Вісім доньок та два сини! або Правила життя багатодітної родини Людмили Воробйової.

І хто може заперечити, що це доволі нелегка праця? Усі, хто має хоч одну дитину, погодяться з цим твердженням. А якщо дітей десятеро? Як тоді? Поговоримо про це з багатодітною мамою Людмилою Воробйовою.

Доля склалася так, що заміж дівчина вийшла за свого однокласника рано. 22 роки прожили з чоловіком, та не склалося.  Ось уже сім років як розлучені, виховує дітей сама. Звичайно, поки діти підростали – було важко. Треба було встигати і город полоти, і господарство порати. Малеча неспокійна. Старші допомагали глядіти менших. Це зараз уже діти вміють усю роботу по дому робити.

Нелегка доля, що й казати. Але іншої Людмила не уявляє. Могла б бути золота медаль, навчання у виші.  Та зараз є десятеро дітей – два сина (Сергій та Максим) і вісім дочок (Олена, Маргарита, Дар’я, Надія, Катерина, Анжела, Яна, Єлизавета). І жінка щаслива цим. Діти її люблять і шанують.

ЗА ЯКИМИ Ж ПРАВИЛАМИ ЖИВЕ БАГАТОДІТНА РОДИНА?

– Мене мати змалку вчила господарство вести, город порати, – розповідає пані Людмила.

–  Треба все робити вчасно. Не спати довго навесні і влітку, адже весняний день рік годує. Ось ми вже й ранню картоплю викопали. Справляємося усі разом. Зранку – сімейна рада. Що сьогодні треба зробити, як розподілити обов’язки. Робимо все спільно, дружно і в городі, і по господарству.

Навчає мати дітей жити праведно, по совісті, розум мати. Привчає до праці, бо це головне.

–          Минулого року, – продовжує жінка, – висадили тисячу корінців помідорів. І сік закрили, і продали трохи. От і кажу дітям, що раптом не буде роботи, не буде зарплати – на землі треба робити, земля допоможе.

Мають корову, тому вдома завжди молочні продукти (сир, сметана). Вирощують овочі, тримають птицю. Випічка – домашня, хліб, печиво, здоба – усе самі готують. Купують крупи, цукор, макаронні вироби.

Роботи у багатодітної матері завжди багато. Питаю, чи взимку вдається трохи розслабитися? Виявляється, ні. Можна лише переключитися на інші види діяльності. От і Людмила так робить. Пошила три ковдри в стилі печворк (клаптикове шиття).  Пробує шити одяг для дітей, в’яже гачком килимки. Дівчатка теж до рукоділля схиляються. Завдяки школі, діти багато вміють робити руками. А ще куховарять. Жінка жартує, що під час карантину у неї була відпустка – дочки кулінарили, пекли різні смаколики.

ЧИМ ВТІШАЄТЬСЯ МАМА?

Звичайно, дітьми. Двоє старших дітей (Сергій і Олена) одружені, мають дітей. А Рита й Даша закінчили навчання, живуть і працюють у Дніпрі. Про них тільки добрі відгуки. Ввічливі, доброзичливі. Не стоять осторонь громадських справ. Навчені змалку трудитися, з повагою ставляться до чужої праці.

І про молодших, школярів, теж говорять тільки добре. Активна, має власну думку і відстоює її – це Надія. А ще вона захоплюється волейболом.  Скромна, весела, товариська, працелюбна і дисциплінована – це про Лізу. Дівчинка має багато друзів. Акуратність, відповідальність, стриманість притаманні Каті. А ще – командна робота.  Яна – уважна, комунікабельна. Їй комфортно серед друзів. П’ятикласник Максим є лідером. Мріє стати фермером, побудувати великий будинок, де б усі змогли жити разом. Відповідальна, стримана Анжела користується авторитетом серед однокласників. Такі всі різні, і такі рідні для мами Людмили.

ЧИ БАГАТО ДОПОМОГИ МАЄ БАГАТОДІТНА РОДИНА?

Людмила згадує, що колись один раз, років десять тому, коли було восьмеро дітей, Фонд Віктора Пінчука надав допомогу – по тисячі гривень на кожну дитину. За ці вісім тисяч поміняли вікна в хаті. Зараз ім’я  отримує лише допомогу як малозабезпечена. Хоча і це нерегулярно. Чому так, питаю.

– Я ж не працюю – це головна причина. Комісія щоразу по-новому розглядає, і вирішує – давати чи не давати. Ніяких інших виплат не маю.

Сіно купують, бо косити дуже ніде та й нікому. Тримають невелику тепличку, то вторгованих за розсаду грошей якраз вистачає на сіно. Але корови продати не можна, сім’я ж велика. Цього року одна дочка іде навчатися, через рік – ще двоє дітей. Звичайно, кошти будуть потрібні.

– Десь поблизу роботи не знайшла, – розповідає Людмила. – На шахту не беруть – кажуть, що нема вакансій. Та й як покинути усе господарство? Корова, город. Дівчата корову не доять. Бо вона дуже норовлива – я боюся, не дозволяю.

Старші діти підтримують матір. Коли виплат не отримувала, дочка присилала гроші, скільки могла. І гостинці передавала, адже пам’ятала, як мама все віддавала для них малих.

Тішиться жінка, що діждалася від дітей розуміння й допомоги. Адже, коли народжувала, ні на кого не розраховувала, тільки на себе.  Говорить так:

– Я нічого ні в кого не прошу і ні на що не претендую. Моя мати навчала мене жити за можливостями. І я дітей цьому навчаю. Ми самі про себе дбаємо.  Треба навчитися цінувати те, що маємо.

Родину відвідала Антоніна Тарасенко