Усвідомила, наскільки я люблю свою країну

Межівщина наразі приймає багато вимушених переселенців. Натомість багато наших земляків через війну теж покинули рідні домівки. Сьогодні розмова з героїнею однієї з наших публікацій. Майже три місяці вона з дітьми перебуває за кордоном, маючи статус біженців. Зараз, на жаль, такий статус мають мільйони громадян України. Поспілкувалися ми з Оксаною Бобкіною, відомою на Межівщині фітнес-тренеркою. Тож її розповідь до вашої уваги.

– У першій половині березня нам зателефонували із служби у справах дітей і запропонували евакуацію. Ми вирішили вдома порадитися. Старший син навідріз відмовився кудись їхати, чоловік не хотів теж, хоча він має дитину під опікою. Я й сама не дуже хотіла зриватися з місця. Тому вирішили залишатися вдома, сподіваючись на краще. Звичайно, новини про те, що відбувається в різних куточках України, аж ніяк не сприяли спокою і оптимізму. Але, коли звільнили Бучу і відкрилися всі скоєні ворогом жахіття, у мене в голові все стало на свої місця. Саме тоді був ще один дзвінок зі служби у справах у дітей. Тоді вже не думала, зібрала речі і поїхала з дітьми. Чоловік залишився вдома.

У середині квітня групу евакуйованих у кількості 800 чоловік (близько 200 із них супроводжуючі дорослі, решта – діти від 6 місяців до 18 років) з України переправили до Румунії, а звідти до Туреччини. Дорога видалась не легкою. У Дніпрі сформували три вагони для цієї групи евакуйованих. Доїхали до Мукачевого.

– Там нас зустріли волонтери. Це окрема, особлива розповідь – як нас зустрічали на вокзалі, як про нас піклувалися. Це просто неземна турбота була. Волонтери слідкували, щоб усі діти були нагодовані, щоб у всіх була вода, дали їжу в дорогу. (Довго чекали на українському кордоні, де всіх ретельно перевіряли. Румунські прикордонники пропустили швидко.) Вже в Румунії нас посадили в автобуси і повезли в гуртожиток, де змогли відпочити, покупатися. Це був звичайний студентський гуртожиток, перші два поверхи якого зайняли біженці, а на верхніх проживали студенти. Наступного дня, поки ми чекали на літак, румуни влаштували для дітей свято – символічні подарунки, ігри, спілкування з психологами. Отримавши тимчасові паспорти, вже з Румунії ми потрапили до Туреччини.

Поселили українців у готелях мережі одного власника, який надав їх під розміщення українських біженців. Звичайний готель, нічого захмарного. Більшість дітей у групі з дитячих будинків, притулків, інтернатів, багато тих, хто під опікою. Пізніше ще привозили дітей з різних областей: Дніпропетровської, Харківської, Чернігівської. Їх розселяли в інших готелях.

– Перший місяць ми звикали одне до одного, адже всі різні – і за віком, і за звичками. Це досить нелегко. Особливо дітям з інтернатів, дитячих будинків. Серед них багато важких у психологічному плані. Бували і тяжкі бійки, і спроби суїциду. Тому батьки та опікуни об’єдналися, організували чергування, щоб забезпечувати порядок на території.

Слідкуємо, щоб діти не виходили за територію готелю, адже в мусульманській країні інші закони, інші порядки. Без дорослих ніхто нікуди не виходить.

Як зазначила пані Оксана, живуть вони в готелі, як удома, обслуговуючи себе самі: чергують на кухні, допомагаючи турецьким кухарям (чистити і нарізати овочі, роздавати готові порції, прибирати посуд, мити столи тощо). Також за ними закріплена територія готелю, коридори. Самі навіть басейн чистять. Приймаюча сторона забезпечує прання і готування їжі. А ще біля готелю постійно чергують турецькі жандарми і представники Червоного Хреста, які змінюються кожні два тижні.

П’ять днів на тиждень українців навідують волонтери. Навчають дітей англійської і турецької мов, залучають до спортивних змагань (і дітей, і дорослих), організовують психологічні тренінги (наприклад, «Як стати лідером»).

