Мамин щасливчик, каблучка з дроту та квітка алое. Історія Євгена Михальченка – бійця ІІІ штурмової бригади

Наказом Гoлoвнoкoмандувача Збрoйних Сил України від 5 жовтня 2023 року за номером 2317 Євген Михальченко відзначений почесним нагрудним знаком “Хрест Хоробрих” посмертно.

…Вона часто приходить сюди – на Алею Героїв, що розташована у центрі селища Межова.

Їх тут вже 36…

Героїв-земляків з Межівської громади, які віддали життя за Україну у кривавій борні з російськими окупантами.

Портрет Жені останній у правому ряду… Він загинув 31 серпня 2023 року під час боїв за місто Бахмут.

«Стрілець-санітар 2-го штурмового батальйону Михальченко Євген Васильович 04.02.2000 року народження, вірний військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет України, загинув 31.08.2023 року біля населеного пункту Бахмут Донецької області», – йдеться у офіційному повідомленні.

Ворожа 120 міліметрова міна обірвала життя Жеки – «Чечена», бійця взводу «Десептикони» славнозвісної ІІІ-ї штурмової бригади. Йому назавжди залишилось 23 роки… 

МАМА…

Мама обережно торкається портрета, цілує найрідніше у світі обличчя…

Сльози не дають говорити, а її спогади трохи плутані і хаотичні, немов сповідь.

Інна згадує дитинство Жені, його характер, мрії та плани, службу в армії, трепетне ставлення до сестрички Полінки, нареченої Аліни і… до неї…

 Вони справді були дуже близькі: МАМА і СИН…:

– Синок завжди чекав мене з роботи, навіть пізно увечері (Інна працювала на шахті). Насмажить картоплі, зробить чаю, завжди  прибереться… Яка мама не буде тішитись з такої дитини? – крізь сльози говорить вона.

Женя дуже гарно сприйняв народження сестрички, і коли приходив  у відпустку, маленька Полінка буквально не відходила від нього. Дівчинка сьогодні грається і навіть спить з еспандером братика, яким той тренувався, немов би відчуваючи його позитивну енергетику.

На фоні стресу, Інна стала боятися залишатись вдома сама (чоловік – Ігор сьогодні також захищає Батьківщину у складі Національної гвардії України):

– Женя під час телефонних розмов завжди намагався жартома заспокоїти мене: «Я перевірив, все – «чисто», тож спокійно лягай спати!»  І я йому вірила…

ХВИЛИНА І ДВАДЦЯТЬ ТРИ СЕКУНДИ

Армія дуже змінила Женю. Він став ще більш відповідальним, серйозним, уважним.

Йому відверто подобалась військова справа. У годинних телефонних розмовах захоплено розповідав, як сумлінно пише конспекти, вивчає тактичну медицину.

До демобілізації зі строкової служби Євгену Михальченку залишався лише місяць. Коли 24 лютого  2022 року, життя мільйонів українців змінилося назавжди…

– Як почалася повномасштабна війна, не давав спокою, казав, що не буде ховатися за чужі спини. Бо він же не боягуз. – згадує Інна, –  І… мріяв про ІІІ-ю штурмову… Буквально, «бредив» захищати країну поруч зі справжніми героями. Як його не вмовляли. Своєю вірою заряджав усіх, і ми також вірили, що все буде добре…

Він справді пишався шевронами ІІІ-ї штурмової і повторював, що їх треба заслужити: «Хоч одного з них залишу на нашій землі і значить: я не даремно вдягнув цю форму.»

Після війни хлопці зі взводу «Десептикони» пообіцяли приїхати до мами. Вона дуже чекає на них…

 «Дякуємо Вам за сина!» – запам’яталося їй у день поховання.

Побратими розповіли і про щасливу бороду «Чечена», яку перед завданням підходили жартома пощипати – «на удачу». Борода була гордістю  Євгена, він дбайливо доглядав за нею, практично зі шкільних років. Зрештою, за неї і отримав позивний «Чечен».

Сьогодні для мами цінний кожен спогад.

Перед тим, як їхати у Бахмут, Женя приїхав додому. Це був кінець травня, тоді вони востаннє бачились…

 «Мам, я ж у тебе щасливчик. Ти мені віриш?» – впевнено запитав тоді.

