Їх називають волонтерами. Частина 3 – Волонтери-галичани

Межівський БУРтабір традиційно був представлений багатьма регіонами України.

Назар БОРОВЕЦЬ (24 роки) – львів’янин.

–  Межівський БУРтабір, – розповідає Назар, – для мене вже сьомий. Тому якихось страхів чи певної невідомості щодо поїздки не було. Очікування нових друзів, нових знайомств, звичайно, залишаються, не знецінюються. Минулого року я пів України об’їздив. Після Межової їду реалізовувати наступний проект.

Його ідея – розвиток малих міст у туристичному напрямку.
Назар має диплом бакалавра за спеціальністю «Програмна інженерія» у Львівській політехніці. Із захоплень колись були шахи, мав І розряд. Далі просуватися не схотів. Але не виключає, що, можливо, повернеться до гри. Дуже любить своє місто за прекрасну архітектуру.

Назар запевняє, що БУРу завжди буде місце в його житті, навіть коли буде власна сім’я. Адже у них один принцип – це спільнотворення. У сім’ї народжуються діти, які її зміцнюють. А в БУРі реалізується спільний задум, який теж створює зв’язки між людьми. Ось така життєва філософія у цього молодого чоловіка.

Ірина ВОЛОЩАК (24 роки) родом з Трускавця, але зараз мешкає у Львові.

Минулого року закінчила магістратуру Українського католицького університету, зараз там же працює в інституті родини та подружнього життя.

Це перший табір на БУРі для Іри, але, як сказали її колеги-волонтери, вона протягом довгого часу допомагала цьому рухові, інвестувала в його розвиток.

–  А тепер вирішила долучитися безпосередньо. Нарешті з’явився час для цього, бо через карантин зараз працюю дистанційно. До того ж спеціально для участі в таборі я взяла відпустку. Тим більше, що ця ініціатива пов’язана з Українським католицьким університетом.

Родина (батьки і старший брат) охоче відпустили дівчину до Межової. Бо знають, що вона любить подорожувати. А крім цього Ірина із задоволенням читає, пише писанки, фотографує.

Ірина і Злата КОРОЛЕЦЬ (33 роки і 10 років) на БУРтабір приїхали зі Львова.

Мама-психолог і доня, яку називає «мій хвостик». Раніше Ірина проживала в Макіївці, але 2014-го, з початком воєнних дій мусила виїхати з міста. Спочатку поїхали до Дніпра.

– Два роки ми прожили там. Я здебільшого працювала у шпиталях, а також на евакуації. Потім ми дісталися Львова, і ось уже чотири роки там.

У Львові і познайомилася з Львівською освітньою фундацією, а відтак і з програмою БУР. І ось уже вдруге вона приїжджає на табори, щоб працювати з сім’ями і надавати при потребі психологічну допомогу. Контингент, з яким працює Ірина – це діти з проблемних сімей, ветерани АТО та Афганської війни.

До Межової жінка приїхала з донькою. Злата – активна дитина, яка не дає сумувати нікому.

–  Якось ми проводили тренінг у готелі і там же проживали в номері. Злата ходила по фоє сама, і охоронець її постійно запитував, чия вона, бо самій не можна ходити без дорослих. Вона спокійно показувала ключі від номера і говорила, що вона тут живе з мамою і все знає. Якось ми повернулися пізно ввечері, у фоє вже не було нікого. Охоронець подивися на нас і хотів щось запитати. Злата зреагувала миттєво: «Вона зі мною», – заявила охоронцю, вказуючи на мене.

Залучаючи доньку до таких поїздок, спілкування з волонтерами, Ірина показує їй кращий бік життя. Дівчинка навчається співчуттю, взаємодопомозі.

–  Злата вже розуміє, що БУР – це круто. Я показую їй, що ми маємо діяти, якщо хочемо щось змінити. А ще постійно навчаю, що треба вміти допомогти і вміти прийняти допомогу.

І мама, і доня люблять подорожувати. І милуватися природою. Адже в природі все гармонійно у своєму поєднанні і взаємодії.

Юрій САМАРДАК (21 рік) із Дрогобича.

Закінчив лінгвістичну школу у Варшаві. Там навчався на факультеті комунікацій у міжнародному бізнесі. Людина, яка займається бізнесовим контактами за кордоном, має знати різні мови. Тому й штудіював Юрій англійську та іспанську.

На БУРі юнак уперше. Але волонтерством час від часу займався і раніше. Збиралися разом з однодумцями, готували подарунки до свят дітям з малозабезпечених сімей.

Батьки вже звикли до частих поїздок сина, багато питань не задають.

Юрій має хобі – велосипед. Але цікавлять не звичайні поїздки, а швидкісний спуск з гори з перешкодами. Успіхи досить непогані.

Межова йому сподобалася. Каже – селище невелике, затишне. Про плани на найближче майбутнє говорить:

–  Після табору хочу поїхати на море. То шукаю собі компанію серед «бурівців», адже з усіма познайомився, з багатьма здружився.

Мар’яна ФАРИНЯК (28 років) зі Львова.

Як розповіла, вона працює в проекті БУР недавно. У Межовій був її другий табір, після поїхала ще в Соледар. Мар’яна займається створенням контенту для соцмереж. А як же розповісти людям про щось, не переживши цього самій? Отож і поїхала «бурити», щоб мати власний досвід.

