Їх називають волонтерами
5 грудня світ відзначає День волонтера. Свято було засноване у 1985 році за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН і має офіційну назву Міжнародний день добровольців в ім’я економічного і соціального розвитку. “Волонтер” у перекладі з англійської мови означає “добровільний помічник”. Це люди, які цілком безоплатно працюють будь-де, де потрібна їхня допомога: у дитячих будинках, притулках, школах-інтернатах, будинках престарілих. Вони доглядають хворих і допомагають старшим людям поратися по господарству. Нерідко їм доводиться навіть ризикувати власним життям заради порятунку інших. Цей день дає можливість добровольцям і різним організаціям поділитися своїми цінностями і розповісти про себе суспільству.
Трохи історії
В Україні волонтерський рух розпочався в 90-х роках, а офіційно його визнали 10 грудня 2003 року, згідно з Постановою Кабміну. Але якось не набув він тоді поширення, хоча українцям здавна були притаманні традиції взаємодопомоги. Роком народження українського волонтерства по праву можна вважати 2014 – саме Революція Гідності, а потім і війна на Сході дали поштовх розвитку волонтерства в нашій країні, яке з поодиноких випадків виросло в потужний громадянський рух.
Офіційно вважається, що волонтерський рух бере початок ще в 20-х роках XX ст. Після Першої світової війни у Франції, під Страсбургом, був здійснений перший волонтерський проєкт за участю німецької та французької молоді, у рамках якого волонтери відновлювали зруйновані війною ферми в районі місць найзапекліших боїв між німецькими й французькими військами. Потім цю естафету підхопила Індія, й рух поширився світом.
Через 90 з гаком років, у 2014-му, подібна історія повторилася вже в Україні. Після звільнення Слов’янська і Краматорська команда небайдужих людей із «Львівської освітньої фундації» вирішила їхати на Схід і відновлювати зруйноване обстрілами житло. Так утворився рух «Будуємо Україну разом» (БУР). З часом і спектр діяльності розширився, і БУР став охоплювати все більше й більше регіонів.
Цього літа БУрівці завітали й до Межової. Ми вже розповідали читачам на сторінках газети, що вони будували, ремонтували, малювали. В загальних рисах з БУРом знайомили. А тепер коротко розповімо про кожного з волонтерів окремо, точніше, кожен з них розповість про себе.
БУР-команда
Олексій ЛАВРИНЕНКО (29 років) народився і виріс у Сумах.
Волонтерство стало основним заняттям у житті юнака. Разом з командою цією діяльністю займається безперервно. Піаркампанії, залучення усіх бажаючих до програми БУР, підготовка до таборування тощо. І безпосередньо – БУРтабори по Україні. Півроку минає в мандрівках по різних громадах. Основна підготовча та організаційна робота проходить у Львові (там головний офіс проекту БУР). У вільний час (якого мало) навідується до батьків у рідні Суми. А домом вважає те місце, де він наразі перебуває (людина світу!).
– Починалося все з простої цікавості і звичайного волонтерства. А зараз це вже робота над організацією інших людей, їх підсилення через свій досвід. Навчався я на факультеті журналістики. Свою спеціальність бачив як ще один засіб роботи з людьми.
Баскетбол – заняття для відпочинку. І в Межовій уже не одну гру провели і з волонтерами, і з місцевою молоддю. Заняття волонтерською роботою уже стало певним способом життя.
– Для когось це є мікс на рівні цінностей, принципів і відповідальності, для когось –допитливості і саморозвитку. Люди бачать можливість підсилювати інших, саморозвиваючись і, навпаки – саморозвиватися, підсилюючи інших. Очевидно, що людина обирає для себе формат у цьому продуктивному середовищі, зростає, роблячи важливі справи.
Поняття “робочий день”, “відпустка” (такі звичні для пересічної людини) відсутні у житті БУРівців. Постійне спілкування з новими людьми, організація діяльності таборів, навчання, саморозвиток і допомога в розвитку товаришів – це не може бути дозованим. Це є постійний безперервний процес.
Батьки Олексія радіють, що син має натхнення і задоволення від своєї праці. Хлопець ще не має власної сім’ї, але жартує, що це не проблема, бо навколо дуже багато прекрасних людей, то вибір є.
Богдан ВЕЛИЧКО (54 роки) завітав до Межової зі Львова.
За фахом пан Богдан інженер-будівельник, говорить, що весь час працював виконробом. І дуже багато за кордоном. Має сім’ю – дружину, сина, доньку. Вони з ним не «бурять».
– Може б їм і хотілося, але не вдається, зайняті.
Починав Богдан у 2014-му волонтером, консультував будівельників.
