкрили їдальню. Але вона була лише для тих, хто вступив до колгоспу. Одноосібники ж пухли з голоду.

ЗАПОРОЖЧЕНКО Марія Трохимівна, 1923 р.н. (с. Новопавлівка)

На той час наша родина проживала на крайній від степу вулиці. В той рік урожай зібрали не зовсім гарний, але їсти було що. Та ось неждано-негадано стали ходити по вулицях активісти від хати до хати і забирати в кожного все зерно і всі продукти. Забирали все до зернини: перекидали всі глечики, каструлі, щоб не залишалося в хаті нічого. Жалітись було нікому. Всіх, хто скаржився на активістів, кидали до в’язниці. В кожній домівці залишились зовсім порожні комори та погреби.

КОНДРАТОВЕЦЬ (Новак) Уляна Максимівна, 1927 р.н. (с. Новопідгородне)

До Новопідгородного наша сімя приїхала з села Журжевичі Олевського району Житомирської області. І голод нас застав тут, я пам’ятаю це добре. В сім’ї було шестеро дітей. Найменший Сергійко помер у 1933-му у віці півтора року. На цей час живими залишились у нашій сім’ї тільки двоє дітей.

…Колоски й горох збирати ходила дітвора. Та об’їждчик ловив і забирав торбинки. А з мене й хустку забрав, щоб не було в що збирати. У двоюрідного брата, який працював у колгоспі на конях, знайшли у кишені жменю жита, то за це дали два роки.

ЖУК Євдокія Григорівна, 1925 р.н. (с. Райполе)

Мені було сім років, як почався голод… Зібрали урожай і почали готуватися до зими. Але тут в селі почали з’являтися активісти. Від них нічого не можна було сховати. Забрали не тільки все зерно, вигребли все до останнього корінця з льоху, навіть останній вузлик квасолі кинули на віз.

Що було потім у наших сім’ях, згадувати страшно. Нас у батька з матір’ю було троє: брат Василь 1919 року, сестра Ніна 1922 року і я. Мама померла від гангрени, коли мені було півтора року. Батько женився на другій жінці, котра народила ще трьох дітей: Олексія, Івана та Олександру. Шестеро дітей, а їсти нічого не було. Іван та Олександра захворіли на кір. Топити нічим було. В хаті холодно. Вони обоє померли від хвороби і голоду.

… У великому селі до весни наступного року залишилось не більше половини його мешканців. Багато-багато померло людей того року. А ховали – просто в ряднину якусь замотали, кинули в яму, загорнули. І все. Цілими сім’ями мерли тоді люди. Як вижили? Сам Господь Бог знає.

ПЕРЕБОРА Марія Степанівна, 1938 р.н. (с. Слов’янка)

Розповідь зі слів матері та старших людей

…У кого залишились корови, ті вижили. Корів теж нічим було годувати, коли навесні скінчались корми, розкривали на хатах очерет, щоб якось дотягти до весни, до зеленої трави. Хліба не наїдались. Взимку ходили до скирт, просівали, підтрушували солому, щоб насіяти яку-небудь зернину та спекти маторженик. На трудодні одержували 8-10 кг пшениці.

Сусідка наша, 84-річна вдова Довженко Тетяна Олексіївна розповідала, що у її батька був і магазин, і земля була. Сіяли, обробляли, жили добре. Але згодом батька розкуркулили, забрали все. Після смерті батька не було труни, щоб його похоронити. У баби була заготовлена труна, то батька й похоронили. Але з голоду помирає й мати, знову ні в чому хоронить. Так поховали її дома в буряковій ямці. «До цих пір лежать кісточки на подвір’ї, якби пере захоронити в мою яму, як я помру».