Як у «Артиста» російський танк українською заговорив…

Рівно рік тому  – 5 березня 2023 року у село Новопідгородне Межівської громади прилетіла страшна звістка.

У бою під Бахмутом свій останній бій прийняв танковий екіпаж бригади ЗСУ “Холодний Яр”.

Водієм-механіком у складі цього екіпажу був наш земляк, житель села Новопідгородне Межівської громади  Андрій Мельник…

…Минув рік і цими днями стало остаточно відомо, що, на жаль, Андрій загинув у тому бою…

7  березня село Новопідгородне, вся Межівська громада провели земляка в останню дорогу… 

Разом з Андрієм  у тому героїчному екіпажі боронили Україну від російських окупантів – Віталій Кобець (командир екіпажу, позивний “Тяпа”) та Сергій Леонтьєв (навідник – “Артист”).

Сергій Леонтьєв – також з Дніпропетровщини – села Вільне Божедарівської громади Криничанщини.

“Межівський меридіан” тісно співпрацює з колегами видання “Нові рубежі”  і сьогодні пропонуємо нашим читачам  зворушливу публікацію про товариша Андрія Мельника – “Артиста” від криничанських журналістів.        

ЯК У «АРТИСТА» РОСІЙСЬКИЙ ТАНК УКРАЇНСЬКОЮ ЗАГОВОРИВ…

Від його посмішки віяло надійністю, теплом і впевненістю. І доброзичливістю, вірою, надією. Такі відчуття виникали у багатьох, хто знав, бачив фото Сергія Леонтьєва – захисника-танкіста з легендарної 93-ї бригади. Воно було якесь знакове, рідне  це його обличчя. І вже потому як «Артиста» не стало, я дізналась, що він – наш земляк, а його мала батьківщина  — село Вільне Божедарівської громади. І усій країні Сергій запам’ятався саме цією заворожуючою посмішкою, а сам він — у танкістському шоломі набакир, з-під якого вився непокірний чуб.

Він був третім сином у мами Поліни. У шість років пішов до Вільнянської початкової школи. Згодом закінчив вісім класів у Щорській середній. А далі — місцеве профтехучилище, де отримав робочу спеціальність тракториста та водійські права.

Спочатку працював у місті. В одній охоронній фірмі, іншій. А потім в армію призвали. Шість місяців був в учебці у «Десні». Пам’ятає мама, як приїхали до нього на присягу. Один солдатик вийшов, шкандибаючи, другий так само. А наш, каже, вибіг веселенький. Ніяких скарг, нарікань на взувачку солдатську. Бо ж з дитинства до кирзачів звичний був.

Служив у танкових військах. Після строкової ще 5 років армії віддав контрактником у Новоград-Волинському. Хотів ще послужити за кордоном у миротворчій місії. Та мама попросила, щоб їхав додому. Так і зробив, влаштувався у Божедарівці на підприємство «Карат» столяром. Руки мав золоті. Таку вишукану подарункову тару виготовляв для продукції, яка йшла на експорт, що любо було глянути. Де тільки навчився того ремесла, дивувалась матуся.

Начальство Сергія Леонтьєва  любило і шанувало. І односельці теж. Бо ж багатьом подобались виготовлені ним стільці, табуретки, інші предмети побуту з дерева.

— А який він паркан навколо обійстя зробив! — хвалиться Поліна Іванівна. – І двір, і вулицю прикрашає Сергієва робота.

Про те, що почалася війна, Леонтьєв дізнався на роботі.

«Разом з хлопцями записався у місцеву територіальну оборону, повідомили свої дані у військкомат. А вже 12 березня був мобілізований до лав ЗСУ», — розповідав Сергій потім кореспондентам з телевізійної служби новин, які знімали сюжет про їхній дружний, красивий танковий екіпаж. Який нещадно бив ворога на Сумщині, Харківщині, Донеччині.

По сотні снарядів в день відстрілювали в окупантів Андрій Мельник «Синок» (водій-механік), Віталій Кобець (командир екіпажу, позивний «Тяпа») та наш Сергій Леонтьєв (навідник, позивний «Артист»).

Ой, як же скрізь було гаряче! Так гаряче, що техніка не витримувала. У боях за Харківщину їх танк підбили у башту. Бойова машина загорілась зсередини. Командир і механік вискочили з танка. А тут другий прильот. І хоч «Тяпу» дуже поранило і контузило, він повернувся на гарячу броню, аби врятувати навідника, нашого «Артиста». До речі, цей позивний закріпився за Сергієм ще з часів його служби за контрактом  через прізвище, розповіла мені його мама.

Після лікування у госпіталі Віталій Кобець повернувся у свій екіпаж. Хлопці прекрасно розуміли, що треба знову сідати у танк, аби підтримувати нашу піхоту. Як говорив «Артист», ми без піхоти нікуди, а вона без нас ніяк. Екіпаж готувався воювати  на руському танкові, якого затрофеїли у бою теж поціливши у нього. Хлопці самі його ремонтували.

