Цікаві журналістські історії від ветеранів районної газети
Як відкривали буквар Павлику Назаренку
Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ
Герой Радянського Союзу Іван Іванович Надточий мешкав у Києві. Саме за форсування Дніпра в районі столиці на Букринському плацдармі й засяяла на грудях нашого земляка, комсорга штурмового батальйону Золота Геройська Зірка. (Тут отримав тяжке поранення, втратив ногу). Любив Київ, але серце його було на рідній Межівщині – у новопавлівських степах, на берегах Солоної… Як тільки благословляло на весну, їхав у рідне село, де жив серед земляків до осені.
Неодмінними для Івана Івановича були й відвідини редакції районної «Червоної зірки» (за довге літо він бував у нас по кілька разів). І завжди у спілкуванні з журналістами підказував нові й цікаві теми. Співрозмовником, до речі, Надточий був прекрасним. Про авторитет і говорити годі…
А одного разу відвів від редакції справжню біду, вірніше немилість райкому партії, бо найбільше у героя боліло серце про фронтовиків, їх важку долю. І хоча на календарі був уже початок 70-х, ветеранам війни жилося нелегко – про них, як і тепер, згадували лише у дні свят. І то не про всіх.
Подібне сталося з Назаренком, інвалідом війни, батьком великої родини зі Слов’янки. Дуже образила того місцева влада неувагою. Звернувся він до редакції за допомогою у пошуках елементарної справедливості. Та й хотів ветеран небагато – аби його найменший син-першокласник Павло, як і сусідські діти місцевих керівників, ходив до найближчої від домівки школи, а не місив багнюку весною та восени через усе село до іншої.
До Слов’янки виїхав завідувач відділу Михайло Пудла. У кореспонденції, яка називалася «Хто відкриє буквар Павлику Назаренку?» і побачила світ у найближчому номері, за черствість справедливо дісталося на горіхи і колективу сільради, і колективу однієї із шкіл. Здавалося, всі крапки над «і» розставлено…
Але замість того, щоб влаштувати Павла, директор разом із райвно організували проти редакції шквал, наче під копірку писаних, листів з усіх шкіл району. Червоною ниткою через них пройшло питання: «Як ви посміли зганьбити авторитет учителя – найшанованішої на селі людини?»
Не менше замовних скарг лягло і на райкомівський стіл… І райкомівські керівники, не розібравшись, зайняли бік райвно, поставивши питання руба: «Або спростування в газеті, або звільнення з посад редактора і автора публікації». На роздуми часу не відводили, хоч редактор, член бюро райкому партії Володимир Микитович Олійник відстоював правоту редакції «до останнього патрона»…
І тут на порозі редакції завжди бажаний гість – Іван Іванович Надточий.
– А чому такі невеселі, хлопці? – запитав після привітання. Дали Герою газету з публікацією, розповіли про біду.
Заблищали у того на очах сльози, затремтіла в руках газета.
– Не хвилюйтеся, я зараз, – мовив Надточий і, опираючись на палицю, попрямував через двір до райкому.
Про зміст і тон його розмови там ми так і не дізналися. Але вже через кілька хвилин у кабінеті редактора голосом другого секретаря обізвався телефон: «Олійник, ти того… Дуже правильна і актуальна стаття в газеті. Райком підтримує…». Згодом до редакції з райкому повернувся і Надточий. Тільки й промовив, стримуючи хвилювання та неабияке збудження: «Спасибі, хлопці! Так і далі тримайте. А коли щось не так, звертайтеся до мене. В обиду фронтовиків ніколи не дамо…».
…Покинув навіки багатостраждальну землю мужній і справедливий до нестями Іван Іванович Надточий. Але пам’ятають його вдячні земляки-межівчани, як пам’ятає звільнений ним Київ… Певен, що пам’ятає його і Павло Назаренко, в долі якого світлий промінець справедливості полишив справжній Герой.
На знімку: гість «Червоної зірки» І. Надточий (праворуч В. Олійник і М. Пудла, 1970 рік).
«Восходом» по амбіціях
Олександр ВИННИК, член НСЖУ
Багато хто в районі ще пам’ятає В.О. Довгаля, голову колишнього райвиконкому. Чоловік, він був жорсткий. Від підлеглих, чи то керівників, чи рядових працівників, вимагав залізної дисципліни. І це було на користь району.
Але інколи він за своєю вдачею міг «перегнути палицю». Що, власне, одного разу і стало приводом веселої, навіть дещо кумедної історії, про яку хочу розповісти.
