Свята правда про «передовий досвід»

Й досі від прихильників «твердої руки» можна почути таке: за часів райкомів у всьому був порядок. А чи так насправді? Принаймні півстоліття тому в колгоспному селі його було не так вже й багато. Як не прикро, не побільшало тут ладу і в наступні роки та десятиліття…

Джерело: Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів України. 

Той, кому доля розпорядилася торувати шлях у журналістику з районних газет 70-х, пам’ятає або й сам був особисто причетний до щомісячних підсумкових сторінок роботи тваринників. Таблиці з численними показниками виробництва сільгосппродукції, назвами передових підрозділів та іменами кращих були своєрідним дзеркалом району.

Підготовка такої сторінки була ніби й буденною справою для нашого сільгоспвідділу межівської «Червоної зірки». Але ставлення до неї з боку завідувача Івана Фалимоновича Волуя було як до божества. Всі показники, до того як стати газетними рядками, неодноразово уточнювалися, коригувалися райуправлінням сільського господарства. Бо не дай Боже, з’явитися у газеті найменшій неточності! Тоді редакційні телефони червоніли від дзвінків колгоспних керманичів.

Серед них завжди точилося змагання з неприхованим відтінком ревнощів і заздрощів. Хоча деякі з них, заради високих показників, могли й пилу в очі напустити. Бо всім тоді кортіло слави й нагород. Про наслідки, які поглиблювали кризу на селі, тоді не думалося…

Але не тільки для керівного люду, а й для нас, газетярів, оті сторінки були чудовою підмогою в роботі. Всі передові та відстаючі господарства, кращі люди – були як на долоні. Їдь на місце трудової звитяги, готуй матеріал, узагальнюй передовий досвід для його подальшого поширення та впровадження. До речі, слово «досвід» у ті часи, без перебільшення, було найбільш уживаним і звучало від сторінок колгоспних багатотиражок до найвищих партійних трибун. Саме передовому досвіду, а не конкретній матеріальній допомозі держави, відводилася чи не основна роль у піднятті сільського господарства. Воно помітно шкутильгало у порівнянні з іншими галузями – за показним економічним благополуччям крилися серйозні проблеми. І вирішити їх, звичайно, не міг жоден найпередовіший досвід.

…Так-от. Запримітили в нашій редакції, що з місяця в місяць найвищі показники на відгодівлі свиней в однієї і тієї ж свинарки. Отож і відрядили мене, літпрацівника-початківця, підготувати матеріал про досвід її роботи. Сьогодні (пройшло більше пів століття з того часу) я вже не пам’ятаю ні імені, ні прізвища тієї трудівниці. Хоча з етичних міркувань і не назвав би їх у цій публікації. Не називаю також ні назв ні села, ні колгоспу. Оскільки явище, про яке піде мова, було досить поширеним.

Тваринницький комплекс на краю села угледів відразу, а вже там розпитав, де живе передова тваринниця. Заглушив мотоцикл біля двору, несміло ступив на подвір’я. Біля літньої плити, яку в наших краях називають кабицею, поралася жінка років п’ятидесяти. Привітався, назвав мету свого приїзду.

– Та ви, мабуть, проголодалися з дороги. – Заметушилася господиня. – Я швиденько.
Не встиг я чемно відмовитися, як жовтками-сонцями сяйнула на сковорідці яєшня. На маленькому столику, застеленому вишитим рушником, з’явився запашний окраєць домашнього хліба.
– Перекусите, а потім і поговоримо.

Коли з нехитрою, але смачною, як ніколи, стравою було завершено, почалося «узагальнення досвіду». За кілька місяців редакційної роботи я вже встиг освоїти нудну термінологію, то й почав сипати запитаннями про особливості режиму утримання та годівлі, кормові та вітамінні добавки, догляд за поросними матками та приплодом. Жінка уважно слухала, кивала головою, а потім промовила:

– Хочете почути правду? Але, будь ласка, не для газети. Для життя, яке у вас, бачу, ще попереду. А досвід дуже простий. Живу я одна-однісінька… Чоловік мій з війни клятої не вернувся, а діточок Господь не встиг нам послати. А чи багато мені одній треба? Курочок десятків зі два, город. Свині мені всі печінки проїли – років з тридцять життя мого відібрали. Напарниці ж по двоє-п’ятеро тримають – кому дітей на ноги піднімати, комусь на місці ще дідівської хати нову звести. Заробітки наші знаєте які… А скотину треба ж чимось годувати. То й котять на велосипедах з роботи щодня то по клунку дерті, то відрами кашу. А я своїм ненажерам все віддаю до грама. То й прирости у моїх більші. Ось така вона свята правда і, вибачте, увесь досвід. Та хіба тільки з нашої ферми тягнуть? І доярки не з порожніми руками з роботи вертаються…

Я сидів розгублено, не промовивши ні слова, збагнувши, що ніякої публікації про досвід редакція не побачить.

Ніби вгадавши мої невеселі думки, жінка промовила:

– А з досвідом, якщо він комусь дуже потрібен, зробіть ось так. Повернетесь у редакцію, візьмете якусь розумну книжечку про вирощування свиней та напишете так, як треба начальству… На нашій фермі, у червоному кутку, їх десятки мухами засиджені – книжку про свинарство написати легше, ніж самій свині ладу дати.

Повернувшись в редакцію, я вчинив так, як порадила моя співрозмовниця. Взяв брошюру-методичку з редакційної бібліотеки і вклав всі її рекомендації в уста передової свинарки. За оцінкою керівництва, стаття вдалася. Хоча, розумію тільки тепер, і редактор Володимир Микитович Олійник, і завідувач Іван Фалимонович Волуй прекрасно знали всю правду про «передовий досвід» господарювання на селі та здогадалися про істинне походження мого матеріалу. Але, як і всі журналісти того часу, вони були заручниками системи «генерального курсу». Тож чи маю я сьогодні моральне право дорікати своїм першим вчителям?

З роками я зрозумів, що за справжніми і липовими досягненнями на полях і фермах стояли звичайні та скромні трудівники-працелюби. І яким досить часто життєві обставини не залишали вибору, де саме заробляти на хліб насущний. На фермі з допотопними умовами праці чи на зрошеному власним потом полі. Наші люди звикли до всього і майже ніколи не перечать долі, яка буває з гірким присмаком несправедливості. Це тільки в юності, та й то до перших мозолів, здається, що всюди, на кожному кроці суцільна романтика та пафос.

* * *
…Гортаєш сьогодні газетні сторінки, дивишся телевізор, і хочеш того чи ні, око натикається на «передовий досвід». Тільки вже перелицьований під нові суспільні та економічні реалії… Журналістська спільнота відверто не соромиться називати його замовним. І самозакоханому замовнику – власнику високого чи навіть низького керівного крісла – від такого «досвіду» зайва ложка меду для душі, і необачно роздержавленому періодичному виданню чи телеканалу для виживання якась копійчина перепадає…

Люди добрі, скільки ж можна дурити себе та інших? Від пустослів’я і тупцювання на місці заможнішою не стане ані держава, ані ми з вами. А особливо поруйноване, понівечене та поставлене недолугими реформами та «новими господарями землі» на коліна село.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ,
член Національної спілки журналістів України