Андрій Мельник «Синок» (водій-механік), Віталій Кобець (командир екіпажу, позивний «Тяпа») та наш Сергій Леонтьєв (навідник, позивний «Артист»)

У Божедарівці всі підприємці , хто займався металом, кинулись допомагати Сергієві  та його друзям готувати танк до роботи.

«Шукали, точили потрібні деталі, збирали кошти, щоб докупити необхідне, — згадує Поліна Іванівна. І додає: Ви обов’язково напишіть, що руський танк заговорив українською мовою. Так Сергійко казав».

І справді, ожила машина у руках трьох друзів-танкістів. На заводі їй ще броні додали, укріпили. Леонтьєв хвалив тепер вже свого панцирника. Казав, що відштовхує він ворожі удари і добре рятує, справляється на відмінно зі своїми обов’язками.

Сергій дуже хвилювався за маму – маленьку, худеньку 74-річну чаєчку, у якої було три сини. А залишився тільки один він. Бо ж Олег загинув юним у ДТП. Юрій помер, коли Сергій уже був на війні. Він один мав тепер за трьох битись, захищаючи рідну землю. І жити за трьох, аби матусю підтримувати і радувати.

І радував, намагався облаштувати її побут. Купив гарного дивана, величезну плазму, подбав про інтернет. Хай не сумує мама, бо ж є у неї зв’язок із світом.

А щоб була поряд з Поліною Іванівною жива душа, привіз їй з-під Харківщини двох кицьок, як він казав, біженок.

— Я ж спочатку не зрозуміла про кого йдеться, — згадує моя співрозмовниця, — чи вживуся, думала із чужими людьми. А Сергій так кішок-барвінчанок (бо з Барвінкового) Лізу і Натаху  називав. Поселила їх у маминій хаті, що неподалік. Протоплюю оселю дровами, щоб не холодно було Сергієвим підопічним, яких він на війні підібрав. Вже і поповнення маю – п’ятеро кошенят-пухнастиків.

«Бути рішучими і живими. І в такому ж складі зустріти чергове професійне свято —  День танкіста», — зичив своїм побратимам командир екіпажу Віталій Кобець. Ситуація на всіх напрямках, де воював  їхній екіпаж, була дуже напружена. Та хлопці вірили, знали, що все витримають заради Перемоги.

Але під Бахмутом під час виконання бойового завдання всі троє танкістів загинули від прямого влучання ворога. Не лише жителі Божедарівської, а й Криничанської, Затишнянської громад плакали від цієї болючої звістки. Плакала вся Україна за своїми улюбленцями-танкістами.

Ось як писала про цю втрату прес-секретар 93-ої бригади Ірина Рибакова у соціальних мережах: «…Наші любі хлопці відійшли у вічність. Цілий екіпаж. Такі щирі, такі веселі, скромні. Вони були чудові. Спочивайте з миром. І нехай ваші вбивці будуть прокляті і не знайдуть спокою ні за життя, ні за смерті».

Про блискучу роботу танкістів  тепло відгукувались бійці 93-ої бригади: «Екіпаж був шикарний. Скільки разів вони реально допомагали нам. Завжди прикривали піхоту. Подяка величезна!!! Земля вам, хлопці, пухом! Слава Україні!»

…Щодня о 8.45 Поліна Іванівна запалює свічку в оселі біля портрета Сергія. Щодня о 9-ій годині, як і по всій країні, у згорьованої мами хвилина мовчання. Про це знають рідні, знайомі. Тож ніколи не тривожать жінку у цей час.

5 березня виповнюється рік, як не стало її останнього сина та його побратимів-танкістів. Їй так важко чекати цю гірку дату. Бо ж не може мама повірити у те, що веселого, роботящого, умілого, шанованого на роботі, у громаді Сергія Леонтьєва забрала безжальна війна. У материній хаті все нагадує про сина. Бо ж до всього торкалися золоті руки майстра. Як і на подвір’ї та гаражі. Де стоять його автомобілі, де лежать інструменти, якими Сергій творив дива із дерева.

А як чекали його на роботі. Казали: «Повернешся з війни, платитимемо зарплату, яку скажеш». Бо він справді був дуже затребуваний.

Чисельним друзям Сергія Леонтьєва теж дуже не вистачає його порад на всі випадки життя, щирості і розуміння, дружніх настанов. Саме друзі подбали, щоб на річницю смерті у Божедарівці з’явився біг-борд з його портретом, з легендарною усмішкою «Артиста», яку знають мільйони в Україні і поза її межами.

…Сергій не раз у снах сварить маму Поліну за те, що не лишає ключ від оселі у звичному місці, що не береже себе, сідаючи у свої 75 на велосипеда, що часто плаче. «Не реви, каже, мене, як стріляли, не було у танку. Скоро повернуся і сам все зроблю…»

А може, і правда – не було?..

Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”