Якось тодішній головний редактор районної газети В.М. Олійник дізнався про приїзд перевіряючого з області, який мав з’ясувати, як у Межівському районі заготовляють сіно. І супроводжувати важливу персону мав саме Довгаль. Звичайно ж, це привід для подачі актуального матеріалу до газети. Та сам Володимир Микитович, знаючи Довгалеву вдачу, нав’язувати йому кореспондента не наважився. Переклав цю «місію» на мене, тоді працівника сільгоспвідділу редакції. Мовляв, подзвони голові райвиконкому і попрохай, щоб взяв тебе в поїздку по господарствах.
Що робити?
Дзвоню, викладаю прохання. Довгаль, навіть недослухавши, різко викрикнув: «Ви ото, не звикайте. Треба писати, шукайте свій транспорт!» і кинув трубку, навіть не повідомивши час виїзду і куди будуть везти перевіряючого.
Та мене теж взяла злість. Все ж «Червона зірка» тоді була органом райкому і райвиконкому. Складаю дещо авантюрний план. А щоб здійснити його, налаштував обшарпаного редакційного «Восхода». Цього мотоцикла подарував редакції В.Нечит – керівник тодішнього спорттовариства «Колос». «Восход» був з секретом: надійні спортивні скати і незаводська зірочка на задньому колесі, що дозволяло легко розвивати стокілометрову швидкість, лиш би кермо вдалось у руках тримати.
Наступного ранку вже зупиняю мотоцикла на «спостережному пункті», біля теперішнього приміщення «ПриватБанку», і настроююсь чекати хоч до вечора. Та через якусь годину до райвиконкому підкочує чорна «Волга», і Довгаль з перевіряючим вмощуються на задньому сидінні. Рушає «Волга», рушаю і я.
За Межовою, в бік Демуриного, наближаюсь на 30-метрову відстань і тримаю її, мов прив’язаний. Довгаль раз оглянувся, вдруге (вже незадоволено) і, очевидно, щось сказав шоферу. «Волга» рвонула, але «Восход» не відстав. Промайнули села Олександрівка, Веселе. Зупиняємось аж у Богданівці біля контори тодішнього колгоспу імені Жданова. Я – метрів за 40.
Виходить з машини Довгаль і підкликає мене помахом руки. Під’їжджаю. «Мені такий ескорт не потрібний, – говорить, –
доручіть комусь мотоцикла, щоб наглянули, і сідайте у «Волгу». Перевіряючий виявився привітним, намагався допомогти кореспонденту фактами.
Розповів я потім про пригоду Олійнику. Він розсміявся, задоволено потер руки і мене похвалив: «Молодець!».
«Гастролі Антонова» лишилися за кадром
Анантолій ПІЧУГІН, колишній заввідділом листів і масової роботи райгазети «Червона зірка», член НСЖУ
У моїй багаторічній журналістській буденності було чимало всіляких подій: і приємних, і прикрих. Усі годі й пригадати. Траплялися і кумедні. Ось хоча б одна з таких.
Робочий день закінчувався, і вже збиралися додому. Аж тут зателефонувавтодішній голова райкому профспілок агропромислового комплексу Віктор Гамаков:
– Михайловичу, є пропозиція перевірити побутові умови приїжджих студентів, – почув у трубці його голос. – Проїдемо по гуртожитках колгоспів «Росія», «Україна», «Родина». Після я доставлю Вас додому. Це займе не більше двох годин.
Дорогою до Новопавлівки Віктор завів у машині дещо несподівану розмову:
– Коли приїдемо до студентів, Ви скажете, що я брат Юрія Антонова, що теж співак. А Ви мій продюсер чи щось подібне. Або найкраще мовчіть і лише піддакуйте мені.
Спантеличений почутим, я не знав, що відповісти. Проте погодився підіграти йому. Бо таки зовні Гамаков дуже був схожий на відомого співака і композитора.
Ми побували в трьох гуртожитках, де «брат» Ю. Антонова вміло «вішав локшину» молоденьким дівчаткам про свою кар’єру співака і навіть побринькав кілька акордів на заздалегідь прихопленій гітарі. Дівчата були у захваті від такого знайомства і слухали його байки, розкривши рота. А Віктор так увійшов у свою роль, що заходився роздавати автографи і навіть запрошувати на свій «концерт», який нібито відбудеться через три дні у Межовій.
Не переповідатиму інших подробиць візиту псевдоАнтонова, а зазначу лише, що я й гадки не мав, чим він обернеться для мене.
Наступного дня головний редактор В.М. Олійник послав мене написати репортаж про хід жнив у колгоспі «Росія».
