Лірична душа Наталії Коноваленко

Живе у Слов’янці мила й привітна жінка – Наталія Коноваленко. Закінчила місцеву школу, педагогічну освіту здобула у Дніпропетровському педучилищі, працювала вихователем у дитячих садочках (їх було колись у Слов’янці аж чотири). Зараз жінка вдома, займається господарством. Каже, що живе, як усі. Але вона не така, як усі. Вона – поетеса.

Нещодавно довелося познайомитися з її збіркою віршів «Фіолетовий вечір». Книжка видана 2015 року за сприяння керівника літературного об’єднання «Літературне слово Межівщини» Петра Бабця, який і вступне слово до збірки написав. Пані Наталія теж є членом цього літоб’єднання. Кілька разів брала участь у Всеукраїнському літературно-мистецькому фестивалі-конкурсі «Покровський Літfest».

– Їздили туди разом з колегами з Новопавлівки Лідією Сотник та Валентиною Давиденко. З Валею спілкуємося досі, ділимося новенькими віршами.

Як почався творчий процес, пані Наталія точно не може визначити. У юності писала, як і більшість, передаючи романтичні настрої. А потім щось наче прокинулося всередині – вірші почали самі народжуватися.

– Це приходить десь зсередини. Якесь слово, відчуття не дає заснути. Треба обов’язково записати. Або сколихне якась подія, і тоді рядки складаються, щоб висловити враження, почуття. Буває, що два вірші за день народяться, а буває – жодного.

2018 року твори Наталії Коноваленко увійшли до збірки «Стежина творчого натхнення». А її вірш «Кленове листя» поклала на музику межівська композиторка Алла Тишковець.

Фіолетовий вечір

Фіолетовий вечір заглядає в вікно,
Небесами повінчані ми з тобою давно.
І людини ріднішої вже мені не знайти.
Коли щось я подумаю – зразу скажеш це ти.
В негараздах життєвих, як тривожать думки,
Ти розважиш словами, доторкнешся руки.
Я подумаю: – Добре, що ми разом з тобою.
Хоч роки пролетіли, і дорослі вже діти,
Молоді ми душею, рано нам ще старіти.
І, буває, що думка така промайне:
Серед інших жінок ти обрав лиш мене.

 

* * *

Коли буває тяжко на душі,
Беру до рук улюблені вірші.
Вони мої порадники в біді,
Спокійно й затишно мені тоді.

Два зошити старенькі із віршами,
Ще з юності дружу я з вами.
Тут і Асадов, Лермонтов і Фет.
Як влучно слово підібрав поет!

Лікує душу виважене слово,
Немов зі мною він веде розмову.
І заспокоїться поранена душа.
Яка ж велика сила у вірша!

 

Моїй мамі

Плаче дощ холодними дощами,
Вітер сумно у дротах гуде,
Стільки літ немає в мене мами.
Вже ніколи мама не прийде.

До цих пір її я виглядаю,
І хоча того не знають люди,
Схожі риси у жінках шукаю.
Та її ніколи вже не буде.

З небуття ніхто не повернеться,
І немає вічного нічого,
Знову серце болем захлинеться,
Коли в церкві свічку ставлю Богу.

Плаче дощ холодними сльозами,
Вітер сумно у дротах гуде,
Лиш у снах приходить моя мама
І разом із сном від мене йде.

 

Мамі

Подивіться, весна вже настала,
Білим цвітом буяє земля…
Ви ж любили так весну, мамо,
Трудівнице невтомна моя.

Гляньте, вже ластівки прилетіли,
Ліплять гнізда пташини малі…
Ви ще так багато хотіли
Добрих справ зробить на землі.

Чули, мамо, увечері в гаї
Соловейко так гарно співав?
Як хотіли ви жити, я знаю,
Та Господь вас до себе забрав.

Озовіться зозулею, мамо.
Як же тяжко без матері жить.
Тихо в світі і порожньо стало,
Не кує вже зозуля, мовчить.

 

Покинута хата

Стоїть самотиною хата,
Дивляться вікна на вулицю,
Бачила будні і свята –
Тепер покинута журиться.

А пам’ятає ж хата:
Сім’я тут жила щаслива,
Діти, батько і мати –
Весела, завзята родина.