Дідусь із бабусею проводжали його, а він захоплено говорив про велику пасіку у дідуся  Леоніда у Новопавлівці, де онук любив допомагати.

Напередодні загибелі, 29-го серпня вони говорили з сином півтори години. А останній дзвінок – 30 серпня тривав всього… 1 хвилину 23 секунди : «Як справи? Як Поля? Я кілька днів не буду виходити на зв’язок. Все буде добре…»

– Я навіть не відчувала… Не знаю чому… Він такий впевнений завжди був, заспокоював, переконував. Його впевненість передалась і мені. Я до сьогодні не можу повірити. Не хочу…

… Вона постійно перечитує переписку, повідомлення, вітання: на День матері, 8 Березня. Останній раз він привіз мамі орхідею. Таку ж подарував Аліні – коханій дівчині, про яку згадував мало не в кожній телефонній розмові.

У вересні вони планували одружитись…

Аліна обіцяє писати за Женю повідомлення, а Інна дуже боїться втратити цей зв’язок, бо він (зв’язок) є частинкою його душі і серця.

Саме Аліна Шолом – автор Петиції  про присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) військовослужбовцю ІІІ-ї ОШБ Михальченку Євгену Васильовичу, яку 11 вересня 2023 року було зареєстровано на сайті Президента України.

Цими днями Петиція набрала 25 тисяч підписів, аби її розглянув Президент України.

Про їхнє кохання – розповість сама Аліна…

КАБЛУЧКА З ДРОТУ ТА КВІТКА АЛОЕ …

Випадкове знайомство в соціальній мережі подарувало мені людину, яка стала для мне натхненням,  стимулом, сенсом… Про такі пари зазвичай кажуть: «Вони створені один для одного», – і ми це відчували.

Женя став для мене синонімом понять «кохання» і «сім’я». Наші відносини з самого початку базувались на шалених взаємних почуттях, серйозних намірах та спільних планах на майбутнє, які ми прагнули реалізувати найближчим часом. Женя зробив мені пропозицію через місяць відносин, каблучкою, зробленою власноруч з дроту та квіткою Алое в руках… Ця каблучка – найдорожчий та найвагоміший подарунок в моєму житті, який я завжди ношу з собою.

Женя – уособлення мужності, хоробрості, сили, справжній чоловік, який попри юний вік, доводив свою позицію не словом,  а ділом.

Я ніколи не забуду цей перший погляд, карі очі, в глибині яких я потонула з перших секунд спілкування. Ніколи не забуду ці мужні руки, які так сильно і водночас ніжно мене обіймали… Його обійми були найбезпечнішим місцем у світі… Я згадую наші останні обійми… які ж вони були міцні… я не знала, що відпускаю свого коханого на загибель…навіть не здогадувалась, що тримаю його руку останній раз…

Більше за все я прагнула побачити моє серденько,  хотіла в такі рідні обійми, відчути його тепло, потримати за руку. І мені це вдалося… Я тримала свого коханого за руку до останніх хвилин його перебування на цій землі…щоправда він цього вже не бачив і не відчував…Я хочу запам’ятати кожен момент, кожну секунду того дня, коли бачила свій Всесвіт востаннє…

Женя показав, які можуть бути почуття, багато чому мене навчив. Ми вчились, ставали мудрішими, прагнули зробити одне одного щасливими, хотіли стати родиною Михальченко…

У вересні наша маленька мрія мала здійснитись, але серце мого захисника зупинилося 31 серпня… За день до загибелі, він сказав мені: “булочка моя, я не буду виходити на зв’язок 2-3 дні, не хвилюйся, я кохаю тебе”.  “Булочка” було нашим словом, надзвичайно символічним і важливим.

Ми хотіли зробити парні тату, проте не встигли обрати ескіз. Женя якось сказав мені: “Я хочу щоб ти була в мене в серці, в паспорті і на тілі”, – але не встиг, і я вирішила закарбувати спогад про нього на своєму тілі, зробивши символічний напис його почерком, тепер це поєднує нас.