Спочатку все йшло добре. Побувавши біля комбайнових екіпажів, зібрав багатий матеріал про жниварів і тішив себе думками про цікавий репортаж. Та коли завітав на мехтік, то ладен був крізь землю провалитися чи стати невидимкою. Бо угледів вже знайомих студентів, котрі, побачивши мене, оточили і заходилися допитуватися: чому я сам, де Антонов і т. п.
Змушений був вигадувати всілякі нісенітниці, щоб врятувати репутацію «співака», та й самому якось виплутатися з тієї халепи.
Репортаж про хід жнив у колгоспі «Росія» мені вдався. Редактор був задоволений.
А ось Гамакову я сказав тоді все, що про нього думаю, хоча і далеко не літературною мовою. Бо його «гастролі» добряче попсували мені нерви.
Як, до речі, і ненаписаний матеріал про побутові умови студентів. Все те залишилося за кадром.
Плекав вогонь в одежі слова
Ім’я Михайла Давидовича Пудли – колишнього головного редактора районної газети «Червона зірка», члена Національної спілки журнілістів України, «золотого пера» Межівщини – добре відоме мешканцям нашого району і за його межами.
Своїм талантом, розумом і хистом журналіста кілька десятиріч поспіль він підтримував прагнення межівчан до кращого життя.
Любив свою землю, свій край, свій народ… Був справжнім ентузіастом журналістської справи, наполегливою працею досяг вершин професіоналізму, вкладаючи душу і серце у свої матеріали.
Народився Михайло Пудла 15 січня в с. Солоне Межівського району в простій хліборобській родині. Закінчивши Володимирівську школу, деякий час працював робітником на шахті “Родинская” Красноармійського району Донецької області.
Проходив військову службу в ракетних військах. У 1965 році став співробітником Межівської районної газети “Червона зірка” – спочатку був кореспондентом, а згодом – завідувачем відділу листів.
Вступив на навчання до Дніпропетровського державного університету на заочне відділення, яке успішно закінчив.
Оскільки зарекомендував себе сумлінним, старанним працівником, незабаром був рекомендований на посаду завідуючого відділом партійного життя.
На початку 90-х років Михайло Давидович був призначений заступником головного редактора.
Член Національної спілки журналістів видрукував за час своєї трудової діяльності велику кількість статей різного спрямування не лише у районній, а й в обласних газетах. За жанром його твори були досить різноманітні: це і літературні розвідки, й літературознавчі праці, й рецензії, публіцистичні виступи на гострі соціальні теми (чи з часів насильницької колективізації та розкуркулення, чи з часів Голодомору чи сталінських репресій).
Краєзнавчі розвідки Михайла Давидовича стосуються найбільше історії літератури рідного краю.
Завдяки його допитливості і гострому перу, на зламі 80-90-х років минулого століття повернулися із напівзабуття імена письменників-земляків Василя Мисика з Новопавлівки і Сави Божка з Крутоярівки.
Багато матеріалів писав він про автора книги “Межівська сторона” Івана Костирю, до видання якої доклав чимало сил і натхнення.
– Ще б вирвати з грудей і Серце в ім’я Добра і Щастя тих людей, обкрадених-обібраних до нитки, без віри і надії… Не міліє однак глибінь ріки, де слово дозріва. З джерел добра воно слугує людям… – так писав серцем Михайло Давидович, плекаючи “вогонь в одежі слова” в ім’я людей, в ім’я їх кращого майбутнього.
В останні роки до виходу на заслужений відпочинок працював помічником народного депутата України четвертого скликання Шевченка О.О., очолюючи його громадську приймальню в Межівському районі.
Свого часу Валерій Романько, доцент Слов’янського державного педагогічного університету, висловлював сподівання, що М.Д. Пудла збере докупи матеріали про наших письменників-земляків В. Мисика, С. Божка, І. Костирю та інших і напише про кожного з них грунтовні літературні розвідки та й видасть окремою книгою – на додаток до “Межівської сторони”. Яка б то підмога була для вчителів та дітей, які вивчають історію літератури рідного краю!
А хисту до такої роботи і талановитості Михайлу Давидовичу вистачало.
Та доля розпорядилася інакше.
26 січня 2007 року на 65-у році після тяжкої хвороби Михайло Давидович Пудла пішов із життя…
Він був знавцем народного фольклору, особливо трепетно любив українську народну пісню, і його зусилля по відродженню історії літератури рідного краю мають неабияке значення не тільки для розвитку регіональної, а й національної культури.
Н. ДОСВІТНЯ