Хату щороку білили,
Глянеш – як сонце сія…
І у селі говорили:
Дружна живе тут сім’я.

Роки у даль збігали,
І підростали діти.
Вже самостійними стали –
Час від батьків летіти.

В місті вони навчались,
Село забувати стали,
Роботу знайшли, побрались,
Рідко тепер приїжджали.

Старість не забарилась,
І сумно стало в господі,
Хата стара похилилась,
Ростуть бур’яни на городі.

Господарі вже на тім світі,
А хата обшарпана, бідна,
У місті зостались діти,
Нікому вона не потрібна.

Забуто до хати стежину,
Ніхто не змахне косою…
Дощі обмивають глину,
По шибці збігають сльозою.

 

Героям війни

Повертайтесь, синочки, до рідної хати,
Кожен день тут чекають вас батько і мати,
Виглядають щодня вас дружина і діти,
Ви для них найрідніші у цілому світі.

Повертайтесь додому, повертайтесь живими,
Хай вас ангел-хранитель в біді не покине,
Хай любов ваших рідних в бою помагає.
Повертайтеся швидше, синочки, благаю.

 

* * *

Тоді, як яблуні цвіли,
Тебе єдиного зустріла.
Ми так кохання берегли –
Про зраду думать не хотіла.

На крилах в далі голубі
У снах з тобою я літала…
Ти знав, що вірна я тобі,
Ти знав, та я тебе не знала…

 

Літній дощ

Дощик землю освіжив,
Цілу ніч сьогодні лив
На ліси і на поля,
Звеселилася земля.

Вранці сонечко зійшло,
Навкруги все ожило.
І земля дощу сказала:
«Довго ж я тебе чекала!»

 

* * *

Дуже холодно на вулиці,
Кіт Васько до грубки тулиться.

Тато наш зайшов до хати
І таке почав казати:

«Голодно пташкам узимку,
Допоможемо їм, синку,
Підгодуємо ми птицю,
Зараз зробим годівницю».

Приніс тато молоток,
Забивати став гвіздок.
Дошку пилкою пиляли,
До обіду працювали.

Тато спритно майстрував,
Я, як міг, допомагав.
Тихо полилась розмова,
Й годівничка вже готова.

Ще ми дах припасували.
До гілок прилаштували
Ми готову годівницю –
Хай летять до неї птиці.

Мама наша так зраділа:
«Не сидиться вам без діла!
Ви у мене молодці,
Будуть раді й горобці».

Ми поклали в годівницю
Хліба, проса і пшениці,
Під вікном ще прив’язали
Для синичок шматок сала.

Дятли, горобці й синиці
Всі летять до годівниці,
Галасують і кружляють,
Своїх друзів закликають:

«Прилітайте, поспішайте,
Та маленьких не штовхайте!
Їжі вистачить усім –
Це для всіх пташиний дім.

Ми спасибі кажем людям!
Вже голодні ми не будем!
А коли тепло настане,
Їжу ми самі дістанем».

 

Рудько

Край дороги, біля мосту,
Де машини мчать щодня,
Ми знайшли мале, безхвосте,
Рудувате цуценя.

Очі круглі, як намисто,
Носик чорний, аж блищить.
Мабуть, дуже хоче їсти,
І нема йому де жить.

Принесли його додому,
Відігріли його в хаті.
Щоб було де жить малому,
Треба будку збудувати.

Будку швидко ми зробили,
Діла вистачило всім.
Ще й соломки підстелили.
Є тепер собачий дім.

Цуценя Рудьком назвали,
Годували молоком,
Кісточки йому давали –
Подружились ми з Рудьком.

Цілу ніч Рудько наш гавка,
Вірно стереже наш дім.
У зубах він носить палку,
Догоджає нам усім.

Робить шкоду невелику
(Ну й чудні вони, малі):
Любить красти черевики
І ховати у траві.

Та за витівки собачі
Ми не лаємо Рудька.
Заглядає в очі, скаче –
Вдача в нього вже така.

Виріс пес розумним дуже,
Знають всі тепер навкруг,
Що давно із ним ми дружим,
Мій Рудько – найкращий друг!