Внутрішні переселенці у прифронтовій громаді Про головне

Як переселенка з Покровська відливає окопні свічки у Межовій

4 Грудня, 2024 Golred

Переїхавши до Межової, переселенка Ніна Діденко з перших днів знала, чим буде займатися. Волонтерити. Бо саме це робила і в рідному Покровську.

Жінка народилася, росла, навчалася на Донбасі, у Покровську. Звідти родом і батьки Ніни, і дідусь з бабусею там усе життя прожили. Працювала теж на Донеччині. Родина мала власну справу, а Ніна додатково працювала ще в дитячому магазині. Разом з чоловіком виховувала дитину, отримувала освіту в Красногорівці. Життя складалося якнайкраще.

Та нині вся родина виїхала з Покровська. Мати як ВПО подалася на Київщину, там проживає ще одна дочка, Нінина сестра. А Ніна з чоловіком і донькою приїхала до Межової.

Роботу молодим людям шукати не довелося, адже мають сімейний бізнес – торгівля автомобільними запчастинами. Жінка розповідає, що ця справа в її сім’ї спадкова:

У на в родині всі підприємці. І дід, і бабуся торгували запчастинами до автомобілів. Тож, коли вийшла заміж, на сімейній раді вирішили, що й мій чоловік Антон теж доєднається до сімейної справи.

Початок

Коли в 2014 році в Донецькій області почалися так звані референдуми, почалися розмови про утискання російськомовного населення (хоча такого ніколи не було), всередині мене щось заворушилося. Навпаки, були ситуації, коли люди приїжджали з села, потрапляли в нове оточення, говорили суржиком, то їм зневажливо казали – ти що з села приїхав? І не думали, що сільські люди можуть бути більш обдарованими, ніж міські. Мені вже тоді було якось некомфортно, я розуміла, що то все брехня, і я маю боротися з такою системою і підтримувати саме україномовних людей, а також тих добровольців, які пішли нас захищати. Я бачила тих добровольців ще в 2014-му, вони були взуті не так, як зараз наші військові, а у звичайні капці, звичайний цивільний одяг. Але вони розуміли, що роблять. І всі свідомі люди розуміли, завдяки кому вони живуть.

Ніна каже, що їхня родина має дуже патріотичні настрої, усі вони підтримують військових.

Підтримка полягає не лише у фінансовій допомозі. Мама моя в’яже, готує смачну випічку, відносить це все захисникам. Сестра моя, яка вже давно проживає в Києві, раніше працювала у дизайнера одягу, а зараз перешиває одяг для поранених. По можливості, як має час, іде плести сітки. Забирає їх додому, зшиває і передає на фронт.

Повномасштабне вторгнення

Ніна згадує, коли почалося повномасштабне вторгнення, знайомий військовий написав, що треба виїжджати з Покровська.

Я тоді якось цього не сприйняла, бо не вкладалося в голові. При тому, що вже була окупація Донецька, Луганщини, я не могла зрозуміти, як це так, що частину твоєї землі просто так взяли і забрали. У робочому чаті написали, що це дійсно так. Було море сліз, не знала куди подітися. Зібрали тривожну валізку, вона простояла тиждень. Думала, що ось усе закінчиться, ну не може бути такої трагедії. Але це дійсно була трагедія.

Починаючи з перших днів вторгнення, у Покровську стали об’єднуватися місцеві волонтери, почали прибирати підвали для облаштування укриттів.

Були морози, холодно. Але ми все одно робили. У дівчат з місцевого самоврядування були списки тих приміщень, що мають підвали, і які за документами були заявлені як бомбосховища. Але там нічого не було обладнано в дійсності. Це були не просто занедбані покинуті підвали, у багатьох із них варили наркотики. І коли ми приходити до такого підвалу, часто банки з тим варивом були ще гарячі. І страшно було їх викидати, бо не знали, чи вийдемо після цього живими.

Прибирали приміщення укриття у центральній районній лікарні. Там роками складалося все, що було не потрібне. Багато було вікон – і пластикових, і старих дерев’яних, які важили більше, ніж самі дівчата-волонтерки. То вони їх по кілька чоловік носили. Намагалися довести до ладу приміщення. І хоча все узгоджували з адміністрацією лікарні, шкода, що від самої лікарні до волонтерок приєдналося дві-три санітарки. І все.

