Десантники завжди мають бути ПЕРШИМИ!

Маленький Стасик торкається помітних шрамів на тілі тата і, допитливо заглядаючи в очі, питає:
– У папи болить?..

Хлопчику лише 4 роки і коли підросте, то обов’язково пишатиметься своїм татом та розповідатиме друзям, що він – справжній герой-десантник, який пройшов самісіньке пекло Антитерористчної операції, а насправді реальної війни на Сході України, яка розпочалася 2014 року і триває до сьогодні.

За цими шрамами – три важкі операції, спочатку у лікарні м. Амвросіївка Донецької області, а потім ще дві в Одеському шпиталі. Шрами вже не болять, як раніше. Але вони – нагадування на все життя…

Про 2014 рік, місто Шахтарськ, про снайперську кулю, яка знайшла кулеметника 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Ігоря Бута…

Знайшла, але програла десантнику у боротьбі за життя…


Треба жити!..

Про що думалось Ігорю тієї страшної ночі 30 липня?

Про життя… Про те, що зробив би у першу чергу, якби… Якби тільки вирватися із цього пекла. Зробив би пропозицію коханій Наталії. Одружився. А ще обов’язково хотілося мати дітей, нащадків. Адже молодому чоловіку йшов лише 23-й рік…

Подумати часу було вдосталь. Поранення отримав десь о 19-й і практично до глибокої ночі знаходився в кузові цивільного МАЗа, де з напарником Олександром Олексенком тримали оборону.

На п’ятий день бою снайперська куля, прошила борт автомобіля і потрапила з боку в тулуб. Одразу відмовили ноги (згодом з’ясувалось – це був компресійний перелом хребта), але на фоні величезної втоми та шоку Ігор зізнається, що навіть думок не було, що це може бути серйозно або взагалі… кінець.

– Чомусь здавалось, якщо одразу не помер, значить все буде нормально…

Хоча снайпер продовжував уперто обстрілювати автомобіль, доки на землю не спустилася пізня і така коротка літня ніч.

Потім був звичайний будинок на околиці Шахтарська, де збирали поранених. Лежали на підлозі. Коли побачив їх кількість, то першою сяйнула думка: як нас усіх будуть евакуювати звідси? Тим часом, бої не припинялися ні на хвилину. О 5-й ранку почалася евакуація, яка проходила під тотальним обстрілом і десь о 10-й він пам’ятає себе вже у переповненій лікарні Амвросіївки. Ноші, реанімація…

Ось яку інформацію про цю військову операцію можна почерпнути з відкритих джерел:

«Наприкінці липня 2014 року штаб АТО поставив командуванню 25-ї десантної бригади завдання – прикрити висування 95-ї бригади для пробивання коридору для виходу частин, затиснутих у районі Дмитрівка – Степанівка – Маринівка. Для цього передбачалося утримати околиці міста Шахтарськ і перерізати трасу Торез-Сніжне.
27 липня десантники 25-ки вирушили в район Шахтарська, вийшовши на південно-східну околицю. Їх поява не залишилася непоміченою, і «міністр оборони ДНР» Гіркін-Стрєлков для утримання Шахтарська зібрав усе, що тільки можливо: щонайменше 600 осіб, танки, БМП, «Гради», батарею гаубиць Д-30. Підтягнувши сили, противник почав активні бойові дії, тривали вуличні бої. За короткий час була накрита батарея «Нон», згоріла БМД. З’явилися загиблі, а кількість поранених просто зашкалювала – за три дні боїв їх було близько 60 (фактично, кожен четвертий, а то й третій). Водночас підтримка артилерії була вкрай обмеженою, оскільки всі позиції бойовики розміщували в житловому секторі. Поява великої кількості поранених змусила шукати можливості для проведення колон. Всього було здійснено кілька проривів. На сьогодні втрати особового складу 25-ї бригади в ході боїв за Шахтарськ, згідно з даними ресурсу «Книга пам’яті загиблих за Україну», визначаються у кількості 24 загиблих бійців…»

Ігор згадує імена однополчан із 3-ї роти, які загинули смертю хоробрих: Володимира Халіна, Євгена Сердюкова, лейтенанта Артема Джубатканова, ст. лейтенанта Михайла Шатайла…

Російські бойовики знімали тіла загиблих десантників на відео і фото, а потім хизувались у соцмережах… Бог їм суддя…

Не вірилося, що це… ВІЙНА!

Народився Ігор у с. Миколаївка Богданівської сільської ради, закінчив Богданівську школу. Навчався у Дніпропетровському індустріально-педагогічному технікумі, де отримав спеціальність електрогазозварник.

У 2010-му був призваний на строкову службу, яку проходив у внутрішніх військах в столиці України.

– Коли у Києві починалися події на Майдані, працював у Дніпродзержинську (сьогодні Кам’янське) зварником, – розповідає Ігор. – Стежили, обговорювали. Далі все було дуже швидко, я просто подзвонив мамі і сказав, щоб обов’язково повідомила, коли надійде повістка із райвійськкомату.

Повістка не забарилася, і я вирушив додому. Чи були думки не з’явитись, уникати? Ні, такого точно не було. Тим більше у військкоматі спочатку говорили про навчання, перепідготовку. Терміни теж називались різні – від 10 днів до місяця.

Пам’ятаю, що разом зі мною з Межівського району першою хвилею призивалися брати Сергій та Володимир Суховерхі, Олександр Безуглий і ще кілька хлопців.

У частину мобілізовані прибули 23 березня, а вже 26-27-го вирушили в Донецьку область. Їхали вночі, переважно полями. Пізніше дізналися, що перші підрозділи 25-ки зупиняли організовані групи місцевих жителів – не пропускали. Спереду жінки і діти, а за ними озброєні цивільні.

