Сьогодні, на 73-му році життя перестало битися серце шанованої на Межівщині людини, медичного директора Центру первинної медико-санітарної допомоги,  високопрофесійного лікаря, чуйного, турботливого батька, дідуся, люблячого чоловіка – Валерія Миколайовича Кравця.

Виконавчий комітет та депутатський корпус Межівської селищної ради, колективи Центру первинної медико-санітарної допомоги та Центральної лікарні глибоко сумують з приводу смерті Валерія Миколайовича та висловлюють щирі співчуття рідним та близьким покійного з приводу непоправної втрати.

Валерій Миколайович присвятив життя лікарській справі, допомозі людям.

Понад 46 років він працював у системі охорони здоров’я Межівщини: директором та медичним директором Центру первинної медико-санітарної допомоги, завідуючим поліклінікою Центральної лікарні, лікарем-хірургом.

Він залишався “у строю”  практично до останніх днів… Серце Валерія Миколайовича перестало битися на 73 році життя. Він пройшов земний шлях з добром у серці до людей, з любов’ю до своєї справи, завжди в потрібну хвилину приходив на допомогу.

Редакція «Межівського меридіана» багато років  тісно співпрацювала з Валерієм Миколайовичем як очільником первинної ланки системи охорони здоров’я Межівщнии, так і кваліфікованим лікарем-хірургом.

Ми збережемо найсвітліші спогади про чудового лікаря, справжнього професіонала, чесну, відверту, тактовну і чуйну людину.  

Висловлюємо щирі співчуття усім рідним і близьким Валерія Миколайовича Кравця – дружині, дітям, онукам, друзям, колегам… Поділяємо Ваше горе, сумуємо разом з Вами, підтримуємо Вас у годину скорботи….

До 70-річного ювілею Валерія Миколайовича ми готували матеріал саме про його життєвий та професійний шлях під заголовком:  «Професіонал – це знання, помножені на любов до професії!»

Пам’яті Валерія Миколайовича Кравця…

Професіонал – це знання, помножені на любов до професії!

Говорять, що в житті немає випадковостей. І воно постійно нас у цьому переконує.

Той факт, що  Валерій Миколайович Кравець народився в середині червня, красномовно говорить сам за себе. Адже саме у ці спекотні дні – третю неділю першого місяця літа – медики відзначають своє професійне свято.

Чи означає це, що за датою народження Валерію Миколайовичу судилося бути медиком? Важко сказати, а тим більше підвести під це якусь наукову теорію. Але інколи так хочеться вірити: все, що трапляється з нами, дійсно – не випадково…

Маленька батьківшина Валерія Кравця – село Дебальцево Васильківського району Дніпропетровської області. У 1957-му пішов до першого класу Чаплинскьої школи, яку закінчив у 1967-му. З 1968 по 1970 рр. проходив службу в лавах Радянської армії.

На питання, чи пам’ятає він той момент, коли усвідомив, що життєвий шлях буде пов’язаний з медициною, відповідав впевнено: «Так, пам’ятаю. Але цей шлях був зовсім не очевидний…».

Справа в тому, що у школі Валерій Кравець досить серйозно займався спортом, мав навіть розряд з легкої атлетики. А тому вступати вирішив до Волгоградського інституту фізичної культури.

– Але іспити я не здав, – розповідав він. – Мабуть, на щастя, бо тоді б точно не став лікарем. Та сталося так, що двоє моїх товаришів вступили до Дніпропетровського медичного інституту. І в той час, коли я проходив строкову службу, багато з ними переписувався… Загорівся цією ідеєю і… вирішив стати медиком. Готувався до іспитів дуже ретельно і після демобілізації вступив з першого разу.

– Чи складно  було навчатись? Ні. Чесно. Сьогодні багато можна почути, що, мовляв, у медінституті вчитися важко. Для того, хто має бажання стати лікарем, це абсолютно нормальний процес: тобі цікаво, ти постійно щось вивчаєш, знаходиш щось нове для себе…

До речі, Валерій Кравець закінчив інститут з червоним дипломом. Уже на третьому курсі відвідував факультативи по хірургії. Перший наставник (якого і сьогодні згадує з вдячністю) – Ганна Петрівна Антошкіна – довіряла йому асистувати на операціях.

Згадував, що на той час міг залишитися працювати у обласному центрі – були цілком реальні варіанти. Але так склалося, що доля пов’язала його з Межівщиною.

У 1977 р. після закінчення інтернатури, яку проходив на базі Дитячої міської клінічної лікарні №3 імені професора Руднєва М.Ф. (сьогодні обласний Центр матері та дитини), він приїхав у Межівський район на посаду лікаря-хірурга.

Маючи за плечами величезний досвід (46 років стажу), Валерій Миколайович був щиро переконаний, що рівень знань вирішує все!

