Відвертий лист матері-виховательки людям
Просто людям, які живуть поруч з нами.
Ми забрали наших прийомних дітей не від люблячих мам і пап. Ми забрали своїх дітей із дитячих будинків, інтернатів, будинків дитини та інших державних закладів, в які діти були влаштовані волею держави. Ми забрали наших дітей, щоб витягнути їх із їх особистого екла і витягти це пекло із їх душ.
Особисте пекло існує у кожної дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування. Це особисте пекло виражається одним єдиним словом-непотрібність. Непотрібність тим, кому самою природою дано захищати і оберігати. Це особисте пекло називається офіційно політравмою. Тобто це не одна травма, яку просто треба пережити. Це травма, що триває довго, іноді роками. Коли дитині при дорослішанні відкриваються все нові і нові межі прірви, в яку він потрапив не по своїй волі. І почуття безпорадності від того, що він нічого не може змінити у своїй долі. Але можуть змінити інші.
І ці інші – ми. І ви, і ми – це ті, хто безпосередньо приймають в свою сім᾽ю і в свою долю нікому не потрібну дитину. Хто безпосередньо, лицем до лиця стикається кожен день з особистим пеклом дітей. Тому що іноді вони говорять і від цих нехитрих оповідань зупиняється серце і хочеться взяти чарівний ластик і стерти цю біду з минулого дитини. Але минуле не змінити, тому нам залишається просто вислухати дитину, підтримувати, бути поруч. Та іноді ця біль в слова не вкладається. І тоді дитина трощить все навколо – й матеріальне і ні. І, повірте, найбільше при цьому дістається нам, тим, хто поруч з ним і хто хоче йому допомогти.
Ми хочемо, щоб наші діти вели себе в межах встановлених норм і правил. Ми хочемо, щоб вони добре вчилися і отримували міцні знання. Ми хочемо, щоб вони радували нас успіхами в спорті, мистецтві, міцним здоров’ям, добрим ставленням. Чи отримаємо ми те, що хочемо? Не факт. Іноді всього життя не вистачить, щоб впоратися з болем раннього дитинства. Але ми дуже намагаємося зробити так, щоб вони стали просто дітьми, а не травмованими підранками.
І поряд з нами живете ви. Ви – вчителі, медики, водії автобусів, працівники різних установ. Ви – добрі люди, шкодуєте сиріток і пару раз на рік передаєте подарунки або влаштовуєте дітям якісь розважальні заходи. Але якщо з вами поруч виявляється така дитина, куди дівається ваше співчуття і бажання допомогти? Просто на своєму робочому місці. Чому від вас ми чуємо – понабирали на нашу голову? Ми не на вашу голову їх понабирали, а заради їх самих. Щоб вони виросли звичайними людьми і не повторили шлях тих, від кого їх забрали. Тому – вчіть, лікуйте, возіть, оформляйте документи, приймайте до себе на роботу. Разом у нас обов᾽язково вийде.
30 вересня Україна відзначає День усиновлення. Це свято великого серця, безкорисної любові та безмежної доброти. Символічно і невипадково ми відзначаємо його в день християнських святих Віри, Надії, Любові та матері їх Софії. Моя повага і вітання всім, хто причетний до втілення цього закону в життя!
Мартиненко Євгенія Василівна