Майбутні лідери отримали сертифікати про проходження навчального курсу

Грузинські діти приїхали, щоб підтримати українських дітей

Волонтери придбали екран, мікрофони, акустичні колонки – тепер дітлахи дивляться мультики, влаштовують концерти. Добровільні помічники (серед них і місцеві, і біженці, які приїхали раніше з Маріуполя, Харкова, і українці, які давно проживають в Туреччині), роблять для українських дітей дуже багато. Та Оксана говорить, що батьки й опікуни теж не стоять осторонь. Сама вона організовує для дітей спортивні програми, проводить ранкову зарядку, на свята разом із майбутніми хореографами (теж в евакуації) роблять постановки танців.

Виступ, присвячений Дню захисту дітей

Останнім часом почала проводити тренування з фітнесу. Залу для занять облаштували самі в готелі у колишньому масажно-косметичному кабінеті. З інвентарем допомогли ті ж волонтери. Зранку виходять дорослі, після сніданку – діти, у другій половині дня хореографи займаються з малими танцюристами. А ввечері знову Оксана займається фізичною реабілітацією з тими, хто цього потребує.

– Враження від країни чудові. Думала, що в мусульманській країні буде важко. Але ні. Місцеві мешканці знають, що поряд з ними живуть біженці з України. Самі пропонують допомогу, у магазинах роблять знижки. Один продавець говорив нам, як вони захоплюються нашими чоловіками, які боронять свою землю. Вони дивляться новини, знають, що в нас відбувається, переживають за наш народ. А ще він сказав – турки ніколи не думали, що така маленька країна може так себе захищати!

Як виявилося під час розмови, недалеко, в іншому готелі проживають ще одні наші земляки – Євгенія Василівна та Віктор В’ячеславович Мартиненки, батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу з Новогригорівки, які вивезли семеро дітей.

– Дуже гарна сім’я, рада, що познайомилася з ними. Шкода, що за таких обставин. Щоранку ми разом робимо пробіжки.

Пані Оксана розповіла, що давно мріяла побувати в Туреччині. Все якось не складалося. Тепер вона там. І море прозоре, і пальми високі. Люди дуже доброзичливі, захоплюються нашими людьми. Іноді здається, що війна – їхня біда, настільки розуміють стан українських біженців.

– Але знаєте, що я вам скажу? Краще за нашу Україну немає. Не таке тут повітря, не таке тут небо. Навіть найкрасивіше море – не таке. Я усвідомила, наскільки я люблю свою країну. Тепер ще дужче. І я розумію, що мої діти зразу подорослішали років на десять, адже їхні судження і погляди на життя стали не по-дитячому виваженими і серйозними. І розумію, що життя вже не буде таким, як було раніше, однозначно. Багато чого переосмислила, особливо знаходячись серед знедолених дітей. Вони всі різні, але вони всі хороші. Часом їхні дії та вчинки зовсім непритаманні дітям, але це життя зробило їх такими. А зараз їм набагато складніше.

П’ять разів на день лунає голосний заклик до молитви. На цей час зачиняються магазини, інші заклади. Турки моляться.

– Десь глибоко я розумію, що Бог у нас один. Тому й приєднуюся до цих молитов, звертаючись до Всевишнього своєю не зовсім досконалою українською мовою. Прошу Його, щоб цей жах швидше закінчився. Щоб усі хлопці повернулись додому до своїх батьків, дітей, дружин. Щоб усі були живі. Тоді і ми зможемо повернутися в Україну.

Так, усі, хто змушений був покинути рідну домівку, чекають Перемоги. Щоб повернутися. Щоб повернути дітей на Батьківщину. Щоб жити на вільній рідній землі.

PS  Як повідомила начальник служби у справах дітей Межівської селищної ради Юлія Пономарьова, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну проводилась евакуація дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Виїзд здійснювався як у інші регіони країни, так і за її межі. Оповіщені були всі опікуни, батьки-вихователі, усі, хто несе відповідальність за ці категорії дітей. Одна родина виїхала на західну частину України, дві – за кордон. Всього на обліку в службі знаходиться 55 дітей. Наразі майже всі вони перебувають на території громади.

Спілкувалася Антоніна ТАРАСЕНКО