Україні я поклонюся… Пам’яті Валентина Івановича ПУЗІНА

Валентин Іванович ПУЗІН народився 10 січня 1943 року в селі Григорівка Широківського району Дніпропетровської області в селянській сім’ї.

Його життя це історія життя дітей війни – босоноге, напівголодне сільське дитинство. Закінчивши школу, служив у лавах радянської армії. Юність, увінчана великою жагою до знань, проходить під час навчання в Дніпропетровському сільськогосподарському інституті (інженерний факультет).

З 1969 р., після закінчення інституту, працював інженером-технологом “Райсільгосптехніки” Широківського району.

У 1970 р. обраний секретарем Широківського райкому комсомолу, а з 1972-го – І-й секретар Межівського РК ЛКСМ України.

Працював секретарем парткому колгоспу “Калініна”, завідувачем відділу сільського господарства Межівського району, головою колгоспу “Фрунзе”.

На Межівщині, працюючи на керівних посадах, найповніше розкрились його організаторські здібності на політичній, господарській, громадській та адміністративній діяльності. Удостоєний державних нагород, ветеран праці.

З 2003 року перебував на пенсії, але за покликом серця, вірний своїй вдачі, продовжував ветеранську працю в районі.

З 2003 року по 2007 рік був обраний головою районної ради ветеранів у Межівському районі і до останнього часу був членом президії ради ветеранів.

Захоплений літературою, писав тонку лірику, патріотичну поезію, був членом літературного об’єднання «Літературне слово Межівщини». Видав кілька поетичних збірок.

Немає друга! Що поробиш!
Лиш провести в останню путь,
Згадати зустрічі минулі
І поступово все збагнуть!

Далеку юність пригадати,
На фото, що свята зорить!
Як світлі мрії ми чекали,
Бо лишень починали жить!

В розмовах згадували часто
І про навчання і любов,
Чогось в минулім тепер шкода,
Туди вертаєм знов і знов!

І інститут, райком, робота…
Скільки хороших було справ!
У цю прощальну мить скорботну
Щось кожен з того пригадав!

Був добрий голова колгоспний
І ветеранів керівник,
І на вечірках поетичних
Декламувати вірші звик!

Часи мінялись, ми старіли,
З своїми болями жили,
Та зустрічались на парадах
І хрест свій по життю несли!

Потроху друзів проводжали:
Чи Острянин, чи Білобров,
Сьогодні знову нам згадались,
На добру пам’ять нам прийшло!

Що ж, головне – не позабути,
Як ми життя своє пройшли,
Звичайні, грішні, прості люди
Радянської тії доби!

Петро БАБЕЦЬ
19.11. 2021 р.

Валентин ПУЗІН:

Україні я поклонюся

Я нічого не прошу у Бога,
Я вдячний йому за низку прожитих літ,
А Україні поклонюся низенько,
За калину й черешню, що мене зустрічають,
Біля батьківських старих воріт.

Україно – наша гордість й надія,
Наша сила, любов і жура,
Ти приваблива, багата, чарівна,
Найкраща в світі країна,
В цьому щастя твоє, і твоя біда.

З давніх – давен зазіхають на тебе,
різні чужинці, твої вороги,
Вони і тепер твою землю терзають,
Та на захист тебе, Нене рідна,
Стали мужні твої сини.

Ми, українці, козацького роду,
Заповіт Шевченка за волю до бою зове,
Гуртуймо сили в борні за свободу,
Перемога буде за нами!
Україна ніколи не вмре!

Березень 2016 р.,
смт Межова

* * *

Коли летять журавлі

Давно у мене посивіли скроні,
Добрий слід лишив я на землі,
Тож чому я до сліз сумую,
Коли летять у вирій журавлі.

Весною їх я зустрічаю,
Іпроводжаю в теплі краї,
Вони мов вимір мого часу,
Що не все зробив я на землі.

Журавлиний стрій схожий на солдатський,
Коли хто крила склав і залишив світ,
Стрій клекотом гучний віддає шану,
Ряди змикає, і продовжує політ.

На землі живу я не самотній,
та багато друзів залишили її,
Тому я до сліз сумую,
Коли летять у вирій журавлі.

Серпень 2015 р.