Треба робити свою роботу правильно

23 квітня відзначається День водія шкільного автобуса

Карантин дещо змінив картину руху на наших дорогах. Таке враження, ніби чогось не вистачає. І це дійсно так, бо тимчасово перестали курсувати шкільні автобуси. Це вони перевозять дітей у школи та садочки, забезпечуючи навчальний процес. Це вони намотують щодня на колеса не одну сотню кілометрів. А керують цими важливими машинами скромні люди – водії шкільних автобусів. Суспільство у різних країнах з пошаною ставиться до людей цієї професії, адже у їх руках безпека дітей. Тому й започатковано День водія шкільного автобуса, який відзначається 23 квітня.

Історія

Вози для централізованої доставки дітей до шкіл відомі з початку XIX століття. Вперше такі перевезення були організовані в квакерській школі на північному сході Лондона. Найбільшого поширення шкільні омнібуси (так звані «kid hacks») отримали в США, насамперед у сільській місцевості. З появою двигунів внутрішнього згоряння стали з’являтися і перші шкільні автобуси. Спочатку вони не сильно відрізнялися від своїх попередників: мали брезентовий верх і лавки вздовж бортів, вхід і вихід розташовувався ззаду. Але з розвитком техніки автобуси удосконалювалися, і до 30-х років XX століття набули близької до сьогоднішніх автобусів конструкції.

Тоді ж постала проблема стандартизації та уніфікації: розрізнені виробники будували автобуси, які сильно різнилися за якістю і ціною, а стандартизація допомогла значно поліпшити цю ситуацію. У розробці стандартів брали участь інженери таких компаній, як Blue Bird, Ford, Chevrolet і DuPont. Результати цих досліджень сформували сучасний впізнаваний вигляд американського шкільного автобуса і вплинули на стандарти перевезень дітей у багатьох інших країнах.

У 2014 році в США почалося тестування шкільних автобусів з електричним двигуном. Найближчим часом буде проходити поступовий перехід автопарку навчальних закладів на електробуси.

В Україні Державна цільова соціальна програма «Шкільний автобус», згідно Постанови Кабміну, почала діяти з початку 2003 року. З того часу яскраво-жовті буси стали звичними на наших дорогах.

Сучасність

Про програму «Шкільний автобус» у нашій громаді ми поспілкувалися з начальником відділу освіти Олександром Литвиненком. Можна сказати, що він живе цим питанням, автопарк – його дітище. Пан Олександр не просто в курсі усіх «автобусних» справ (що й має робити справжній керівник), часто й запчастини шукає разом з механіком. Ось що він розказав:

– Нині наш автобусний парк налічує 11 транспортних одиниць, з них 8 задіяно в роботі – постійні і підмінні. Три засоби не використовуються, бо термін їх експлуатації вичерпано, вони підлягають подальшому списанню. Парк постійно оновлюється. Три останні роки поспіль ми отримували нові машини. Вони закріплені за опорним закладом Межівською загальноосвітньою школою №1 та Райпільською і Новогригорівською школами. Межівський автобус здійснює підвіз дітей з оптимізованих закладів, також обслуговує веселівський маршрут. Цього року ще очікуємо новий автобус. На який маршрут він буде розподілений, поки що не визначено, питання вирішується.

Колектив водіїв прекрасний, зауважень до жодного з них немає. Ми вдячні просто за те, що вони працюють. Адже робота дуже відповідальна, вимагає високої кваліфікації, а заробітна плата низька. Більшість водіїв передпенсійного та пенсійного віку. Але дуже відповідальні люди.

Познайомимо вас із двома з них.

Кукало Володимир Олексійович обслуговує навчальні заклади Межової, підвозить дітей із шести шкіл Українського старостинського округу. Наче територія компактна, але щодня автобус проїжджає 169 км.

Розвозить усіх за призначенням і збирає назад. Справу свою знає добре, можна сказати, досконало. Адже за кермом з молодості. Вивчився на водія в училищі, в армії кермував, близько двох десятків років працював на автотранспортному підприємстві. Тепер от водить шкільний автобус.

Чи складно возити дітей? Каже, звик працювати з людьми, але відповідальності тут більше. Складно слідкувати і за дорогою, і за порядком в салоні. Але стало легше, коли школярів почали супроводжувати вчителі. Та й діти знають правила поведінки в автобусі. Якщо їм чогось треба, обов’язково запитують у водія.

Володимир Олексійович каже, що у водійському колективі панує взаємовиручка, і це добре. Але погано, що молодь не приходить на цю роботу.

Маршрут автобуса Валентина Володимировича Дудкіна – населені пункти Райпільського старостинського округу. І складає він сто кілометрів.

Чоловік теж за кермом з молодих років, з 1984 року Після служби в армії працював водієм у місцевому господарстві. Пасажирськими перевезеннями займається сімнадцять років, з них десять – на шкільному автобусі. Спочатку були маршрутні перевезення у Покровську (тоді Красноармійську). Чоловік згадує, що доводилося добиратися електричкою і на роботу, і з роботи. А це обов’язкові 6,5 км пішки до перону й назад. І робочий день не менше десяти годин. Додому повертався вночі. А зранку – все спочатку. Коли запропонували пересісти на шкільний автобус, то погодився. Не шкодує, хоча робота відповідальна.

На маршруті у пана Валентина тверда дисципліна. Діти знають, що за ними закріплені місця, знають, де знаходиться кнопка виклику водія у разі потреби (якось була свідком інструктажу). Водій вважає, що головне – це робити свою роботу правильно. Тоді все буде добре.

Водіїв шкільних автобусів можна цілком виправдано назвати людьми героїчної професії. За плечима – діти, 97% доріг практично не придатні для курсування пасажирського транспорту. Місцями автобус їде як у тунелі, обшкрібається. Але вони щодня виходять на маршрут і долають усі перешкоди. Тому побажаємо водіям шкільних автобусів відремонтованих доріг, справних машин, здоров’я і гідної оплати праці.

Тетяна СІТАР