Сьогодні наше завдання можна сформулювати приблизно так, – згадує Ігор, – частини бригади були передислоковані в Донецьку область для посилення присутності українських сил біля кордону. А наша партія – це було вже доукомплектування резервістами, мобілізованими.

Кінцевим пунктом прибуття виявилося місто Амвросіївка, поруч сумнозвісний пропускний пункт з Росією «Успенка». Десантники зайняли позиції в степу, почали облаштовувати лінію оборони, новобранців закріпили за бойовими машинами.

Повертаючись до теми місцевих, Ігор пригадує фермера, який одразу приїхав, повідомив, що вони знаходяться на його полі і… запропонував свою допомогу: водою, продуктами, інструментами тощо.

Їх батальйон залишався на займаних позиціях до червня 2014-го.

– Ми бачили, що відбувається, але наївно думали: все буде нормально, все повернеться… Інакше думали контрактники, які вже встигли побувати в Криму у лютому, перед референдумом.

Скажу чесно: нам не вірилося, що це реальна війна. Швидше, не хотілося вірити! Як не хотілося і хвилювати рідних – говорили, що типу все добре – ми на навчаннях.

Але цей час не пройшов марно – новобранці та контрактники багато спілкувалися, знайомилися – у частині на це часу практично не було. Командир взводу лейтенант Денис Яковлєв говорив їм, що тепер вони десантники і повинні відповідати дисципліні й завжди бути першими!

Ігор і сьогодні з великою вдячністю згадує його, як і командира батальйону підполковника Євгена Мойсюка (сьогодні Євген Георгійович Мойсюк – генерал-лейтенант Збройних Сил України, командувач Десантно-штурмових військ Збройних Сил України – прим. ред.).

Я обов’язково повернуся!

Минуло лише два роки, як він демобілізувався. Тож особливо втягуватися до порядку не довелося. Хоча і бойова обстановка, і польові умови, звичайно, зовсім інша справа…

Першою реальною сутичкою можна вважати випадок, коли до їхніх позицій під’їхали цивільні автомобілі й десантники побачили людей у формі, озброєних автоматами, які запропонували їм… здатися.

Командир роти швидко зорієнтувався: зайняли позиції, коротше – повна бойова готовність. Зав’язалася перестрілка, непрохані гості понесли втрати і відступили, а десантники навіть взяли одного полоненого.

Потім батальйон передислокували ще далі – до Зеленопілля Луганської області, теж кордон із Росією. А в червні десантників виводили на першу ротацію.

Пригадує, як місцеві жителі виходили на дорогу з українськими прапорами і питали: «Куди і чому ви їдете?».

– У це можна вірити чи ні – вибір кожного… Але я бачив людей на власні очі. Питав себе: «Кого ми кидаємо? Що за трагедія? Ну змінить нас інший підрозділ? У чому проблема? Це ж наша територія, державний кордон і т.д.

Сьогодні Ігор вважає для себе ті дні переломним моментом, коли прийшло усвідомлення, що його життя зміниться назавжди.

– Я згадував цих людей з українськими прапорами, коли нас запитували: чи готові ми знову вирушити в зону АТО? І це допомагало прийняти рішення.

А ще прибуло поповнення з мобілізованих – зовсім молоді хлопці. Хоча мені самому було 23 (усміхається). Вони навіть строкової служби не проходили і зброю в руках ніколи не тримали. А ми ніби вже бувалі… Це теж зіграло свою роль…

Наприкінці липня почалася операція по звільненню Донбасу – одним словом, наступ. Ми зрозуміли, що скоро і наша черга. Далі був рейд, Шахтарськ, поранення…

Десантники мають бути першими!

…Після операції зателефонував старшій сестрі Альоні – її номер знав на пам’ять. Велика родина зірвалася з місця буквально за лічені години. Мама Наталя Григорівна, сестричка, брати Віталій, Олександр, Анатолій.

Спочатку в Дніпро, потім Одесу, де він згодом зустрівся із багатьма однополчанами.

Теплими словами згадує допомогу місцевих волонтерів, які безкоштовно пропонували рідним поранених власне житло, речі, продукти.

Близько трьох місяців Ігор провів у шпиталі. Операції, реабілітація, після якої отримав статус інваліда війни.

Але в першу чергу турбувало не фізичне здоров’я. Ветеран АТО важко звикав до мирного життя. Цей процес затягнувся. Здригався від різких звуків, салютів, погано спав. Зануритися у війну вийшло значно швидше, аніж вийти з неї…

Озираючись навкруги, не міг зрозуміти одного: життя продовжується?! Там йому здавалося, що вся країна щохвилини живе і дихає подіями на фронті. Насправді ж…

Ніхто з нас не зможе повною мірою відчути те, що пережили люди на війні. Ігор говорить, що там надзвичайно швидко приходить усвідомлення того, наскільки крихким є людське життя.

Здається Ремарк стверджував, що повною мірою війну пережили лише загиблі – мовляв, лише вони пройшли її повністю («Чорний обеліск»)…

Перше, що зробив після одужання – одружився. Вирішив, що з цим жартувати не треба…

Сьогодні в родині вже підростає двоє бажаних діток – син Станіслав і донечка Лілія.

Як учасник бойових дій, отримав квартиру у райцентрі.

– Чи вважаю я себе на 100 відсотків десантником? Відповім однозначно – так!

Звичайно, є свої внутрішні, неписані закони. Як, наприклад, берет можна носити лише після того, як матимеш стрибки з парашутом. Хоча тільники нам видали мало не з першого дня мобілізації.

Але тоді ніхто не зважав на такі речі. Ми пліч-о-пліч виконували бойові завдання, і це найголовніше! Я точно знаю, що десантники мають бути першими!

Євген ТРАВНЕВИЙ