Нас спочатку була маленька група, потім ще приєднувалися люди, допомагали нам. Сподіваюся, що укриття там все таки облаштували. Бо роботи було дуже багато. У березні 22-го я з донькою і сестра з тримісячною дитиною виїхали до Польщі. Там я влаштувалася на роботу, у мене з’явилася можливість допомагати, і я почала донатити. 30% зарплати я перераховувала в Україну. Чого повернулася? Знаєте, хотілося додому, бо краще ніж вдома, ніде не було. Чи страшно було? Це різні речі – дивитися в новинах про події, і зовсім інше – перебувати в епіцентрі цих подій. Зовсім різні відчуття.

Після повернення почала заливати свічки

Повернулася Ніна рік тому. Перші прильоти відчула вже через тиждень після повернення в Україну. Жили в селищі динасового заводу, там недалеко село Рівне.

От коли по Рівному прилетіло, я дізналася, що це таке.

Розповідає, що ще у Польщі в різних волонтерських групах бачила, що багато людей виготовляють окопні свічки. До цього донатила просто на парафін, де бачила збори.

А коли приїхала додому, подумала, а чого ж я сидітиму? Замовила парафін, баночки брала з гуманітарних консервів. В інтернеті подивилася, як ті свічки роблять, спробувала – і в мене вийшло. Замість того, щоб витрачатися на якісь свої жіночі забаганки, я купувала парафін. Кошти ми складали всією родиною. Так я почала робити окопні свічки. Писала в наші місцеві групи, чим я займаюся. Мене підтримували – хто просто поширював дописи, хто передавав кошти на парафін, хто банками допомагав, навіть через всю Україну висилали.

Важко було, але Ніна не скаржилася, бо розуміла, що хлопцям на фронті набагато важче. І в неї є можливість випити кави, щоб зігрітися, а в них такої можливості немає.

Знаю із власного досвіду, як робляться свічки, бо відлила їх не одну сотню. Тож поцікавилася, а яка ж продуктивність у Ніни?

У Покровську ми родиною могли за тиждень зробити до тисячі свічок. Сідали увечері всі разом, виходило двісті свічок. Могли цілий день накручувати, увечері заливати, а вранці вже віддавали. Робили також розпалювачі. На роботі моє керівництво допомагало фінансово, також купували хімічні грілки.

«Свічкове виробництво» Ніна розташувала прямо на кухні однокімнатної квартири, яку наразі з чоловіком і донькою винаймають у Межовій. Чоловік-підприємець постійно вкладає кошти у закупівлю парафіну. Волонтери подарували жінці спеціальну ємність для плавлення парафіну. А ще різак для нарізки картону. Бо вручну різати важко, бо дуже багато. Готові свічки бійці забирають самі.

Думки, які не відпускають

Жінка розмірковує, що людей, готових допомагати – одиниці. Шкода, що частіше можна почути, коли вже ці перемовини будуть, ми втомилися від війни, коли вони вже заспокоються тощо. А вони не заспокоються.

Зараз Донеччина страждає, але вони не зупиняться на Донеччині, підуть далі. І треба розуміти, що сьогодні цей хлопець мерзне, а завтра твоя близька людина. Чомусь у багатьох людей немає цього розуміння.

Часто задумуюсь, чому, коли почалося таке, що цінне лише своє , а те що поряд, у сусіда, не таке важливе.

Сусідське важливе тоді, коли треба засудити якісь вчинки сусіда, пустити якісь плітки, від цього деякі люди отримують задоволення. А от підтримати – не всі здатні. Швидше скажуть, що назбирав гроші на щось – половину вкрав. І ніхто не повірить, що волонтери навпаки, докладають велику частину власних коштів щоразу. Шкода, що між людьми немає єдності, це найбільша проблема.

Хлопці не часто дають фотозвіт про отримані свічки, їм просто ніколи, або немає можливості. Дописи волонтерів у соцмережах – це не піар, це звіти про використані кошти та матеріали, які надають небайдужі земляки.