–  На об’єктах ви мене не бачили, бо я працюю, в основному, за комп’ютером. Але обов’язково відвідую всі локації, знайомлюся із сім’ями.

Мар’яна має спеціальність менеджера організації. А в сферу комунікації, говорить, завела сама доля. Тому що займатися громадською роботою для неї – звична справа. У студентські роки дівчина входила до громадської організації. А її сестра навчалася в Українській академії лідерства.

–  Після кількох революцій в Україні, з початком війни на Донбасі слово “волонтер” для всіх стало звичним.

Мар’яна любить музику. Раніше працювала у сфері організації концертів, деякий час навчалася грі на фортепіано. Також залюбки читає мотиваційну літературу, історії успіху. Дівчина говорить, що такі твори, засновані на реальних подіях, і досвід дають, і мотивують, і впливають на світогляд. А от у фільмах – перевага фентезі.

Зі спостережень Мар’яни, іноді до табору приїжджають люди, які, можливо, вдома перебували в поганій компанії (з усіма обставинами, що звідси витікають). Але коли після кількох днів табору спілкуєшся з такими людьми, то вони зізнаються, що не хотіли б повертатися до старого способу життя. Бо тепер у них є гідний приклад, щоб змінити його.

Ольга ЧАПЛЯ (25 років) родом з Дрогобича. Уже вісім років живе у Львові.

На БУРі вперше, але в її місті теж був табір.

–  Багато моїх друзів, які вже були на таборі, мені про нього розповідали. І вже давно хотілося самій поїхати. Але спочатку був вступ до магістратури, потім до аспірантури, потім ще до однієї магістратури – ніяк не виходило. А цього року вже подумала, що немає куди більше відкладати. І в мене немає ніяких страхів чи упереджень з приводу поїздок, особливо на східну частину України. До 2014 року мої родичі жили в Макіївці, потім переїхали до Дніпра. Тому я й раніше тут бувала.

А навчається дівчина у Львівському національному університеті імені Івана Франка, вивчає літературну медієвістику. Предмет її досліджень – література середніх віків. У майбутньому буде займатися наукою або викладацькою діяльністю.

–  Навчання – це моє все. Отримую величезне задоволення від того, що роблю. Від стосунків з людьми, від будь-якої діяльності. Наперед багато не планую, але впевнена, що все буде добре.

Велике задоволення Ольга отримує від їзди на велосипеді. Вона є співзасновницею громадської організації «Вело-Дрогобич». Трохи грає у великий теніс, має музичну освіту. Оминувши музичну школу, зразу вступила до коледжу. Здобула фах хорового диригента.

Анастасія КИСІЛЬ (20 років) приїхала зі Львова.

Навчається в рідному місті в Українському католицькому університеті, вивчає богослов’я.

–  Буду або викладачкою, або перекладачкою. Мені подобаються класичні мови – грецька, латина. Буду перекладати письмові тексти. До речі, в УКУ навчався і засновник БУРу Юрко Дідула. Тому багато хто зі студентів бере участь у цьому проекті. І, взагалі, багато львів’ян їдуть на БУР.

Батьки спочатку не охоче відпускали Настю, бо далеко. Та й деякі стереотипи стосовно Сходу діють. Але дівчина вважає, як же можна подолати різні упередження, якщо не знати ситуації зсередини. І ось вона в Межовій. Селище дуже сподобалося, адже і їхала вона так далеко, щоб був якийсь контраст, і щоб було цікавіше.

Крім вивчення мов і волонтерства, Настя любить сучасну українську музику. Улюблених виконавців не має, слухає мелодії під настрій.

Віталій ОЛЕКСИН (18 років) з Бурштина Івано-Франківської області.

Навчається на електрика в Бурштинському енергетичному коледжі. Волонтерство для хлопця почалося цього літа. Він спробував волонтерити під час концерту в Тернополі.

–  А до того був в Уніжі разом з «Молодіжним націоналістичним конгресом» і там перетнувся з БУРом (в Уніжі розміщена одна з баз БУРу). Познайомився з дівчиною Юлею, запросив її до себе на табір, вона мене запросила на БУР. І я вирішив, що там і залишуся.

Віталій говорить, що табір надихає, і він думає, що в своєму місті теж треба щось таке організувати. Не чекати, доки хтось зробить, а починати самому. І тоді люди потягнуться. Черпає інформацію по методи роботи з людьми, вчиться, як залучати їх до громадської діяльності.

–  У вільний час займаюся баскетболом і акторською самодіяльністю в драматичному гуртку. Тому в мене майбутнє під питанням: чи я буду електриком, чи піду в актори. Недавно знайомий режисер-початківець запропонував роль. А в п’єсі «Останнє кохання» про голодомор у мене була роль НКВСника.

Через коронавірус батьки хвилюються, що поїхав далеко. Але Віталій вирішив, що волонтерство – це важливо. Головне, бути обережним. Щодня проводиться температурний скринінг – зранку і після повернення з об’єктів, усі дотримуються карантинних вимог.

Олена ВИСОКОЛЯН (24 роки) родом зі Шполи, але вже шість років проживає у Львові.

Сама волонтером себе не вважає, говорить, що просто знімає відео про БУР. Адже за фахом вона журналіст. На табір приїхала вперше, вражень багато. Знімала усі об’єкти, брала інтерв’ю у місцевих жителів та громадських активістів. Нещодавно відеоролик з’явився в мережі і отримав море відгуків та коментарів.

… далі буде.