– 2015 рік я пропустив. А з 2016-го на БУРі вже постійно. Правда, я тепер уже займаюся промоушн-акціями: пропаганда БУРу, залучення місцевих жителів до таборів тощо. У кожному таборі є відмінності, але всі вони мають єдину концепцію, єдиний дух. Випадкові люди в БУР не приходять. А ще, коли є можливість, то мені обов’язково треба «познущатися» з волонтерів, «постібатися» над ними (жартую). Це нормально, час від часу потрібна розрядка.
Волонтери пробачають Богдану його жарти над ними і ласкаво називають його “вуйко Бо”.
Вуйко Бо дуже любить їздити. Навіть коли повертається з табору, то не залишається вдома – знову кудись їде. Особливо обожнює Карпати. А з кожної поїздки, по можливості, привозить сувенір – цеглину: не просту, ексклюзивну (“достойну”, як сказав Богдан). Із Приморська привіз із клеймом майстерні, де її виготовили.
Анна ІВАНОВА (27 років) з міста Кривий Ріг.
«Бурити» волонтером почала з 2017 року. Межова – уже 15-й табір для дівчини. Зараз її основна робота – організація БУРтаборів. Команда має окремий офіс, задіяно більше двадцяти людей. Аня відповідає за зв’язки з громадськістю та культурно-освітню програму.
Навчалася у Криворізькому педуніверситеті, має фах учителя німецької мови і зарубіжної літератури. За спеціальністю працювати не довелося, займалася більше репетиторською діяльністю.
– Говорити про БУР як спосіб життя чи сенс буття – це дуже пафосно. Але це для мене й не робота. Це те, що сьогодні мені подобається. Я розумію, що волонтерство як сфера соціальної роботи дуже емоційно й енергетично виснажує. А якщо я буду виснажена і втомлена, то не зможу приділити увагу своїм батькам, друзям, родичам. Це погано. Тоді я переключаюся. Змінюються табори – змінюються люди. От і переключаюся на інших людей. Хоча іноді банально треба просто виспатися.
У вільний час любить читати. Хоча жалкує, що це буває не так часто, але книгу бере до рук за будь-якої нагоди.
Межову Аня назвала трояндовим раєм.
Анастасія ДРАЧУК (25 років) з міста Острог, що на Рівненщині.
У БУРі – перший сезон.
– Я не волонтерка, працюю в організації. Півроку ми готуємося до проведення таборів, а півроку «буримо» в польових умовах.
Настя – адміністраторка, яка відповідає за документи,фінансування і ще багато за що. Навчалася у Києві за напрямком міжнародного туризму. Повернулася додому в Острог, працювала в міській раді, займалася культурою і туризмом. Паралельно вела громадську діяльність. Так познайомилася з БУРом, запросила їх в Острог, була координаторкою. А потім потрапила в основну команду. Дівчина зізнається, що робота в БУРі не з легких. Багато спілкування, майже увесь час серед людей.
– Але мені пощастило, що я «жайворонок». Рано прокидаюся, тому маю годину-півтори до початку активного табірного життя для читання, йоги. Вважаю, якщо зробив магію ранку, щось у себе вклав – то вже можна і людям віддавати.
Крім роботи в БУРі Настя працює проектним менеджером у сфері культури – оцифрування культурної спадщини, культурні та туристичні маршрути тощо. А вдома очолює громадську організацію «Братство імені князів Острозьких». І дуже любить читати.
Цього року трохи важче поєднувати всі напрямки діяльності, тому що карантин вніс свої корективи. Терміни таборів скоротилися, доводиться й іншу роботу підганяти під новий графік.
Батьки Насті підтримують дочку, бо мають спільні, «бурівські», цінності. Мама завжди вболіває, щоб усі були нагодовані, тато пропагує в районі діяльність БУРу. Їм легко в це повірити, бо вони спостерігали за табором в Острозі, бачили, яка молодь приїжджає, як усе відбувається. І в Межовій, зазначила Настя, громада працює. Багато людей приходять до БУРмобіля, спілкуються, цікавляться. Це добре.
Андрій ПУДЛИК (34 роки) із селища Козова Тернопільської області.
У БУРі недавно, з весни цього року. Входить до основної команди проекту, є технічним менеджером, хоча за фахом економіст. Як писали колеги-БУРівці, саме Андрій контролює, аби кожен навчився щось робити руками. Не дивно, бо у нього є певний досвід роботи за кордоном саме у будівельній галузі.
До БУРу Андрій з 2008 року займався волонтерською діяльністю у спільному українсько-канадському проекті Міжнародного благодійного фонду «Нове покоління». Мета діяльності Фонду полягає у покращенні життя дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. «Нове Покоління» тісно співпрацює з Канадським благодійним фондом «Help Us Help».
– Це було постійно, двічі на рік. Між волонтерством устигав і попрацювати, і взяти участь у діяльності партії «Свобода».
Любить Андрій співати, радував товаришів увечері, на караоке. Вдома на нього чекає дружина, яка поділяє його інтереси. Але мають малу дитину, тому поки що залишилася вдома.
… далі буде.