Ідеш по вулиці, піднімаєш голову і бачиш на бігбордах обличчя захисників, зовсім молодих хлопців. Деякі з них років на десять молодші мене. І розумієш, що їхнє життя припало на війну, бо вона триває вже одинадцятий рік. І людей не напружує, що всі бігборди заклеєні фото загиблих героїв.

Для Ніни це болісно, бо в 2016 році загинув її земляк, дуже добрий знайомий, доброволець Влад Казарін. Коли вона йде на кладовище, завжди несе йому якийсь смаколик.

Дуже хороший хлопець був, завжди радий був зустрічі, солодощам, радий був своїм знайомим. Коли до цього гинули військові, я розуміла, що це біль для родини. Але коли загинув Влад, це був великий біль, який залишається й досі. Потім ще знайомі гинули. Один з друзів у полоні. Це друг дитинства. Він був поряд, коли в мене були важкі часи, завжди підтримував нашу родину, у нас його поважали. Це рідна для нас людина. А ми йому зараз нічим не можемо допомогти. Дуже вірю, що він повернеться, після кожного обміну перевіряю списки звільнених. Вважаю, що ми потрібні тим хлопцям на фронті, головне – не втрачати віру і рухатися далі.

Нінин дев’ятнадцятирічний брат Андрій теж пішов добровільно в ТЦК, наразі проходить спеціальну підготовку в Києві.

Коли я йому казала, що треба йти вчитися до якогось закладу, він заперечував, що не має на це часу.

Про мову і виховання

Пані Ніна має чудову українську, спілкується вільно й чисто. Природно, виникло питання, чи так завжди було?

Для мене питання мови принципове. Я свідомо перейшла на українську, щоб не слухати того, що хтось там принижує чи утискає російськомовне населення. У повному обсязі це відбулося близько двох з половиною років тому. До цього я намагалася говорити українською, але це давалося важко. Коли все оточення розмовляє російською, то це було незручно. Але вдома всі книжки були українською. До речі, у Межівській бібліотеці так багато гарних книжок, вони так дорого коштують. Я замовляла собі «Собор» Олеся Гончара, замовляла «Справу Стуса». У вашій бібліотеці так багато можливостей для розвитку дітей! Я своїй дитині кожну українську книжку купувала.

Жінка розповідає, що донька Аня хоч і має лише дев’ять років, але розуміє, що в її країні іде велика війна, що потрібно підтримувати захисників. Коли в неї з’являється вільна хвилинка, вона допомагає мамі готувати бляшанки і накручувати картон. Усе, що може – вона робить. Спілкуючись із ровесниками, розповідає їм, що відбувається в Покровську, чому вона змушена була поїхати звідти. Розповідає, як під Новий рік бігла в одній білизні до підвалу, бо на сусідню вулицю летіли ракети.

На жаль, серед дітей є такі, яким батьки нічого такого не розповідають. Їм здається, що все те десь далеко. Але Покровськ зовсім близько, і фронт не стоїть на місці. Уже немає лікарні, яка була поруч з нашим домом, немає школи, в якій навчалася моя дитина. Але я дуже сподіваюся, що ми повернемося додому.

Аня теж принципово у 2022 році перейшла на українську мову.

До цього вдома був суржик. Дитині тепер усю інформацію легше сприймати рідною мовою. Хоча мама вважаю, що краще суржик, ніж говорити російською. І коли спілкуєшся з російськомовним військовим українською, він теж переходить на українську без проблем– таке помітила.

З Ніною Діденко можна говорити довго, з нею цікаво. Жінку хвилюють питання корупції у владі, цікавить стан і настрої суспільства. Вона привітна, активна, небайдужа. Саме такі люди не дають опускати руки іншим, хто на стоїть межі вигоряння і зневіри. Такі люди – як вогники, які й світять, і зігрівають. Тож бажаю кожному мати в своєму оточенні побільше таких вогників.

Підготувала для “Межівського меридіана”

Антоніна ТАРАСЕНКО

Матеріал, підготовлений у рамках Проєкту «Внутрішні переселенці у прифронтовій громаді. Допомагаємо інтегруватися, жити і працювати», який «Межівський меридіан» реалізує за підтримки Української Асоціації медіабізнесу у рамках виконання проєкту підтримки незалежних місцевих ЗМІ в Україні за фінансової підтримки Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки.