Життя через призму війни. Поезії наших земляків на сторінці “Чисті джерела”

Саме так, українці нині все пропускають через призму війни. Адже війна – це час, коли починаєш цінувати важливість того, заради чого живеш.  Вона змінює все навколо нас, ми починаємо помічати ті речі, на які раніше просто не звертали уваги. І, що найважливіше, самі починаємо змінюватися. Назовні проявляються якісь приховані риси і якості, а щось, навпаки, стає неважливим і відпадає.

Якщо більшість людей переживає події, як кажуть, у собі, то для творчих особистостей важливо виплеснути думки й емоції назовні, донести до інших.

Герої не вмирають!!!

Нема їм забуття…

У маках розцвітають

І птахами летять.

Шумлять нам яворами,

Барвінками цвітуть,

На цій землі всі з нами

Їх променистий путь.

Умиється калина

Сльозою гіркоти,

І запита дитина:

«Татусю! Де ж це ти?..»

І засрібліють скроні

У матерів, дружин

Від втрати… Де коханий?

Де ти, кровинко, син?

І небо яскравіше

Від нових там зірок.

Любов землі – найбільша,

У гідності їх крок.

Вогню не згасне пам’ять…

Прийдешній цвіт надій,

Герої разом з нами

У веснах журавлів.

   ****

А нас – багато,

А ми всі сильні!

Земля ця – наша,

Тут ми щасливі!

Не можна зайдам

Землю топтати,

Бо все тут наше,

Це – наша хата!

А їй дісталась

Нелегка доля,

Бо гнули-били

Душею голі,

Крав Янукович,

Путін вломився,

Але народ наш

Не підкорився.

Ніщо не купиш

За гріш, за зраду.

Це наше – вище,

Це – віра в правду,

Це – наша велич,

душі свобода

І Україна –

Одна в народу.

І якщо хочеш

Тут справді жити,

Зумій у собі

Любов зростити,

В своєму серці

Зерно Вкраїни,

Щоб став ти гідним

Їй вірним сином.

Пишаюсь духом!

Пишаюсь словом!

А Україні

Потрібна воля.

І у єднанні –

Найбільша сила!

Одна родина –

Земля щаслива!

*****

А доля, як пісня, весела, тужлива,

У ній невідомі кроки. Куди?..

Барвінком дороги і маком встелила…

Війна у душі залишила сліди.

Війною розбиті села, міста…

Так хочеться поглядом дім огорнути,

Лиш спогади в горі, сльози і страх,

Долонями стін би розбитих торкнутись.

А вишні у рідних місцях відцвіли,

Лиш пам’ять тримає нарциси, тюльпани,

Там роки дитинства малечі пройшли,

Слідами – криваві лиш рани.

Поглянути б раз, де у щасті жили,

Де світло рідного дому…

Розвіяно попіл і пустка в душі,

Страждання і каменем втома.

Куди повертатись, як дому нема,

Місця рідні – сірі примари…

Тримаймося купи! Любов обійма..

Пощезнуть ненависні хмари.

В серцях небайдужих багато тепла,

Які поділилися хлібом і кровом,

Скільком стала прихистком інша земля,

Другим стала лагідним домом.

Є віра у себе, надія в життя,

А новий світанок – пробудження  миру.

Важкі є реалії – наше буття,

І лиш доброта є найвищим мірилом.

Людмила Яцура

Чи українці Весну відчувають:

Спів птахів і пробудження світанку,

Чи відчувають аромати квітів,

Які життя дарують спозаранку?

А чи милує душу вітерець,

Який так ніжно травам щось шепоче,

Чи він торкнеться подихом сердець?

Чому в тривозі темні ночі?

Як тій дитині без весни?

Завмер назавжди сон і мама…

“Добраніч” і “солодких снів” –

І це були слова останні.

І тільки маки скрізь червоні,

В руїнах мертвих міст і сіл.

Пролито тут немало крові

Де обстрілів і шквал, і грім.

 Софія Яцура

___________________________________________________________________________

Весна прийшла. Природа оживає,

А Україна бідна у вогні палає.

Війна триває…Всюди смерть і горе

І ріки крові переповнили вже море…

Та попри біль і втрати ми маємо встояти,

Щоб посланців диявола з святих земель прогнати!

Додому лелека знов повернувся,

І вулик бджолиний давно вже проснувся.

Бджола-трудівниця двір облітає,

Невтомними крильцями сонце вітає.

Лоза виноградна хоче на волю…

А моє серце стислось від болю.

Війна відібрала рідного брата,

Стоїть сиротою зранена хата …

Хто зможе тепер про усіх їх подбати,

Як дбали завжди руки любого брата?..

Колиска дитинства, моє Гуляйполе!

Твоє сьогодення наповнене болем.

Незламне і горде містечко моє,

Я вірую щиро в майбутнє твоє!

*****

Пішов хлопець на війноньку

Боронить країну.

Пішов хлопець на війноньку,

Та там і загинув.

Плаче мати, плаче сестра,

Плачуть добрі люди,

Бо ніколи в рідній хаті

Його вже не буде.

Тужить сестра і ридає,

З братом розмовляє:

“Хто ж у мене на весіллі

Весело заграє?”

Біля хати на калині

Обломило гілку.

Був би братик, змайстрував би

Співочу сопілку…

Заспівав би і заграв би,

Як і домовлялись.

А так вийшло, що з тобою

Ми й не попрощались.

Прожив в світі небагато,

Поліг за Вкраїну.

Прийми, земле, мого брата,

Як мати дитину.

Ірина Сизончик.