Головне, на його думку, для лікаря будь-якої спеціалізації – анатомія. Це фундамент! Треба максимально вивчити норму: як це виглядає і працює, коли людина здорова. А вже потім можна говорити про патологію, коли організм дає збій, тобто хворіє.

Разом із тим, треба, звичайно, знайти і підхід до пацієнта:

«Ці взаємовідносини – лікар-пацієнт – теж важлива складова. Від того, наскільки він тобі довіряє, також залежить успіх лікування. Хто б що не казав про втому, стандартні схеми лікування, протоколи і т. д. – лікар все одно повинен концентруватися на конкретному пацієнтові. А ще треба любити свою роботу. Без цього взагалі – ніяк!».

– Що важче – стояти за операційним столом чи, як керівнику, вирішувати адміністративні питання?

– Скрізь свої нюанси (посміхається)… З хірурга теж сходить сім потів, коли ситуація складна і ми говоримо, наприклад, про людське життя. Але і робота головного лікаря як адміністратора, м’яко кажучи, нелегка…

Багато хто з лікарів, відчувши, як кажуть, смак адміністративної роботи, поступово відходять від лікарської практики. Але це не про Валерія Миколайовича. Доки дозволяло здоров’я, після закінчення робочого дня на посаді директора комунального закладу первинної ланки, він ургентував, як звичайний хірург, у Центральній лікарні – тобто на вторинці. При цьому повторював: «Це, щоб не втрачати практичних навичок».

Сьогодні багато хто ставить під сумнів успіх реформи системи охорони здоров’я, яка триває останні роки. Як без такого провокаційного питання до головного лікаря?

– Якщо без зайвої лірики, то реформа вітчизняній медицині потрібна. Крапка! Однак будь-яка реформа матиме помітні позитивні зрушення – лише за умови належного фінансування! І тут також треба поставити крапку! Давайте дивитися правді у вічі – кошти, які сьогодні виділяються на одного пацієнта в Україні, є смішними. Але про це говорити не з медиками на рівні районів. А, наприклад, з тими, хто закладає фінансування цієї реформи.

Скажу лише, що у кожній країні на медицину виділяється певний відсоток внутрішнього валового доходу. У Німеччині та Франції, наприклад, 9%, в Англії – 8%! А в Україні – 2,5%?! Питання: чому? І це при тому, що рівень економіки, і валовий дохід порівняти теж неможливо. Оце і вся моя відповідь. За рівних умов, можна порівнювати системи, якість надання медичних послуг тощо… А так – це розмови ні про що…

– Колеги багато говорять про вашу тактовність у вирішенні гострих робочих питань.

– Чому я не підвищую голос? (знову посміхається). Чим тихіше говорить керівник – тим більше до нього прислухаються. А взагалі з гордістю за колег хочу сказати, що на первинці нам сьогодні вдалося створити боєздатний колектив, і я щиро дякую всім без виключення працівникам закладу, які працюють поруч зі мною.

Ось як розповідали про Кравця В. М. – його колеги:

САЧУРА Олена Анатоліївна – старша медична сестра КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» :

– Знаю Валерія Миколайовича ще з 1984 року, коли прийшла працювати в хірургічне відділення після закінчення медучилища. Не пригадаю жодного випадку, щоб він залишив важкохворого на медичну сестру. Коли доводилося з ним чергувати, завжди була впевненість, що поруч з тобто справжній професіонал.
Щодо особистих питань, то він теж завжди з розумінням ставиться до наших проблем. Завдання керівника створити в колективі гарний мікроклімат, і ми чудово бачимо, що наша згуртованість – це його заслуга. Намагається поставити на перше місце інтереси пацієнта, репутацію закладу. А ще він ніколи не підвищує голос і максимально тактовний в будь-якій ситуації.

ВАСІЛЬЄВА Світлана Станіславівна – сімейний лікар, голова профспілкового комітету:

– Працюємо з Валерієм Миколайовичем пліч-о-пліч з 1992 року. Свого часу – на стаціонарі, сьогодні – в первинній ланці. Добре пам’ятаю, що, як дитячий лікар, постійно зверталася до нього за консультаціями хірургічного профілю і завжди отримувала допомогу професіонала і просто чуйної, уважної людини. Сьогодні – він головний лікар. А це величезна відповідальність!
Розумієте, практично кожен, хто заходить до нього в кабінет, несе заряд емоцій і, як правило, негативних. Проблеми, проблеми, проблеми… Так недовго і до синдрому емоційного вигорання. І тільки дуже врівноважена, мудра, поміркована людина впорається із цим.

 

Загадаємо сьогодні молитвою і добрим словом Валерія Миколайовича Кравця …

Сумлінна багаторічна праця заради здоров`я мешканців Межівщини,  висока професійна майстерність, щирі людські якості Валерія Миколайовича назавжди залишаться у серцях тих, з ким він працював і кому допомагав.

Царство небесне і Вічна пам`ять Світлій Людині, Лікарю з великої літери!