З Першим квітня! Посміхніться!

Сьогодні 1 квітня – День сміху. Розіграші, добродушні насмішки – цього дня жартують усі: і дорослі, й діти. Хтось може зауважити, що не до сміху нині, маємо надзвичайно складну і неприємну ситуацію з пандемією коронавірусу. Так що ж робити? Сміятися!!! Адже саме сміх рятував людство від загибелі. Сміялися Езоп, Остап Вишня. А хіба легко їм жилося? Тисячоліттями людство зберігало й передавало наступним поколінням веселі казки, дотепні історії, кумедні побрехеньки, жартівливі пісні.

Колись, працюючи вчителькою, теж збирала і зберігала витвори своїх учнів. Чомусь напередодні 1 квітня згадала про них. А потім поспілкувалася з колишніми колегами – виявляється, вони теж колекціонують такі «перли». Багато батьків пам’ятають цікаві вислови своїх дітлахів, коли ті були маленькими. А ще мої учні писали байки. Тому ми сьогодні ділимося цими скарбами.

Учнівські «перли», зібрані на уроках української мови

  • Грак сів на дах, який прилетів з лісу.
  • Збив тісто, щоб з’явилася пеніста шляпочка.
  • Жінки стали в шеренгу до лікаря.
  • У мене в класі шпалери світло-полосатого кольору, вони мені допомагають дружити з усіма.
  • Істоти – це ті, що їдять і дихають.
  • У лісі пахло хвойдами.
  • Ворона скрекоче, соловей кує.
  • У цім творі дуже добрий твір.
  • Доніс до читача Володимира Вернадського.

Говорять діти

Альоша, 3 роки:

Мама з татом розбирають м’ясо, свіжину. Малий Альоша поруч грається. Зайшла сусідка.
Сусідка:
Альоша, дай мені м’яса.
Альоша:
Не дам, нам самим треба.
Сусідка:
Ну хоч кісточку.
Альоша:
Не дам, у нас собаки є.

Езоповими шляхами (за мотивами байок Езопа)

Сліпий

Один сліпий міг все сказати про тварину,
Лише почухавши або погладивши їй спину.
Якось дали йому малесеньке щеня.
Він каже: «Не знаю я, це вовченя чи лисеня.
Не знаю, ким йому судилось стати,
але в отару його краще не пускати»

 

Воли і вісь

Якось воли тягнули віз,
а вісь скрипіла: «Зізь» та «Зізь».
Волам терпіть несила вже скрипіння,
урвалося вкінець у них терпіння:
– Коли ж, нарешті, ти вже замовчиш?
Та ж воза тягнем ми – а ти кричиш!

 

Лисиця і Левиця

Лисиця і Левиця – дві сусідки.
Левиця каже: «Гарні в тебе дітки».
«І в тебе теж багато б їх було,
Якби народжувала ти не одного»
«У кожній справі якість лиш важлива –
Ти родиш лисенят, а я ж бо Лева!»

Олександр МАРЧЕНКО, с. Новопідгородне
6 клас (2005 рік)

* * *

Віл-трудівник

 

Щоденно віл гуляв собі у лузі
І не ходив з товаришами в плузі.
Одного разу Віл зустрів Лисицю
Та як почав він їй хвалиться:
– Ось ми, Воли! Це ми усіх годуєм,
Ми оремо поля, хати будуєм.
– А чом же зараз ти оце гуляєш,
А не братам своїм допомагаєш?
– Та я… Та я… Та що ми все про мене…

І люди часто хвалять весь свій рід,
Що рідні трудяться у сьомий піт.
Так голосно і ревно вихваляють,
Але чомусь їм не допомагають.

Юлія РЕДЬКА, с. Новопідгородне
6 клас (2006 рік)

Підготувала Антоніна Тарасенко

Класики „Сатири і гумору” Межівської сторони

Здавна культивується на Межівщині здоровий гумор і сатира.

Незабутня Тетяна Степанівна Сулима уславила на весь світ новопавлівську „Дячиху”. З тієї ж Новопавлівки вийшли в літературний гуморний світ фронтовики і журналісти Яким Давиденко та Іван Тараненко. Вони сіяли свої невмирущі перлини-усмішки від самої Межової й Петропавлівки до Дніпра і Полтави!