На згадку про Женю в мене залишилися деякі його особисті речі, його подарунки, які ще досі пахнуть ним, фотографії та каблучка і листівка зі словами: “Дуже сильно люблю і обов’язково повернусь”…

Надзвичайно болючим для мене став момент знайомства з рідними Жені, ми побачились вперше на його похороні… Незважаючи на такі обставини, я вдячна долі за те, що познайомилась з такими світлими і добрими людьми, які прийняли мене, як доньку, адже Женю моя родина прийняла, як сина.

Я не можу описати, наскільки я пишаюсь тим, що життя дало мені можливість бути поруч з такою людиною, він – моя гордість. Женя дійсно прагнув захищати нашу країну, прагнув пов’язати своє життя з цією сферою, хотів після закінчення війни стати інструктором, та навчати військовій справі, як колись вчили його. Женя ніколи не хизувався формою, вважав, що це його одяг на роботі, це його обов’язок перед державою, тому в мене небагато фото, де він в цьому вбранні.

Задля визнання його військових досягнень, я створила петицію про присвоєння Жені почесного звання “Герой України”, на жаль посмертно. Нам вже вдалося зібрати необхідні 25 тисяч, тепер ми чекаємо на розгляд петиції.

Неможливо змиритися з цією втратою, він залишиться в моєму серці, поки воно б’ється.

Це – мізерна частина того, що я могла б розповісти, Женя надихав мене писати вірші, надихав мене жити, зробив мене щасливою…

ЙОМУ НАЗАВЖДИ БУДЕ 23…

5 вересня Межівська та Новопавлівська громади провели Женю Михальченка в останню путь.  Прощалися з Героєм – у Межовій та Новопавлівці, де його поховали з усіма військовими почестями, у великій скорботі. Із почесною вартою від бойових побратимів із ІІІ-ї штурмової бригади, синьо-жовтими прапорами!

На рідній землі кортеж з тілом Героя зустрічали рідні та близькі, односельчани, товариші: хлопці та дівчата, прихиливши коліно, з квітами, якими встелили дорогу…

– Я хочу, щоб Ви пишалися мною, – говорив він мамі та рідним. – Я мушу там бути, бо це доля моєї держави.  

Саме його побратими – «Десептикони» і проводили Жеку «Чечена» в останню путь, виконавши над його могилою  Молитву Українського націоналіста, також відому як Молитву Українського революціонера.

Це виглядало надзвичайно потужно і проникливо!

Його побратим з позивним «Кіпер» сказав:

«Це був справжній воїн, вірний товариш. Він не знав страху перед ворогом і готовий був у будь-яку хвилину виконати наказ. Вічна Слава, тобі друже! «Десептикони» іще сильніше битимуть окупантів і за тебе також».   

Прапор України – рідної держави, за яку Женя віддав своє життя, передали мамі Героя, як і Прапор ІІІ-ї штурмової бригади та взводу «Десептикони».

Молитва Українського націоналіста

Україно, Свята мати Героїв, зійди до серця мого. Прилинь бурею кавказьких вітрів, та шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції.

Радісним гомоном Софійських дзвонів — Нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опроміниться.

Бо Ти, Пресвята, все життя моє, бо Ти все щастя. Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць. В понурі ранки принеси мені зойки катованих в полях, тюрмах і на засланнях. Щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяття міць, щоб сміло йшов я в бій так, як ішли герої за Тебе, Свята, за Твою Славу, за Твої Святі Ідеї, щоб пімстити ганьбу неволі.

Стоптану честь, глум катів Твоїх, невинну кров помордованих під Базаром, Крутами, геройську смерть Вождя Української Нації, Української Національної Революції полковника Євгена Коновальця, Басарабової, Головінського та славну смерть Данилишина, Голояда і тисячі незнаних нам, що кості їх, порозкидані або тайком загребані, стали вогнем життєтворчим у серці мойому. Кволості нехай не знаю я, нехай не знаю, що вагання.

Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому. В тюрмах і в тяжких хвилинах нелегального життя рости мене до ясних чинів, для Тебе в чинах тих хай знайду смерть, солодку смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно! Свята! Могуча і Соборна!

Мама з неприхованою гордістю, дуже дбайливо тримає нагороду сина… Свого Жені…

Вона впевнена – він все бачить і … прохає прийти до неї уві сні, заспокоїти, сказати, що: “Він все  перевірив…”

Автор: Євген Травневий.