„Гостре перо не в гусака” було і у нашої районної газети.
Як згадує наш журналіст Олександр Васильович Винник, в лихі 30-і як “чорний гумор” створив перший редактор Петро Лубенець, який написав на себе вбивчу сатиру “А Лубенець скрипить пером!” (Може, в такий спосіб врятував собі життя).

Серед наших віршописців “ЛСМ” сьогодні немає нікого, хто б не спробував гуморити і сатирити! Валентин Корчагін з Іванівки, Богдан Кирницький з Новопавлівки, Лідія Воловенко, Тамара Середа, Лариса Середа (межівчани), Валерій Єфименко із Зоряного, Ольга Голянич з Богданівки!

Майже готова наша “Гумороантологія”! Отже, читайте і поціновуйте!

Петро Бабець,
керівник історико-літературного обʼєднання “ЛСМ”

Іван Омелянович Тараненко

 

Секрет довголіття

Біля діда Опанаса,
Ні синів, ні дочок,
А він прожив до ста років
І ще, як «гвіздочок».
– В чому секрет довголіття? –
З газети питають. –
– Напишемо про вас нарис –
Нехай люди знають.
Дід послухав і говорить:
– Які тут секрети?
Про це пишуть у наш час
Майже всі газети.
Наше село покинули,
Майже зруйнували:
Клуб, медпункт, торгову точку –
Все позакривали.
Тепер скільки кілометрів
Мушу в день робити!
То чому ж мені, скажіть ви,
Так довго не жити?

                              05.10.1999р.

Запізнились

До кафе спішать п’янички
(Як без цього жить?),
Коли бачать: у калюжі
Такий вже лежить.
Вони дивляться на нього,
І спір виникає:
– Ми знову, запізнилися,
А Гриць вже гуляє!

                              05.10.1999р.

Ніс

– Чом не робиш ти, Миколо?! –
Питає дружина, –
Який приклад подаєш ти
Для дочки і сина?!
– Та я б, – каже, – Катерино,
Радий працювати,
Тільки мене, як змовились,
Скрізь не хочуть брати.
Документів навіть в мене
Ніхто не питає.
Тільки глянуть і говорять:
«Місць у нас немає».
– В документах, – жінка каже, –
Й не буде потреби,
Доки ніс, мов баклажан,
Буде синім в тебе.

                              15.12.1990 р.


Тамара Макарівна Середа

Спадщина

– Що воно оце з тобою? –
Іван до Степана, –
Все обличчя в синяках
І сорочка рвана?

Та оце померла теща,
А ми хоронили,
Ну а потім з шуряком
Спадщину ділили.

Домовлялись, що поділим
Швиденько та ладно…
Та не вийшло:
Підсумкові результати видно.

Під цим оком маю частку –
То я ним не бачу,
А під другим, що кровиться –
То, отримав здачу.

І зубів нема передніх,
Та чотирьох кутніх…
Дуже добре звеселили
Ми людей присутніх!

В першій серії розділу
Я не мав удачі,
А як друга почалася –
Відчубучив здачу!

Відірвавши від паркана
Одну штакетину
Уперіщив шурякові
Через усю спину.

Жмут волосся із чуприни
Вирвати прийшлося,
Та вкусить за одне вухо
Таки удалося.

Відірвав йому штанину
Та трохи невдало –
Так, що грішне тіло вмить
Виглядати стало!

Побуцав його ногами,
Як оту падлюку,
Закотивши до сараю,
В свинячу багнюку.

Шкутильгав я з поля бою,
В руках рвана майка,
А із хліву була чутна
Шурякова лайка.

Щоб за спадщину не бились
Діти й шуряки,
Живіть тещі, живіть довго –
Навіки – віки!


От вам і жарти…

Довгенько до мене в хату не потикалася ота звідня, ота бісова лепетуха баба Кандзюбиха, а це причалапала. Причалапала і прямо з порога:
– Ось вам і квітневі жарти! Після них мені не те що посміхатися, а й на світ білий не хочеться дивитися.
– А що ж трапилось? – питаю.
– Та що ж… Кожного року на перше квітня хтось та обдурить мене, хтось та посміється. А нині думаю – ні. Почну ще я жартувати.
І почала.
Ще не світ ні зоря, а я до зятя:
– Доки б ти відлежувався? Доки боки обдавлював? Он у хліві корова околіла…
Він як схопиться… Летить із хати – світу перед собою не бачить. Дочка з переляку – за ним. Вони бігають, а я сміюся, що одурила, киші надриваю.
Зять ускочив у хату – і нічого не сказав. Тільки зиркнув, що в мене аж у п’ятах закололо. А дочка рюмсати почала.
– Та чого ви, – кажу, – сьогодні ж перше квітня… День жартів… Чи, може, зовсім без гумору?
Пожартувала вдома і пішла на вулицю. Тільки-но за ворота, аж тут Іван Коляда. З нічної зміни. Іде назустріч, посміхається.
– Ти тут зуби гилиш, – кажу, – а твоя жінка ногу поламала. Вже й до лікарні повезли.
Івaн побілів і ніби його вітром підхопило. До лікарні подався.
– Та постій же ж! – кричу навздогін. – Хіба ж так можна хвилюватися! Я ж пожартувала!
Він повернувся, підійшов до мене і сердито:
– Дякуйте долі, що ви старші за мою матір, а то б я з вами пожартував… Вік пам’ятали б…
Відразу видно, що ні Гоголя, ні Остапа Вишні Коляда не читає. Олександра ж Ковіньки – зроду не чув.
Не зрозуміли в Пуцьверінках моїх жартів. Ну, думаю, махну до Полтави. Не встиг мені шофер і квитка відірвати, а я як закричу:
– Рятуйтесь, хто як може! Автобус горить! Скоро бак з пальним зірветься і розметає наші душеньки, чию куди!
Господи! Що тут зчинилося! Люди як залементують, як рвонуть до вікон і дверей… Штовхаються, верещать, а я сміюся.
Поставали усі на відстані від автобуса і чекають, коли він зриватися буде. Я виглянула та й кажу:
– Заходьте й сідайте на місця. Ніякої пожежі немає… Це мій квітневий жарт…
Думала, по цих словах розірвуть мене пасажири. Та спасибі – міліціонер нагодився. Не допустив самосуду. А штраф таки довелося заплатити…
Ось вам і квітневі жарти… Дуже вже серйозними люди стали… З ними жартуєш, а вони – сердяться. Та ще й до міліції ведуть…

Яким ДАВИДЕНКО,
Бібліотека «Перця», №316, 1986 р.


Про все і ні про що…

* * *
На “хвилях совісті” носило:
О доля, що тут ще сказать,
Хоч переплюнуть не під силу,
Тож можна просто обплювать!

* * *
Товариш мій блукає по базарю,
Щодня вишукує, де б похмелитись знов!
Хоч для здоров’я – це безжальна кара,
Перемагає до горілочки любов.

Поет „БЕЗДОМНИЙ”


Андрій Ковтун

Ослиные грёзы

(басня)

Июльский день в зенит вошёл,
И, от жары спасаясь тенью,
Лежал под деревом Осёл
И предавался размышленью:
– Как глупо создан белый свет,
В нём кто-то что-то напортачил,
Одни живут без всяких бед,
Другие – терпят неудачи.
Такой расклад несправедлив,
Вот я – не лох и не калека,
Лицом диавольски красив,
А хвалят всё же Человека.
Куда он годен? Срамота!
Ни силы нету в нём, ни роста,
К тому же, нет совсем хвоста,
А это – страшное уродство.
Или вот уши… Я пока
Не видел зрелища похуже,
Чем эти, меньше пятака,
Позорные людские уши.
Зато мои ласкают глаз,
Они – как крылья
крупной птицы,
Увидев их один лишь раз,
Теряют голову Ослицы.
Но, несмотря на это всё,
Нас не найдёшь
в журнале моды,
Осёл для многих – лишь осёл,
А Человек, мол,
царь природы.
Но мы ещё придём во власть!
Нас будут чтить,
лелеять даже,
А тех, кто не полюбит нас,
Сошлём куда-нибудь
подальше.

Не надо сильно морщить лбы,
Ища мораль у этой басни:
Ослы, конечно же, тупы,
Но ведь бывают и опасны.